Шлях до себе
Вона не вміла пробачати. Ніколи. Нікому. Йому. І собі. Варя надіялася лише на себе. У дитинстві батьки її не балували. Вона звикла бути охайною, зразковою, ідеальною, відмінницею. Багато читала книг і писала текстів у свій щоденник. Брала участь у різних олімпіадах, конкурсах і змаганнях. З віршем Тараса Шевченка «Ой одна я, одна, як билиночка в полі…» зайняла перше місце у шкільному літературному конкурсі. У восьмому класі отримала звання «Міс весна», а в одинадцятому – «Міс осінь».
Варя знала всі предмети навідмінно, тому була впевнена, що школу закінчить із медаллю. Проте одного разу її класна керівниця покликала і сказала: «Ти знаєш… Цього року скільки перспективних випускників. У Ростика – мама завідуюча, в Олесі – тато фермер…». Ще багато імен прозвучало, чиї батьки займали теплі місця. Вона ж не могла похизуватися статками своїх батьків. Довго цей клубочок стояв у горлі. Довго… А на шкільні медалі, як виявилося, того року був ліміт.
Після школи багато років поверталася згадками до цього і запитувала себе: а що було б, якби вона отримала медаль? Чи знадобилася б вона їй? Чи допомогла б їй під час вступу? Не знаходила відповідей. Єдине, мабуть, то було б підтвердження її знанням і успішності. Однак тоді відсутність цієї медалі дала їй більше. Звідки тоді Варя знала, що поїде у велике місто і збудує кар’єру? Стане відомою на заздрість усім. Хто там сказав, що найбільша помста супернику – це досягнення власного успіху?!
Якби Варі сказали, що через десять років вона сидітиме у директорському кріслі, питиме каву, вестиме перемовини з іноземцями, презентуватиме свій еко-проєкт, вона нізащо не повірила б. Звісно, у неї були цілі, амбіції, плани, але не думала, що так високо злетить.
…Варя приїхала на зустріч однокласників у своє невеличке місто. У місто, де колись її зрадили. Вона не могла цю ситуацію відпустити, не могла пробачити людям, які в неї тоді не повірили. Не могла пробачити йому, своєму однокласнику, з яким вони були більше ніж друзі. Наче зараз перед очима той день, коли вона розплакалася, а він сказав «слабачка». Ці слова пройшли немов електричним струмом всім її серцем. Як слабачка? Як? Вона вибігла зі спортивної зали, де там після уроків були в її друга тренування.
Варя тоді довго плакала від образи. Мама гладила волосся і казала, що її дівчинка сильна, що вона зуміє, що в неї все буде і, навіть, більше. Мама тоді не дала їй потонути в цій несправедливості, а навпаки підтримала і підштовхнула рухатися далі. Варя це все пам’ятала ніби вчора було.
І знає, що її таємне кохання, однокласник видався слабаком, а міг стати успішним спортсменом. Одна поразка на всеукраїнських змаганнях його зламала, а не стала стимулом бути кращим. Все повернулося бумерангом…
Варя вагалася, чи йти на цю зустріч, адже досі в серці боліло від цих спогадів. А потім запитала себе: а чому не йти, якщо вона довела собі й іншим, що не важливо які в тебе статки, яке місце у суспільстві займають твої батьки, значно важливіше, чи вмієш ти ставити собі мету, чи вмієш рухатися до неї, проходити випробування, вставати після поразок, робити висновки, аналізувати, а потім досягати!
Вона знає цей шлях, який пройшла за десять років. І тому сьогодні, на зустрічі, де будуть всі показувати своє «я», вона нарешті скаже, що внутрішня мотивація значно важливіша за шкільну медаль. Скаже всім і відпустить цю ситуацію з серця назавжди!
текст: Вікторія Семененко
