Перше Травня: Взимку тут така тиша, що у вухах дзвенить

Перше Травня Новгородківського району знайти не просто. Те, що за лісосмугою ховається село, видають лише електричні стовпи. Їхати до нього польовими дорогами через такі ж напіврозвалені села. І хоча онлайн-карта показує, що ви на місці призначення, втім населеного пункту можна одразу й не помітити. Видніють лише мальовничий берег річки Кам’янка і покинута дамба. А вже трохи далі, за деревами – виринають хати, біля них – пораються ті, хто витримав і не втік із любого серцю кутка. «КП» продовжує розповідати історії вимираючих сіл Кіровоградщини.

У селі – одна вулиця. Називається­ вона Першотравнева. Там усього чотири хати. Біля першої порається 64-річний Борис. Він, опираючись на палицю, у присадку збирає чайну троянду. Зірвані квітки кидає у відро. Потім пелюстки перетрусить цукром і затовче в банки. Каже, взимку до чаю смакує неабияк.

– Раніше висушував, заливав кип’ятком і настоював такий чай. Але суха чомусь довго не лежить. А з цукром – виходить, як сироп. Екологічно, смачно і корисно. Ммм… – ділиться чоловік, а потім питає, хто ж завітав до них у село. – А-а, кореспонденти. Були у нас колись такі. Ще й фотографувати мене будете?

Борис народився і виріс у цьому селі. Відслужив армію, працював у Кіровограді газоелектрозварником на заводі «Сегмент».

– Як вийшов на пенсію – одразу повернувся сюди, в село, в батьківську хату, на свободу. Я народився у 1953 році, а жили тут і мої діди, баби… Прадіда вже не пам’ятаю. Зараз діти-онуки-рідні до нас приїздять, – додає Борис і поглядає на онука Сашка, який сидить на призьбі під хатою.

 

Село, розповідає співрозмовник «КП», засноване 1924 року. Втім чому так називається – ніхто з жителів не знає. Раніше там була чотирирічна школа, млин, футбольний і волейбольний майданчики, ферма... Загалом усе, що потрібно для життя.

– Багатюще і насичене було! – ностальгує Борис. – Після чотирьох класів ходили у школу в Рибчине. Село було компактне. Хат небагато – всього-на-всього десь із шість десятків, але людей скільки – не зрахувати, дітей повно. Магазини були. І не один. Три! У родині найменше – п’ять чоловік. Коли йшли на роботу, було на кого залишити дітей. У нас ходив транспорт – запряжені коні – дітей возили в сусіднє Веселе в садочок. А як почалося укрупнення – народ почав тікати. Загнали бульдозери, порожні хати розваляли, згортали в річку. Неподалік було ще село Лебедівка, засноване раніше, ніж наше. Його повністю зрівняли з землею.

Нині у Першому Травні залишилося чотири хати. Жителів – десять разом із тими двома, які бувають у селі лише влітку. Прописаних – утричі менше.

– Отак і живемо. Ми тут – аборигени! – говорить із гордістю Борис.

Мобільний зв’язок у селі майже не ловить. Оператор попереджає: «Тільки екстрені дзвінки».

– Є певні місця, де можна впіймати сигнал, – пояснює чоловік. – Можу телефон носити з собою цілий день, хтось телефонуватиме, але я не почую, бо поза зоною. Проходжу таке місце, отримую повідомлення про пропущений дзвінок. Тоді виходжу ось сюди на дорогу і передзвонюю.

За межі села жителі їздять не часто. По-перше, щоб дістатися до районного чи обласного центру – треба йти на автобус на трасу, до якої близько дев’яти(!) кілометрів. По-друге, у селі живуть ті, в кого сил на поїздки практично вже немає.

– Добираємося приватним транспортом. Їжджу не я, можуть мене тільки повезти, наприклад, у лікарню, – уточнює Борис. – Хіба що поїду на конгрес, оскільки я є Свідком Єгови. За мною заїдуть мої духовні браття і завезуть куди треба. А так самому їхати – вже не взмозі. У крайніх випадках можу попросити або сусіда, або ще когось, щоб завезли у фельдшерський пункт.

За якийсь час до розмови приєднується Надія – сестра Бориса. Каже, вийшла на шум мотоцикла. Їй – 69 і в обох руках палиці. Каже, стильні в її образі лише кросівки, у яких їй, на відміну від валянків або капців, дуже зручно ходити.

 

– Удрала з міста у село, – зізнається жінка. – А що там робити? Виглядати у вікно? Було село хороше, хати по обидва боки дороги. Тяглося туди аж, де верхівки дерев. Де зараз кущі – була школа. Шість років працювала біля корів на фермі. А тоді вийшла заміж, чоловік повернувся з армії – переїхали в місто. Після його смерті повернулася­ сюди. Часто згадуємо, яке було село. Ой, як весело було! Як свято чи неділя – отам за школою у нас був вигін, трава, музика, гармошка грає, пісні, молоді скільки! Було добре, а зараз ще краще. Менше народу – більше кисню. Курям тут роздолля. А собаці, правда, взимку нема на кого гавкнути.

