Сенс її життя
Наталка сиділа на березі моря у затишній кафешці. Велика рожева шляпа у білі смуги ховала її обличчя. Вона пила апельсиновий сік. Подумки навіть вимовила тост: «Дякую, що всі близькі люди поряд і наповнюють мою душу сонцем». Наталка вміла говорити красиві тости. У неї великий досвід публічних виступів серед шанованих людей. Вона знала як, що і коли потрібно казати. Наталка – відома художниця.– Матусю, ходімо прогуляємося берегом, – її відволікала донечка Полінка, яка завжди потребувала маминого тепла і любові.
– Ходімо, доню, – погодилася. Брала доньку за ручку і вони йшли гуляти свіжим ранком.
Із моря виринало сонце. Розсипало навколо легенькі блискітки, немов притрушувало ними море. Мала Полінка всміхалася цим блискіткам і мружила очі.
– Мамо, а сонечко тут щодня купається в морі, а вдома виглядає з-за дахів великих будинків, – розмірковувала вслух.
Її маленька і розумна донечка, яку Наталка любила більше за своє життя, інколи здавалося знала більше, ніж дорослі. Часто у вихідні чи у відпустку вони сідали в автомобіль і їхали, їхали… Туди, куди доня показувала на карті України. Наталка любила мандрувати і ця любов передалася Полінці. Нові місця, нові люди, нові краєвиди – що більше тішило обох, сказати конкретно не можна. Бо те все в купі дарувало щасливі відчуття, які заповнювали весь простір.
– Мамо, дивися, які в мене маленькі сліди на піску. Дивися, дивися, мамо! – сміялася Полінка, ступаючи на мокрий пісок, який швидко змивала морська вода.
Наталка теж на це всміхалася. Обоє почали малювати пальцями на мокрому піску кумедні картини – пальми, гори, людей, верблюдів, сонечко, будинки. В таких малюнках вони поєднували все, що не можна поєднати в житті. Тут через дорогу від Поліниного будинку може рости розкішна зелена пальма, а по сусідству – дерево з бананами і гори.
Колись Наталку просили не робити в житті помилку – не народжувати… Просили, благали, потім вимагали, давали гроші на аборт і обіцяли золоті гори. Казали, якщо не послухає, то поставить на своїй кар’єрі хрест, ніколи не стане відомою, не зароблятиме багато грошей, не їздитиме світом із виставками своїх картин. Наталка мовчки всміхалася і знала, що ніколи в житті не зробить аборт. Вона знала, що перед нею стоїть чоловік, який більше не вартий її і дитини, яка вже відчувала все у неї під серцем.
Наталка мовчки вказала на двері чоловіку, з яким, думала, що буде щасливою. Не плакала, а навпаки – з головою поринула у творчість. Увесь час думала про народження доньки: які в неї будуть оченята, волосся, яке ім’я обере, як скаже батькам… Вона думала про майбутнє і світ, який створить навколо своєї донечки…
Коли народила, Дмитро приходив просити пробачення. Дивилася на нього і не бачила в ньому чоловіка. Гордо казала «ні», не хотіла більше з ним обпектися, викреслила з життя. Відтоді її життя набуло єдиного сенсу – її донечка, її сонечко, її ластівка. З нею виростали крила і народжувалися мрії. Вона ще більше надихала жінку робити гарні незвичні картини, на які завжди був попит, які зробили її відомою.
– Мамочко, давай стрибати по хвилях, водичка вже тепленька, – Полінка вмочила пальці у воду і потягла маму до моря.
Наталка малювала на піску, стрибала по хвилях, бігала, їла вишневе морозиво, одягала кумедні шляпи від сонця, бо вони подобалися донечці, будувала замки з піску, ловила медуз… О, скільки вона всього робила доброго і гарного, що відкривало у донечці нові емоції і враження. І скільки там чоловіків зараз за нею спостерігають, за її рухами, емоціями і, можливо, навіть будують плани. Скільки б їх не було, Наталка знала, що донька завжди буде її щастям. Більше того, це також знає Денис, який став для неї чоловіком, а для Полінки татусем. Він зараз захищає свій проєкт у Польщі і приїде через два дні до своїх дівчаток.
текст: Вікторія Семененко
фото: ілюстрація
