Мрія на Святвечір
Вона так чекала їх цієї зими, особливо на Святвечір. Баба Мотря готувала кутю і варила узвар. Боже, який смачний у неї узвар виходить із яблук, груш і слив, зібраних у їхньому садку. Перед тим, як подавати на стіл цей напій, він завжди стоїть у сінях. Настоюється. Його любили її доньки Катя і Варя. Обожнювали.
Пам’ятає, як вони були малими, то прийдуть з вулиці, а вона їм узвару наллє, пиріжка дістане з печі. Смакують, аж за вухами лящить. Тоді гріють ноги на лежанці. Чоботи сушать. Сміються дзвінко, аж у животі лоскоче. Згадують, як каталися на гірці на санчатах у яру, як гралися в сніжки, як сусідські хлопці їм посміхалися. Перші дитячі секрети. А Мотря краєм вуха слухала про що шепочуться її доньки-двійнятка. Обом по десять років. Бачила, як рум’янцем заливаються щоки, коли Сашко і Сергій приходять кликати на вулицю.
Поки поралася біля печі, думала про дітей. Усе було, як учора. Геть усе. А де зараз вони? Зараз би пригорнути ті малі кучеряві голівки та поцілувати кирпаті носики… Дорослі стали. Ой, які дорослі. Катя із сім’єю у Польщі живе, працює, виховує дітей і внучку. Варя змінює міста і країни, бо її чоловік військовий, її старший син із невісткою із сином подорожують з ними.
Дівчата самостійними стали з вісімнадцяти років, коли залишили рідний дім, перевелися на заочне навчання, почали працювати, шукати своє місце в житті. А Мотря тоді залишилася з чоловіком.
– Ти пам’ятаєш, як я вас забирав із пологового будинку? Така зима сніжна була у лютому. Дороги заметені, снігу по коліна. Здавалося, з села до міста добратися неможливо. Та ми з кумом взяли по лопаті, найняли трактора. Ото були пригоди! Ти закутала малих у ковдри, цілу дорогу тулила до себе, щоб не замерзли. У «Москвичу» ж тоді і пічка не працювала, холодно було. Дякувати Богу, доїхали швидко. Ніколи не забуду зустріч із ними, як тримав на руках, як ми їх колисали по черзі. І як зараз вони стали дорослими, – Мотря часто пригадує цю їхню розмову з чоловіком, коли поїхали їхні доньки.
Через п’ять років її Данило помер. Хто б міг подумати, що підступна хвороба забере його таким молодим. Згаснув, як свічка. Вона плакала в подушку, боялася самотності. А потім роки обростали спогадами. Дістане фотоальбом – і знову ніби разом, ніби граються разом у піжмурки, дивляться мультфільми, печуть пироги.
Та пройшло відтоді так багато. А Мотря не зуміла більше нікого впустити в серце. Дім-робота, пенсія. І її самотність без дітей. Любила читати книги, дивитися телевізор, співати з сусідками у сільському клубі.
Дівчата телефонують мамі щодня, а приїздять рідко. Все обіцяють, що скоро, що ось дороблять роботу, ось візьмуть відпустку, ось приїдуть, ось…
Баба Мотря присіла, знімаючи фартух. За її вікном – спускається білий сніг, сутеніє, незабаром і перша зірка зійде, рідні всі зберуться за столом.
Хтось стукає у двері. Стукає? Діти, внуки і правнуки? Стукає чи здалося?
текст: Вікторія Семененко
