Важливі люди поряд
Тома працювала продавцем по змінах. Йшла на роботу рано або ж пізно ввечері. Поспішала. Заробляла гроші дітям на навчання. Крутилася в супермаркеті. Весь час за прилавком – фасувала цукерки, пісочне печиво і вівсяне, набивала морозильні камери морозивом. Думала, що от вивчиться донька і син, і більше не братиме додаткові зміни. Бо живе тут, а не вдома. Бо майже не бачить рідних і друзів. Себе.
Якось на нічній зміні пропустила десять дзвінків від своєї мами. Серце – в п’ятки. Коли передзвонила, відповіла лікарка: «Ваша мама в лікарні, забрала швидка».
Усе життя пронеслося перед очима – її дитинство і юність, мама на фермі, вона грається у садку, бігає до баби Шури по хліб з олійкою… Тома залишила робочу форму, клієнтів, керівництво. Полетіла. Встигла. Відкапали. Тиск.
– Мамо, як же ти мене налякала, – тримала за руку і плакала. Просила вибачення, що в телефоні був відключений звук, що приїздила рідко, що втратила плин часу за цією роботою.
Її мама – Олена Степанівна, поважна в селі жінка, мудра. Мовчки слухала і не питала нічого, бо знала, як важко самій піднімати дітей на ноги. Тому через дрібниці не телефонувала доньці. Більше не питала, що вона їла на сніданок, який чай робила, яку сукню вдягла, що їй наснилося. Не питала, хоча, ой, як кортіло те все розпитати, щоб знову, як у дитинстві розмовляти відверто. Але тримала всі ці розмови у собі, не хотіла відволікати ними доньку. І себе трохи заспокоювала, що все минеться, налагодиться, що зустріне ще її Тома справжнього чоловіка, стане ще щасливою.
А Тома злякалася за маму. Вперше, щоб отак. Лікарка сказала, що в неї гіпертонічний криз, що потрібен спокій, хороший домашній догляд поки мама відновиться, а ще краще – турбота рідних.
Тома ладна була на все, щоб її мамочка була здорова. Взяла відпустку і поїхала в село. Добре, що діти в літньому таборі відпочивають.
Тома трималася тут за дитинство. У себе вдома, в рідній хаті, набитій вишитими подушками і рушниками. Здається, за цей рік їх ще побільшало. Мама завжди вишивала. Навіть коли приходила з роботи втомлена, казала, що так відпочиває.
Томі стало так боляче, що от-от розплачеться. Стримувала сльози, щоб не бачила мама. Сказала, що пішла у крамницю – купити хліба, цукру та круп.
Йшла селом, а перед очима – її невдалий шлюб, самотність, бажання дати дітям все і більше. Сльози наверталися. Ось і будівля старої школи. Її вже немає, як і мрій, які там народжувалися на уроках і під час перерв. Можливо, одна десь глибоко-глибоко в серці про перше шкільне кохання.
– Привіт! Ти коли приїхала? Сто років тебе не бачив! Сідай підвезу. Я приїхав до батьків. Мама захворіла, уявляєш?! Залишив роботу і примчався. Діти в університеті навчаються. З Олею ми розлучилися. А це їду і дивлюся, хто такий знайомий стоїть біля колишньої школи. Ти як тут опинилася? Зовсім не змінилася! Зовсім, Томка, – і він почав так багато розповідати і посміхатися очима.
Вона швидко почала витирати сльози. Він не повинен бачити її засмученою. Вона ж завжди була весела. Завжди. Знала сотню анекдотів і гуморесок. Завжди привітна і радісна.
Тома слухала Данила. З кожним словом її серце наповнювалося неочікуваною вірою в любов, важливими дрібницями, бажанням знову відчути себе жінкою з мріями. З ним.
– Ти, знаєш, моя мама теж захворіла. Я так перелякалася. В один момент здалося, що її втрачаю. Ось і взяла відпустку і примчалася в село, за нею доглядати. Стане краще, теж поїду в місто, до дітей, – вона нарешті зібрала всі сльози в кишеню і почала розмовляти. – Питаєш, як я. А як я? Мабуть, щаслива, бо в мене двоє дітей. А знаєш, що для жінки значать діти? Це ж її всесвіт. Це вона помножена на мільйон разів. Вона вже живе для них і заради них. Ну, може інколи для себе. Але то не про мене, точно. Знаю, що це неправильно, та я так звикла. Звикла бути щасливою з ними і для них.
– Тома, чому мені здається, що в твоїх словах так мало тебе. Звісно, я не заперечую, що жінка найщасливіша, коли в неї є діти, коли вони здорові. Але де ти, Тома, де? Діти виростуть, як мої хлопці. І поїдуть шукати своє місце в житті, розкривати себе світу, закохуватися, планувати весілля. А ми стаємо у їхньому житті другорядними… Як ми з Олею, знаєш. Сіли з нею, подумали, що так, що ні. І зрозуміли, що теж жили для дітей, що наша сім’я була для їхнього щасливого дитинства, що ми давно не відчуваємо один до одного почуттів. От і розлучилися, – Данило став відвертим із нею.
У ту мить обом здалося, що не було розлучення після школи. Ніби вони були разом завжди. Він мав рацію. Вона любила прислухатися до його порад ще зі школи. Він завжди їй здавався мудрішим за інших ровесників. Можливо, тому вона і відчула себе з ним жінкою.
Вони ще довго розмовляли про життя. Він підвіз її до крамниці, щоб вона купила продукти додому. Вона запросила його на вечерю.
І він прийде на вечерю. Бо бачив у її очах самотність і хотів сказати їй багато всього.
текст: Вікторія Семененко
