Корлюгівка: Найближчий сусід живе за півкілометра, а з річки навіть жаби зникли
До свого вікового ювілею «КП» розпочинає проект «Вимираючі села Кіровоградщини». Ще взимку газета зверталася до читачів допомогти скласти список населених пунктів області, які зникають чи вже зникли з мапи – сіл, які колись процвітали, а нині в них залишилися напіврозвалені хати, в яких де-не-де ще живуть люди, сіл, дороги до яких давно немає, а жителі опинилися поза благами цивілізації – виживають без магазинів, шкіл і рейсових автобусів, але водночас не втрачають оптимізму…
Перше село, яке «КП» обрала для своєї поїздки, – Корлюгівка Кіровоградського району. Розташоване менш як за два десятки кілометрів від обласного центру, неподалік Хутора Надія. І хоча до садиби Карпенка-Карого щороку з’їжджаються тисячі людей на «Вересневі самоцвіти», у не менш славне, заглядають не часто. Помітити його можуть лише ті, кому машину біля Хутора нема де припаркувати.
Корлюгівка – найменше село Миколаївської сільради. Офіційно воно налічує 19 жителів, однак тамтешні уточнюють – проживає лише 13 (сім чоловіків, решта – жінки). Хат, у яких постійно мешкають, – і то менше – дев’ять. У селі – одна вулиця. Колись, кажуть, вона була уквітчана хатами по обидва боки. Нині будинки лишилися лише з одного, по інший – і сліду не видно, лише зарослі.
Зинов’ївна, хата якої стоїть на самому краю села, приймає гостей без остраху. Адже їх представив сільський голова. Інакше чужих тут остерігаються, бо не раз потерпали від злодіїв – крадуть метал, курей і все, що неправильно лежить. Появі чужих, здається, радіють лише собаки, адже заливають так, наче чекали на них із нетерпінням, бо усіх у селі знають, навіть гавкнути нема на кого.
– Фотографуй, фотографуй, а потім приїдуть босяки та позабирають у мене курей, – попереджає фотокореспондента Сашка Козловського жінка. – Ромашки можна знімати. Їх тут багато. Дзвоню до онучки: «Тобі нарвати ромашок? Цілющих. Нарву, розстелю у закутку, заготую тобі».
Вона: «Ба, а хіба в аптеці нема?». А звідки ж знати, де ті з аптеки виросли…
Решту свого господарства пані Катерина показує спокійно.
– Город вам показати? Поїхали! Ось. Тягнеться він аж туди, – рукою киває до комишів. А город – чистесенький, висапаний, ледве не блищить. – Ось тут часник, цибуля, редиска, горох цвіте, картопля, дині. Що хочете! У нас тут добре! Відпочивай і радій життю. Річка Сугоклея хороша була. Коли мій чоловік був малим, ловив там рибу, щук тягав. Згодом вона замулилася, заросла. При Радянському Союзі хтось, здається з Канади, пропонував розчистити її, але не склалося.
Як розповідають тамтешні, село засноване 1750 року. Назване на честь ротмістра Корлюгова.
– Узагалі село раніше було дуже гарним, – веде у двір Зинов’ївна після екскурсії городом. – Зараз трохи занепало, бо молодь виїхала. Я приїхала сюди в 72-му, коли вийшла заміж. Думали, тимчасово, грошей назбираємо, а потім у Кіровоград переїдемо, але вийшло не так, як хотілося. Працювала в магазині в сусідній Миколаївці, потім – на побуткомбінаті, ще далі – в магазині, який відкрився у Корлюгівці, у колгоспі... Маю багато подяк, була на дошці пошани. Колись у селі була ферма: телята, корови. Хто працював, той усе мав. І так само зараз, хто працює, той і має.
– Бабко Шурко, ану розкажіть кореспондентам про наше село, – окликається співрозмовниця до старенької сусідки, яка прийшла до її двору.
– А що село? Колись було буйне! – відповідає та. – Були молоді, могли ходить. Бува, підем у Шевченкове в клуб, а Іван Федотович: «О, і корлюжани прийшли». Наступного дня ми вже в Миколаївці на вечорницях. Як порося заріже хто – то 25 душ на свіжину йде. Сіли, з’їли, ще й котлет наробили. Де весілля, де входини – всі разом. А як будували хати, то без запрошення в суботу йшли на заміс, на саман. Наша, корлюгівська, ланка як приїде на буряки – то повна машина. Найголовніше, що треба сказати, – у нас дуже дружні люди були. Було весело!
Бабі Шурі – Олександрі Іванівні Флоренко – 80. Живе в селі з 1949 року. Тоді приїхала до свого брата, так і лишилася.
У магазин жителі ходять в основному до Шевченкового. Якщо прихворіли – телефонують до лікаря в Миколаївку.
– Приїжджають, не покидають нас. Але ми не дуже поспішаємо викликати допомогу – лікуємося самі. Кропивою ноги жалимо, лопухи прикладаємо, оцтом, горілкою розтираємося, – кажуть жінки.
Взимку жителі взагалі можуть не бачитися.
– Як замете, що нічого й не видно, – дзвоню бабі Шурці: «Ти ще жива?». Каже: «Так». То і добре, – ділиться пані Катерина.
Втім переїжджати у місто через сільські умови, кажуть, ні за що не погодилися б.
– Бабо Шурко, переїхали б у місто? Нащо нам ті городи здалися? – питає Катерина.
– Я з землі – нікуди! – відрізає баба Шура. – Мені треба під ногами не отаке (показує на асфальт – «КП»), а отаке (стає на траву – «КП»). Не треба мене висаджувати на дев’ятий поверх. Я город не кину. Йду туди, як на дискотеку.