Раніше більшість жителів працювали на фермах і в колгоспах. Нині займаються в основному городами і господарством.

– Трошки підлампічуємо хатину, щоб не розвалилася, – додає Надія. – Магазину нема. Син як їде на роботу до фермера в Ольгівку, привозить що треба. На зиму запасаємося. Технології до нас дійшли – у нас є хлібопічка. Жаримо коржі, оладки. Діти кажуть: «Що ви сидите у тих бур’янах? Ідіть уже до кучі». Я кажу: «До кучі ми ще зійдемося». Сидимо тут, поки ходимо. На чотирьох, на трьох ногах... Самі собі товчемося.­ Аби тільки здоров’я було. Дощів чекаємо. Ну, потопала я далі…

У селі неймовірно тихо. Із найгучніших шумів – цвірінькання коників-стрибунців, курчат, кудахкання курей і воркування голубів.

Друга хата належить чоловікові, який переїхав у Перше Травня років із 12 тому. Він займається бджільництвом. Удома «КП» його не застала. Кудись поїхав, повідомили сусіди.

У третій хаті живе найстарший житель – Михайло Якович. Він народився у 1922 році. Нині його доглядають 68-річна донька Олена та її 70-річний чоловік Василь.

 

– Батько переїхав сюди зі своїми батьками з Покровки, коли почалося освоєння земель, – розповідає Олена. – За переказами, тут був пустир. Він тут виріс, працював на фермі, сторожував, коли були коні і воли – пас їх, годував. Одружився, діти виросли, все життя тут провів. Колись село було буквою «Г», тепер від букви лишилася тільки одна паличка.

У дворі їхньої садиби стоїть хатина під стріхою, яку збудував ще Яків – батько Михайла. Нині будівлю віддали під житло курям.

– Взимку, як замете, нікому ми не потрібні, дорогу не прогортають, – каже жінка. – Село вимирає. Добре, хоч світло у нас ще є і телефони. Хто до нас приїде, питають, як ми живемо у цих бур’янах. Людям дико, а ми звикли. Поки ще здорові, то байдуже, а як захворіємо – то лише трактор викликати.

 

– Село почало розпадатися ще за Радянського Союзу. Не Україна це зробила, – долучається до розмови її чоловік Василь. – Основна причина – не було дороги. У колгоспі було чотири шофери – дядько Шурка, Мішка, Толя і ще молодий Павлік. Як пройде дощ, добиралися болотом. Люди ближче до траси почали переїжджати. Зараз живемо тихо-мирно. Нічого, що в бур’янах, то так наше життя склалося. Часи змінюються. Взимку тут така тиша, що у вухах дзвенить. Мертва зона. Тяжкувато.

Біля хати Василь змайстрував опудало – на палку одягнув своє радянське сіре пальто і шапку-вушанку. Поряд розставлені ще саморобні відлякувачі з пластикових пляшок, які крутяться на палицях і тарабанять на вітрі. Каже, таким чином ефективно відлякує лисиць і кібців, які крадуть курей. Зрештою, хижаки – єдині, кого бояться на селі. Крадії, вочевидь, село просто не знаходять.

 

Після розмови подружжя гостинно запрошує за стіл.

– Що там у нас на обід? Нічого не хочете? Може хоча б компоту? – питає Василь.

– Глядіть, бо холодний, пийте потихеньку, щоб не застудилися, – турботливо зауважує господиня і приносить ще кукурудзяного печива.

Проводжають гостей так само привітно, як і зустрічають, – бажають­ здоров’я і, головне, удачі.

У четвертій, останній хаті, живе старенька жінка – Віра, яку в місто на зиму забирають діти. На її будинку село закінчується. Далі – і сліду не лишилося, що колись там вирувало життя.

І хоч міському жителю може здатися, що вижити в таких умовах нереально, тамтешні оптимізму не втрачають і шукають лише позитивні сторони. Їхні хати в полі – то їхня гордість, пам’ять і любов.

– Нікуди не хочеться їхати звідси, – зауважує Борис. – У нас настільки екологія чиста, що навіть колорадський жук зміцнів, нічого не бере! А той Кіровоград, в якому ми жили, коли були молоді, – такий тісний, забитий, спекотний, машини туди-сюди бігають, дорогу боїшся перейти. Побуду на конгресі (Свідків Єгови – «КП») три дні – і бігом в село. Більше там не можу. Ми звикли жити без тисняви. Набагато краще вийти зраночку і вдихнути не вихлоп горючого з машини, а зробити ковток свіжого повітря. Живемо, сподіваючись лише один на одного.

Нагадаємо, до свого вікового ювілею «КП» розпочинає проект «Вимираючі села Кіровоградщини». Перше село, яке відвідала «КП», – Корлюгівка Кіровоградського району.