Її весна
Весна розплітає своє кремове волосся. Вона ж завжди скручує в пучок на потилиці. Вдягає каштанові кофтинки і спідниці, мокасини і легкий, як вранішній вітер, шалик. Він би полюбив її знову? Полюбив. Вона – ні.
Поліна любить збиратися у новий день. Закривати двері за вчорашніми. Крім нього. Він теж вчорашній. З учорашньої весни, не такої, як в усіх. Її весни. Її. Чи ні?
– Мамо, він був не такий, як усі. Тоді він мене обійняв і обіцяв показати світ. І сказав, що я – його всесвіт. Але то ж не правда, мамо, не правда… У нього є дружина. І донька шкільного віку. А я повірила, мамо, повірила, як маленька, – вона приїхала до мами після роботи, скрутилася калачиком і плакала. А мама гладила волосся і чекала миті, щоб сказати, що її маленька зустріне своє щастя неодмінно.
Поліна пам’ятає себе в той день до мілісекунди, до першого ковтка напоєного весною повітря. Тоді випадково зустрілася з ним, його дружиною і донькою в торгівельному центрі.
До цього вона була окрилена, що її життя налагоджується, що у 25 років зустріла справжнього чоловіка. Майже як уявляла – посмішка-магніт, дотики-сонце, обійми-мурахи, очі карі (навіть карамельні), аромат – ковток надії. Діловий, зі статусними речами, навчений життям, мудрий, вміє заварювати запашну каву, любить мандрівки світом і дарувати квіти. Для неї? Без неї!..
Вони перетнулися поглядами, коли він був із сім’єю. Мовчанням сказали так багато один одному. А через день він їй зателефонував: «Люблю тебе! Ти моє сонце! Повертайся, нам добре разом! Пробач, що не сказав про сім’ю. Боявся втратити тебе. З тобою затишно…», – і ще багато почав усього розповідати, чого вона більше не чула.
Тієї весни Поля збирала себе, як бузок у букет. Хіба знала, що втрачати так боляче? Хіба знала, що надії так довго цілують серце, немов птахи небо, прилітаючи з теплих країв. Вірила мамі, що зустріне ще свою любов. Заспокоювалася книгами. Вечорами брала додому роботу, писала нові проекти, пила гранатове вино. Вчилася знову радіти дрібницям.
І кожного дня весна її вхоплювала і підносила вище. Інколи пропускала крізь пальці, розчиняла, як мед у чаї, купала під дощем, змиваючи біль, заколисувала бузковим буйноцвіттям. Зцілювала.
«Скільки може тривати любов? У неї немає терміну придатності і періодичності, повір. Ти ж знаєш, що я тебе люблю зі шкільної парти. Знаєш, але уникаєш. Я про тебе думав завжди, коли відкривав фотоальбом, коли намагався зустріти свою жінку, коли відчував спустошення чи наповнення. І зараз, особливо, коли розумію ціну життя. Я повертаюся цього місяця з війни. Зустрінеш? Так багато хочу тобі сказати», – Поля отримала вперше в житті паперового листа від свого шкільного друга, який торік пішов на війну. Він сказав у листі так багато… І скаже ще…
Поля дістала з шафи бузкову сукню, яка так пасує цій весні. Її весні. Вдягнути на зустріч із ним? Дозволити себе любити? Послухати своє серце? Не шукати щастя в інших? Посміхнулася собі, згадавши їхній перший поцілунок…
текст: Вікторія Семененко