На прохання «КП» Катерина Зинов’ївна з радістю показує свій будинок. Тим часом баба Шура непомітно зникає. У хаті співрозмовниці – наче передсвяткова чистота. Але так у неї постійно – дбайливо застелені дивани, рівнесенько викладені куточками догори подушки, прикрашені накидками з тюлі. На полицях – фотографії онуків і покійного чоловіка, з яким, як вона каже, колись була велика любов. І хоча Зинов’ївна сама фотографуватися не хоче, проте світлини, де вона молода, знімати не заперечує.
– Звичайно, в мене немає шикарних меблів, – підмічає співрозмовниця. – Та воно мені й не треба. Це піч. Зараз нічого не печу. Коли топиться взимку, лежанка така гаряча, що влежати не можна. Це я і мій чоловік, одружувалися. А це мене онучка Катюша намалювала, коли я прийшла з городу, прилягла, а їй треба було намалювати картину для вступу в академію. Хоч малюванню ніде вона не вчилася, академію вже закінчила, ілюструвала книжки, живе у Харкові. Пишаюся нею. Це чеканки мій чоловік Станіслав робив. Він молодець був. Усе вмів – і картини, і чеканки робив, і будував – баню, гараж, веранду… Інколи думаю, що такого чоловіка і батька не було ні в кого.
Ні магазинів, ні інших об’єктів соцсфери в селі немає. Два рази на добу їздить автобус. Тариф – 20 гривень. У цьому селі немає маленьких діток, проте колись їх було близько сорока і для них навіть працював садочок. Люди, які залишилися у селі, працюють у фермерів із інших сіл, а також у музеї на Хуторі. Інші – займаються городами.
У селі тиша – лише спів пташок і шелест листя. Життя вирує тільки біля однієї хати – там, де будується новий будинок, поряд – син із батьком вправляються газонокосарками, запасаються сіном на зиму.
– Працюємо в музеї, землею займаємося, – каже Артур. – Подобається тут. Природа, гарно. Через дорогу – хата прабабусі. Під стріхою. Стояла хата ще до війни, була великою. Під час війни її розбомбили, після – склепали до купи, так і стоїть.
57-річного Олександра, який живе на іншому краю села, «КП» застала на лавці під хатою. Він живе у цьому селі від народження.
– Чим я займаюся? Домогосподарством. Працював у заповіднику. Зараз мені не скучно. За 57 років наробився, то слухаю лишень, де що болить… Раніше було хатів із сорок. Нині валяться. У центрі села також хати зникли. Центр був там, де зараз покошена люцерна і кущі. Був магазин і ще кілька хат. Біля магазину часто збирався натовп. Клуб був трохи вище. Десь у 70-х його розвалили. І дитсадочок був – довга така хата, соломою крита, в одній половині контора, в іншій – садочок. Я до нього ходив. Коли ходив у школу в Шевченкове, то на той час із села ходило 40 дітей. Майже у кожній хаті була малеча.
Крім того, що село славне появою на світ у ньому в 1886 році Заслуженого художника Молдовської республіки Олександра Фойницького, на кладовищі за Корлюгівкою похований основоположник українського професійного театру Іван Карпенко-Карий і члени його родини чотирьох поколінь. Дорога до його могили йде через алею тополь.
Олександр добре пам’ятає онука Івана Карпенка-Карого – Андрія Юрійовича Тобілевича. Той жив на Хуторі з 1925 року і був першим завідувачем заповідника.
– Він – копія свого діда, і вуса такі ж! – згадує чоловік. – Пам’ятаю, як на греблі мітки ставив – то палички, то нитки натягував між деревами, щоб визначати, чи хтось лазив до ставка. Нікому не дозволяв рибу ловити. Ми не те що знайомі з ним були, він на мене міліцію викликав! Бо я рибу на Хуторі ловив. Тоді мені років 16 було. Дільничний Петро Федорович приїхав, пожурив мене, а пізніше Андрій Юрійович каже моїй матері: «Нехай Сашко прийде до мене». Приходжу. Він: «Сашко, ти знаєш, скільки мені шкоди наробив? Але я тобі дозволяю все літо рибу ловити». Дав мені місце під деревом, де і вудку закинути нормально не можна, тінь постійна, три карасі за день у мене ловилося. З того місця більше нікуди ходити не дозволяв. Якось він поїхав у Кіровоград, а сонце так припекло гарно, риба ходить, я вдягнув спортивний костюм, черв’яків сірникову коробку взяв. Заліз у воду по пояс, натягав карасів повну сорочку, штук сорок (а карась менше півкілограма не був) і тут він приходить, як побачив: «Ах, ти! Два тижні не приходь!».
Самі жителі звиклися з думкою, що за кілька десятків років, коли зникнуть останні старожили, можливо, зникне і село.
– Не боїмося, що село вимре, бо воно до того йде. Ще років 15 – і його не буде. У нас зараз кожен сам по собі – можемо день-два-три-тиждень ні з ким не бачитися. Жодної людини. А як настане зима – то взагалі. Так і живемо, – додають старожили.
Втім очільник Миколаївської сільради, до якої входить Корлюгівка, Юрій Тегза сповнений оптимізму. Він не хоче миритися з визначенням «вимираюче село». Каже, його історія ще не завершується.
– Звичайно, раніше було більше людей. Але зараз люди також працюють, знаходять роботу, беруть ділянки, деякі будуються, приїжджають дачники, природа гарна. Тому я б не сказав, що воно вимираюче, – переконує голова.
фото: Олександр Козловський
