Позбутися зайвого
Вона викидала все зайве. Коричневі замшеві туфлі, куплені років три тому під сукню до подруги на день народження. Так жодного разу їх і не взула. Втратила подругу, яка забрала в неї чоловіка. А туфлі навіщось берегла. Можливо, потайки в серці плекала надію, що він повернеться до неї. І вона взує туфлі під ту сукню, що вони обирали разом. Помилялася. Вони живуть щасливо, народжують дітей і відкрили магазин сувенірів.
Чайний сервіз, який подарувала свекруха. У перший же день розбила чашку з червоними маками. Казали, то до щасливого сімейного життя. Та через два роки воно розлетілося, як та чашка на дрібні шматочки.
Сімейні фотографії з ним, лавандові, ванільні свічки для романтики, ефірні масла для масажів і багато інших дрібниць, які вона сім років берегла у шкатулці. Все це було спогадом про нього чи багажем?
Теплий блакитний халат, який так їй пасував. Але востаннє вона вдягала цей халат після ночі з ним. Саме перед тим ранком, коли він їй сказав, що залишає її, бо закохався в іншу, що ці спільно прожиті два роки з нею були не такими, як він хотів.
Каблучку. Інколи ця каблучка для неї була прикриттям. Вона її вдягала, коли хотіла закритися від усіх чоловіків, заховатися, кричати, що вона зайнята, просити не чіпати. Були такі періоди, особливо восени, перед зимовими святами, коли накривало, як сніговою лавиною.
Постільну білизну, яка лежала на окремій поличці. Ніколи її не чіпала, як він пішов. Але берегла, як надію, що він повернеться, і вона знову застеле їхнє улюблене кремове простирадло.
Три книжки про любов. Три романи, які вона збиралася прочитати під час відпустки. Але тричі літала з чужими чоловіками в чужі країни. Тричі так і не настав час тих книг, які мандрували з нею. Мабуть, їхній час вийшов, як і тих чоловіків, що не залишилися довше у серці, ніж на одну мандрівку.
Восени виникла силенна необхідність викинути все зайве зі свого життя. Все, що тримало надії, обіцянки, нездійснені бажання. Все, що тримало і не відпускало заново розкрити крила.
Вона спакувала все у коричневу валізу. Вдягнула червоне пальто і вибігла на вулицю. Свій багаж викинула у сміттєвий бак. «Я сильна, хоча і зраджена! Я заслуговую бути щасливою!», – переконувала себе і вірила в це, бо обіцяла в новому році собі нове життя. «Ти майже промокла! – над нею відкрилася фіолетова парасолька, яка наповнила цей листопад чимось дивовижним. – Я проведу. Не заперечуєш?».
Поряд стояв сусід, який уже кілька разів запрошував на каву. Раніше вона відмовлялася. Але не сьогодні. Можливо, його кава її зігріє.
текст: Вікторія Семененко
