Щастя в дітях
Аліна хотіла бути щасливою… І ніби була. Ніби робила все для свого щастя і щастя своїх дітей. У неї два хлопчики з різницею у віці десять років. Старший Назарчик – копія її першого чоловіка, в якого закохалася юною, коли ходила в університет на пари, писала контрольні, здавала сесії. Потім бігала здавати екзамени і курсові, а її мама в університетському подвір’ї бавилася з маленьким внуком. Аліна ж писала і розповідала швидко, щоб вийти і погодувати синочка.
Не знала вона, що університетська любов обривається дуже швидко. Майже, як павутинка бабиного літа. Так і її кохання десь зникло після того, як вони почали жити разом.
Вона розривалася між навчанням і вихованням сина, але трималася. Академічну відпустку не брала, допомагала мама. Сашко лише навчався. Вони мешкали разом у кімнаті в гуртожитку. Він не міг винаймати квартиру, на роботу не поспішав, бо ще не здобув вищу освіту, вважав, що син – це ще не причина кинути все і йти працювати.
Вона терпіла два роки. А потім Назарчик пішов у дитячий садочок, а вона дописувала дипломну роботу, хотіла продовжувати навчання в магістратурі. На кохання до чоловіка її вже не вистачило.
– Пробач, що не вистачає моєї любові на вас двох. Ми не можемо бути разом, – сказала йому, коли перед цим тричі просила його влаштуватися на роботу, бо дитина ж росте, потреби збільшуються.
Вони розлучилися спокійно, як і одружилися. Їхні почуття минули швидко, як злітає вишневий цвіт…
Вона навчилася бути щасливою із сином. Влаштувалася на роботу, успішно захистила дипломну роботу, вступила у магістратуру, влаштувалася методисткою в міську школу. Життя налагоджувалося. На першу заробітну плату винайняла квартиру, купила синочку іграшки, собі нову сукню. І вечорами мріяла піти на навчання в автошколу, поїхати з сином на вихідні в зоопарк у сусіднє місто, влітку разом гайнути на море… Вона була щаслива у цих дрібних бажаннях, які немов намистинки нанизувалися на нитку. І кожна намистинка, то щастя з ним. Син першокласник. Він знає так багато, дає дорослі поради і робить чоловічі вчинки.
– Я виховаю його справжнім чоловіком, щоб умів берегти сім’ю, цінував дружину, любив дітей, – розповідала Аліна своїй мамі на кухні, коли приїздила до неї в гості. – Я виросла без батька і Назарчик росте сам. Я так мрію, щоб у нього була справжня сім’я.
– Так і є, донечко. Тільки пообіцяй мені, що ти теж зустрінеш свого чоловіка, за яким будеш, як за кам’яною стіною. Я такого не зустріла, але вірю, що ти будеш щасливою, – казала мама, наливаючи обом ягідного компоту до млинців.
Свого чоловіка Аліна зустріла через вісім років. Цим стосункам вона давала шанс і час, щоб вони дозріли. Він займав поважну посаду на великому підприємстві. З ним вона не відчувала потреби у коштах. Він дарував їй модний одяг і прикраси, запрошував до ресторанів, у парк із сином, оплачував квартиру, купував продукти. Зустрічалися рік і жили разом рік. Потім він їй освідчився і вона сказала «так».
Аліна завагітніла. Подумки вже мріяла стати мамою, щоб насолодитися материнством сповна, бути з немовлям якнайдовше, гуляти парком і розповідати казки.
– Я найщасливіший у світі! – казав Ігор, коли дружина сказала цю радісну новину.
Тільки що стається з деякими чоловіками після народження дітей? Їм не вистачає уваги, тепла і любові? Вони ревнують дружину до дітей? Аліна досі не може відповісти на ці запитання. Але після народження Єгорчика у їхній сім’ї сталася тріщина… Чоловік частіше почав заглядати у чарку. Якщо раніше це траплялося на свята, то зараз свята і будні в нього ставали єдиним днем. Більше терпіти це в неї не було сил.
Якось, коли в Єгора різалися зуби, а вона не спала майже всю ніч, він прийшов під ранок захмелілий. Насварив нізащо Назарчика, а потім Аліну. Розплакалася. Зламалося її кохання до Ігоря. Її чоловіки зовсім не її… Того дня, коли він проспався, вона попросила розлучення. Не хотіла з’ясовувати стосунки, бо зрозуміла, що щастя з ним не побудує. Ігор не стане для її синів батьком, на якого вони могли б рівнятися.
…Єгорка пішов у дитячий садочок. Вона вийшла працювати в університет викладачкою на факультет історії та права. Вдягала багряні сукні і розплітала волосся, ходила на масажі і косметологічні процедури, засиджувалася у кав’ярні, зустрічалася з подружками, їздила до мами, мандрувала з дітьми щороку в Карпати і на море. Вона відчувала на собі чоловічі липучі погляди, але досі не зустріла того єдиного, який би любив її і синів, який би сказав, що щастя в дрібницях. Наприклад, у її посмішці, сімейному сніданку й осінніх прогулянках. Не зустріла, але знає, що колись він постукає у її двері…
текст: Вікторія Семененко
