Історичний нарис. Полюбити життя заново
Вона лежала у своєму ліжку. Ніжилася у променях серпневого сонця, яке пробивалося крізь її мереживні кремові фіранки. Можна вдихнути на повну ароматного повітря, яке пахло майбутнім, новими планами, добрими справами, життям. Здається, можна… Та з кожним вдихом не такий легкий видих, як здається.Ганна подумала про цей ранок. Молилася. Скільки всього потрібно встигнути, щоб її серце наповнилося добром, любов’ю. Скільки потрібно встигнути у житті… І не лише за себе – за доньку, за чоловіка… Щодня просинається з думкою про найдорожчих серцю, кого немає поряд, але заради кого вона робить добрі справи, на благо людей – найперше.
Чи зможе любити життя більше, ніж любила колись із ними?..
Вона його знала, здається, так давно і так недавно. Він був старшим за неї на тридцять років, друг батька, заможний, як і вона, теж мав грецьке походження. Не втримувала своїх почуттів, коли зустрілися, бачилися потім, не ховала очей. Їй було двадцять, коли вона сказала «так» Афанасію Дмитряну. Спільне життя почали будувати у Новомиргороді. Та він хотів показати їй більше – вони любили мандрувати, відкривати незвідані місця, насолоджуватися кожною миттю разом. Вони мали свої місця сили і спокою, адже там у них були маєтки, куди вони приїздили, коли кликало серце. Новомиргород, Херсон, Бобринець, Одеса, Єлисаветград...
Їхнє щастя набуло сили, коли в сім’ї народилася донечка. Любила, пестила, цілувала носика, колисала, вчила ходити… Розквітала Ганна Дмитрян у своїй сім’ї і любові рідних.
Щастя може тривати вічно?
Не може, відчула. У 41 рік жінка овдовіла… Вона втратила сильне плече – чоловіка, з яким прожила понад двадцять років… Тільки втихомирила свої думки, законсервувала любов, як ще одна печальна новина прийшла в її серце. Від туберкульозу померла донька… Біль, сльози, самотність, страх… Скільки всього вдалося пережити…
Вона будувала храми, церкви, лікарні. До всього ставилася з величезною відповідальністю. Була вимогливою, справедливою.
У 1886-1889 роках завершила будівництво православного храму Святого Пантелеймона у Бобринці. Який то був храм! Оздоблений гарними голубими кахлями з кераміки, розписаними рідким розчином золота. Іконостас, притворне оздоблення церкви виконане з фарфору та кипарисового дерева у старовізантійському стилі. Над розписами працювали монахи Києво-Печерської Лаври. У народі її називали Дмитрянська…
У 1904 році у Єлисаветграді Ганна Дмитрян будувала лікарню на честь своєї доньки, назвавши її іменем Святої Анни. Місто їй виділило дві десятини землі для будівництва. Ганна ставилася настільки відповідально до спорудження лікарні, що навіть не затвердила проект, який їй подав міський архітектор. Наймала сама експертів. І з кожним днем бачила, як збувається її мрія, як серце наповнюється добром. Ганна Михайлівна дбала і про медичних працівників, і про хворих однаково, тому тут було сучасне парове опалення, ванні кімнати і внутрішні туалети, власна лікарняна електростанція. Для створення лікарні були використані найкращі матеріали: цегла і дерево високої якості, цінний камінь, терактові плити. На рахунок лікарні меценатка поклала 300 тисяч рублів на потреби. Для головного лікаря побудувала дев’ятикімнатну квартиру.
Добрі справи Ганни Дмитрян поповнювалися. Наступними об’єктами, яким «дала життя» благодійниця, стали православний храм – Вознесенський собор, а також лікарня «Палац для хворих» у Новомиргороді.
…Вона прокидалася так неспішно, знаючи, що все, що вона створила, матиме цінність, глибину і сенси. Вона йшла вулицею Фрунзе (нині вулиця названа Олефіренка), ловила на обличчі, помережаному зморшками, сонячні промені, дивилася в безмежжя. Життя – це безмежжя, добрі справи – це безмежжя…
***
– Мамо, я народилася в цій лікарні? – маленька кирпата дівчинка шести років, показує пальчиком на лікарню Святої Анни, повз яку вони проходять, йдучи до свого будинку, що неподалік залізничного вокзалу.– Так, моя Анно, так донечко! Тут я дала тобі життя! Тут народжувалося так багато діток. Завдяки одній жінці Ганні Дмитрян, яка збудувала цю лікарню у пам’ять про свою доньку. Це місце благословенне! Завдяки лікарям, які тут працюють!
– Скільки років цій будівлі… Яка вона гарна! Можна, я торкнуся пальчиком?
І дві маленькі кіски застрибали на спині. Замайоріла суконька в дрібний білий горошок. Мама обійняла поглядом доньку. Поглянула на барельєф Ганни Дмитрян на стіні, подякувала тихо.
Зараз тут лікарня, де лікують хворих. Тут рятують життя, як і багато років тому.
текст: Вікторія Семененко
