Дорога до Гриця
Вона взяла за дурну звичку латати його сорочки. Ті, що він уже давно не носить, і ті, що ніколи уже не вдягне.Мар’яна Петрівна колись любила бачити свого чоловіка у цих радянських блакитних і білих сорочках. Те, що всі вони шиті одна в одну, не біда. Відрізняли їх лише кольори, які з часом тьмяніли і втрачали свої відтінки. Немов їх змивав плин часу, а вони світлішали й світлішали – ніби скоро стануть зовсім білими.
– Грицю, любий, дивися мені в очі, а я тобі ґудзики застібну на сорочці! – ставала навшпиньки, тягнучись до ґудзиків, що біля комірця.
– Мар’янко, ну я ж не маленький, – тепло посміхався Гриць і брався сам застібати ґудзики: – Он син щось хлипає. Заколихай його.
– Зараз зберу тебе, а тоді до сина. Йому щось сниться, – солодко відказувала і не відпускала з рук маленького чорного ґудзика.
– Мар’янко, ну правда, сам! – сердито наполягав Гриць, прибираючи руки своєї жінки.
– Тьху ти! – розсердилася. – Як маленький, їй Богу! Не хочеш, як хочеш!
Мар’яна випускала з рук того дрібного ґудзика. А він ні з того, ні з сього – раз і впав на підлогу. Вона вдала, що не побачила і пішла до люльки.
– Мар’янко! Ну і як я в такій сорочці до дітей піду? – бурмотів Гриць.
– Іншу вдягни. Я сина годую вже. І не кричи, дитину злякаєш.
Гриць дістав із шафи іншу сорочку, яка рівно висіла на плечиках.
– Цю одягну. Хоч і не свято.
Гриць кинув сорочку з обірваним ґудзиком на стілець. Сам швиденько накинув іншу, вскочив у туфлі, які завжди натирав до блиску ще звечора, і на роботу.
– Ґудзика пришиєш, – на ходу до жінки.
Мар’яна не відповіла. Годувала сина. Зіпсував їй ранок чоловік тією сорочкою. Раніше любив, як вона допомагала йому вдягати сорочки, кожен ґудзик застібала, погладжуючи живіт, цілуючи в шию. А зараз, після народження сина, якийсь відлюдькуватий став.
– Спи, малий, спи! Батько наш літа чекає, у відпустку, мабуть, хоче. Діти всі соки випили. А ти в мене слухняний будеш. І як виростеш, батько і тебе вчитиме історії, – вголос казала Мар’яна, заглядаючи у темні синові очі.
Колихала:
«Ой люлі, ой люлі, налетіли гулі.
Сіли на воротях в червоних чоботях.
Сіли та й раденькі,
що спить мій маленький,
що спить і не чує,
де гуля ночує».
Петрик швиденько заснув. Мар’янка поклала його у колиску. Кілька хвилин постояла – поберегла його сон, аби переконатися, що він спить. Тоді пішла в кімнату – блакитна, як ранкові небеса, сорочка лежала на стільці. Не захотіла пришивати ґудзик. Так і накинула її на плечики. Розсердилася.
Повісила і забула на багато років. Гриць ніколи не нагадував про цю сорочку, а постійно поверх неї начіплював інші. А Мар’янка забула за неї, наче викреслила з життя…
– Мар’яно Петрівно, з вашим зором тільки сорочки латати! – у кімнату увійшла невістка і її правнука.
– Доню, це ж сорочки мого Гриця.
– Бабуню, ви наша рідненька! Діда Гриця вже десять літ немає, а ви сорочки надумали його латати.
– Не бурчи, Ярко, а на ось мені нитку затягни. Бо не бачу нічого! – старенька протягує котушку з чорними нитками і тонку голку.
Яра мовчки допомагає. Відкриває штори, щоб у кімнаті було світліше. Примружується і з першого разу у вушко голки всовує чорну-чорну нитку.
– Зараз я цей ґудзик пришию, а то дід не нагадував мені за нього, а я за молодості забула. Тепер стара, час є. То і ґудзики всі попришиваю, а на інших сорочках, бачила, рукава порвані.., – баба Мар’яна поправила свої окуляри.
Знову поринула у думки. Провела тихим поглядом Ярку на вулицю. А сама знову нахилилася до сорочки, щоб правильно ґудзик пришити. Та так опустила низько голову, що вона запаморочилася від запаху одеколону її Гриця, яким так багато років ще пахла ця сорочка…
…Мар’янка, як пташка, співала на кухні. Вона знала, що під вечір повернеться Гриць із роботи. І знову казатиме, що діти балувані, не вчать предмет. А як можна не вчити історію? То ж ціла епоха, то ж наше все…
Коли Мар’янка згадувала, як її чоловік розповідав про історію, без якої немає майбутнього, на серці ставало тепло. Бо хіба ж у цьому селі, куди її чоловіка направили працювати після навчання, а вона як тендітна квіточка за сонцем, потяглась за ним, знають, що та історія приховувала?!
Малий заплакав.
– Ну все, треба няньчити. Наварила їсти. А де мій Петрик? Де моє сонечко маленьке? А де мама? Нема мами? А де мама? А тут мама! – Мар’янка підняла свого сина і давай з ним гратися.
Мар’янка сміялась і Петрик почав сміятися. Нагодувала його, вдягла комбінезончик і – у двір.
Тільки вийшли – біля хати крокує баба Килина, обпершись на ціпок.
– Доброго здоров’я! – привіталась Мар’янка.
– Доброго, доню! – відказала баба Килина. – А ти чого до мене не йдеш?
Мар’янка не зрозуміла бабиного питання.
– А чому я маю йти?
– Значить ще не припекло, – якось лукаво відказала баба.
– Бабо Килино, ви про що?
– Поймеш згодом, – баба Килина махнула рукою і покотилась помаленьку вниз вулицею.
Мар’янка б запитала бабу, чого вона так каже, але не могла. Вона її мало знає. Самі тут живуть без двох місяців рік, але з бабою не розмовляла ще відверто.
Тільки чула про неї кажуть, що має дар якийсь. А що за дар такий, не знала…
…Баба Мар’яна доштопала всі сорочки. Геть усі, що берегла у шафі після смерті її Гриця. Бо хіба ж можна їх викидати чи роздавати? Якщо у кожній захований спогад, що крає серце. Змирилася баба жити в самотності. Змирилася щодня сидіти на стільчику в садку і дивитися, як комахи чимчикують по траві, як сонечка літають між квітами, як оси гудуть біля груш… Змирилася перечитувати вечорами газети, одягаючи окуляри. Змирилася слухати історії від сусідок про всіх і все. Змирилася з думкою, що на серці гірко, коли живе спогадами. І зараз змиряється, що ота її хвороба, яку лікарі побачили в неї в лікарні, скоро наблизить до її Гриця…
А перед цим ще ого-го скільки справ треба переробити. І все треба встигнути. Неодмінно.
текст: Вікторія Семененко
фото: ілюстрація
