Дзвінок з війни
Як вона хотіла любити. Як вона хотіла вдягати сукенки для нього, заварювати його улюблену каву і чекати з роботи.
Ніна весь день чекала його дзвінка. Глибоко в душі вона надіялася, що він їй зателефонує і скаже, що його відпускають з війни на кілька днів. Для неї це не просто кілька днів, це знову вічність із ним, бо потім він піде, як минулого разу. Але телефон мовчав. І Ніна мовчала. Ходила з кімнати на кухню, знову в кімнату і так кілька разів поки не нарахувала, що вже сто разів була у кімнаті.
Телевізор у кухні, який вони купили разом, навмисне транслював погані новини. Одну за одною. Несила їх було слухати. Але вимикати теж. На сході країни продовжується війна, в якій гинуть наші хлопці. Погані звістки стукають у двері і вікна матерів, дружин, дітей. Ніна терпіла, здавлювала сльози і запитувала себе, чому він їй не телефонує, чому вчорашній дзвінок був таким коротким. Ще ніколи не було від нього дзвінка із двох слів «Сонечко, люблю». І тиша. Вона всю ніч не спала, телефонувала, але там гупала тиша. Ніна набирала двох дружин його побратимів, але вони нічого втішного не сказали. Їм ніхто не телефонував уечері.
Ніна зупинилася біля вікна. Там так швидко рухається життя. Люди йдуть центральною вулицею міста, посміхаються, розмовляють, обіймаються, вітаються. А її немов заціпило. Відкрила вікно і крикнула: «Люди, а ви знаєте, що в країні війна?». Ніхто не відреагував на неї. Ніхто. Хіба що листок, який для чогось загойдався на дереві.
Ніна обіперлася об вікно. Знайшла в телефоні фотографії з Назаром. Які вони тут щасливі. Гуляють парком, катаються на атракціонах, їдять морозиво, обіймаються. А тут – вони в селі у його батьків, приїхали вітати маму з днем народження. А тут – вони на концерті їхнього улюбленого гурту у філармонії. А тут – квіти, які він подарував їй вранці. Просто неочікувано. Вона прокинулася, а біля ліжка у вазі – дрібні ромашки. Це ж було ніби вчора. Це було дві осені тому, коли вони вже одружилися і облаштовували спільне гніздечко. А перед цим знайомство і півроку побачень. Вона пам’ятає його очі, як небо, його дзвінкий сміх, солодкі обійми і теплі поцілунки, його дотики, жести, його світ…
Ніна закохалася в Назара з першого погляду. І тоді відчула – він її на все життя.
У серці загупало від телефонного дзвінка. Незнайомий номер. Відповіла.
«Живий! Ваш Назар живий!», – слова, які її отямили.
А далі сказали, що вчора він потрапив під обстріл, що побратими його врятували, що він устиг сказати їй два слова, що зараз він у шпиталі, що вчора йому робили операцію.
Живий… Казала крізь сльози. І почала збиратися до нього, щоб він відчув її підтримку, любов і турботу, щоб сказати, як сильно вона його любить і чекає…
текст: Вікторія Семененко
