Кава з шоколадом

– Ти любиш цей шоколад? – Вова вкотре спостерігав, як Міла в обідню перерву відкладала свої папери і смакувала молочним шоколадом і кавою з корицею.

Міла з-під лоба глянула на колегу. Який наївний і ще зовсім недосвідчений юнак, подумала вона. Гарний і наївний.

– Вово, ну як можна постійно любити той самий шоколад? Це те саме – як щодня їсти суп, пити одну й ту ж каву й спати з одним і тим же чоловіком!

Від такої неочікуваної відповіді Вова сів на стільчик поряд із Мілою, хоча вона його не запрошувала. Дивлячись на свою тридцятирічну колегу, він намагався дати пояснення її відповіді. Виявля­­ється, вона ніколи не кохала одного чоловіка і змінювала своє життя з ними мінімум, як шарфи восени.

Міла залишила каву і шоколад на столі і вийшла з кабінету.

– Я ще встигну подихати свіжим повітрям! – посміхнулася і побігла, а в кабінеті залишився запах її солодких парфумів, які приглушував аромат кави з корицею. І Вова, який лише посміх­нувся на її поведінку.

Міла пішла до парку, неподалік якого знаходився її офіс. Запах осені наповнював усе її тіло, пульсував на кінчиках пальців і стукав ностальгійним ритмом у серці. Дорогою вона взяла капучіно і круасан.

Скільки цієї теплої осені, думала вона. Скільки сонця купалося в осінньому листі, а скільки щасливих моментів із Петром Кириловичем. Міла щоосені аналізувала життя. Не хотіла, але мимоволі в думки вкрадалися різні спогади, які немов дрібна калина нанизувалися на нитку.

Міла подумала про Петра. Що в неї було із ним? Швидше за все вільні стосунки. Вони не мали зобов’язань одне перед одним. Зустрічалися кілька разів на тиждень. Обоє задовольняли свою фізичну потребу, а потім обоє розчинялися у своїх справах, немов зникали з життя одне одного.

Міла ніколи не вірила у байки про існування вільних стосунків. Не думала, що сама потрапить на такий гачок. Але жити без чоловіка у тридцять років вона не могла. Одного разу її заміжня подруга Інна розповіла про те, що вона має коханця. Ну, не зовсім коханця, адже вона його не кохає, а так – чоловіка, який повністю її задовольняє.

– Інно, у тебе ж є офіційний чоловік. Як тобі не соромно? – Міла була ошелешена такою новиною.

– Мілко, ну, а що в цьому поганого? Ти ж не хочеш все життя ходити сердитою і невдоволеною через те, що не отримуєш насолоди від фізичної близькості. Ні, чоловіка я свого кохаю і ніколи не хотіла з ним розлучатися. Він – ідеальний сім’янин, батько. Про такого кожна мріє. Тільки я до цього всього так звикла, що не отримую насолоди як жінка… Ну, ти розумієш про що я? – ділилася Інна.

Міла тоді була ошелешена такими одкровеннями. Тож пояснити поведінку подруги не могла ніяк. Вона просто під час їхнього подальшого спілкування намагалася більше не порушувати цю тему.

Сама ж Міла ходила на роботу. Графік щоденно був розписаний. Тому часу, щоб влаштувати особисте життя у неї не було. Можливо, і не лише часу, а й бажання. Всі чоловіки її просто розчаровували, а такого ідеального, про якого вона колись мріяла юнкою, так і не зустріла.

– Чи в цьому щастя, Інно? Ти от із чоловіком, сином і ще з одним чоловіком, який досі не розумію, ким є для тебе, – допитувалася подругу.

А Інна тільки знизувала плечима і щасливо всміхалася. Не розуміла її такого світу. Не розуміла, допоки сама не потрапила на вудку одруженого, багатого, вродливого, старшого за неї чоловіка.

– На вас можна дивитися годинами. Ви вкотре підтверджуєте, що жінка багатогранна, що нічого немає кращого і солодшого від жіночої вроди, – так почав залицятися до Міли місцевий бізнесмен, із яким вона познайомилася у картинній галереї під час презентації творів художника, який завітав у їхнє місто.

– А ви знаєте, як почати розмову з жінкою, – всміхнулася у відповідь.

– Якби мені було двадцять років, то ще б вагався. А тепер, коли мені вдвічі більше, звичайно, що знаю!

Місцевого бізнесмена звали Петро Кирилович. У нього була дружина-домогосподарка, син, який вчиться на музиканта за кордоном. У нього були коханки. Він почуває себе дуже впевнено, адже завжди у виграші. Міла не знала навіщо, але цілий вечір вона слухала його. Тем-табу у їхній розмові не було. Говорили відкрито про все: роботу, сім’ю і вільні стосунки. Міла могла б раніше нервувати через таку відвертість чоловіка-незнайомця. Від випитого вина на презентації почувалася розкуто, і не знаючи як, потрапила у тенета мужності і впевненості цього чоловіка.

– Вас підвезти додому? – запропонував.

– А підвезіть! – посміхнулася, поставивши порожній келих і на мить забувши про те, чого раніше собі не дозволяла. Хіба вона колись могла сісти пізно ввечері у машину незнайомого чоловіка?

Петро Кирилович таки підвіз Мілу додому. Однак, не до її, а до свого. До ще однієї квартири, де він вільно проводив час. Були пестощі і компліменти, ще одна пляшка вина з цукерками. Міла просто дозволила собі того вечора розслабитися так, як ніколи раніше. Вона дозволила себе кохати…

Відтоді три роки вони живуть вільними стосунками. Три осені і три літа. Міла звикла до них. Чи хотіла вона, щоб Петро Кирилович жив із нею? Однозначно ні. Він більше потрібен родині. А Мілі достатньо фізичної близькості, зустрічей тричі на тиждень, романтичних вечерь, норкової шуби, каблучки з діамантами…

– Мілко, ну ти вибач, що я втручаюся. Але ти, мабуть, не правильно мене зрозуміла! – думки Міли перебив Вова, який наздогнав її у парку. Сів поряд і, як філософ, почав розповідати про вічне кохання, про важливість сім’ї і народження дітей.

– Вов, ну ти ж не будеш мені зараз промивати мізки? Може, то я різко висловилася, але ти ще не знаєш життя.

– Це тому, що на рік за тебе молодший?

– Це тому, що не існує вічного і взаємного кохання, Вовка! Все значно простіше!

– Міло, ну ти не кажи так, – і хлопець примовк, роздивляючись колегу, яка дивилася у небо, а не на нього.

– Вовка, ти ж не закохався у мене? – запитала, вловивши на собі його погляд.

– Міло, ти неймовірна жінка. Я тобі це казав?

– Якщо я тобі подобаюся, то кажи прямо.

– А як же романтика?

– Дорослі ми вже для романтики! Ходімо в офіс. Бо обідня перерва скінчилася.

– Міла, а давай сьогодні в кіно сходимо!

– А давай, – посміхнулася йому у відповідь з думкою, а чому б і справді не дізнатися більше про цього хлопця. А раптом він має рацію, а вона ще про це не знає.

текст: Вікторія Семененко

фото: ілюстрація