А під вінець рідний батько мене не поведе...
Алінка в дитинстві мріяла про гарну весільну сукню… Коли мама купила їй ляльку Барбі, вона була одягнена саме в білосніжну сукню.– Мамо, а чому моя лялька в білій сукні? – допитувалася чотирирічна дівчинка.
– Доню, це весільний наряд, – пояснила Ольга. – Вона готується до весілля. Її забере кавалер і вони одружаться, в них буде справжня сім’я. Вони будуть жити довго й щасливо, – і вона показала пальцем на Кена, якого дівчинка ще не вийняла з коробки.
– Мамо, вона така красива… – продовжила Алінка. – А ти теж вдягала білу сукню, як виходила заміж?
– Так, Аліно. Всі, коли стають дорослими і закохуються, вдягають весільне вбрання.
– І кавалер у тебе був? – допитувалася дівчинка.
– Авжеж, – упевнено відповіла Ольга і трохи задумалася, згадавши своє весілля.
– А в чому він був одягнений? – не зупинялася донька.
– У чорний костюм і білу сорочку, – коротко відповіла, бо чомусь не хотілося спогади пускати в серце.
– Мамо, а чому я ніколи його не бачила, він що, втік? – мала ще сильніше давила на болючу тему.
– Доню, його вкрала Зла Чаклунка, – пояснила Ольга з надією, що в дівчинки більше не буде запитань.
– Зла Чаклунка? – перепитала вона, а очі в цю мить стали великими-великими. – Тоді зрозуміло, значить, це вона забрала від нас велику щасливу сім’ю.
Ользі боляче стало від того, що донька зробила такий висновок. І вона залишила її гратися з ляльками, а сама взяла цигарку й вийшла на балкон. Зимове повітря одразу своїм холодом вщипнуло за тіло. Ольга ковтнула ароматної кави з корицею, своєї улюбленої, і трішки зігрілася.
Ця розмова з донькою так і застрягла в голові. Ну, як Аліні пояснити, що батько їх зрадив, що він не хотів до них повертатися після роботи, бо маленька дівчинка надто голосно плакала і заважала йому відпочивати, що він ображався, бо дружина постійно зайнята малою і не приділяє йому уваги, не доглядає за собою, як раніше.
Тоді Аліна була на першому місці. Часу на салони не було. А він, виявляється, не був готовий до створення сім’ї. Хоча йому ж 37, а не 23 роки, як Ользі. Він дорослий чоловік, який повинен був знати, скільки роботи додається з народженням дитини.
І коли доньці виповнився рік, жінка зрозуміла, що так більше не може. Навіщо шлюб із чоловіком, який свої інтереси ставить вище сімейних?! А найбільше боліло, що він жодного разу не назвав свою доньку по імені… І тільки через те, що її назвали на честь Ольжиної мами.
Одного дня, коли Льоня сказав, що взяв відпустку і їде на море відпочити від сім’ї, терпіння Ольги лопнуло. Вона просила розлучення. Та чоловік відповів на це з посмішкою, ніби чекав давно. Ольга зібрала його речі і виставила за двері, адже двокімнатну квартиру їй подарували батьки. Він пішов і навіть не поцілував доньку на прощання. Жінці було боляче до сліз… Але чоловік для галочки їй був не потрібен. Єдиним плюсом цього шлюбу було народження Алінки і все!
– Мої нерви вигравали всіма симфоніями після першого суду, коли йшла мова про призначення аліментів. Льоня приніс купу документів, які підтверджували, що він повинен платити менше аліментів, ніж я вимагала. Він хотів зекономити – не на мені, а на своїй доньці. Мені він і так нічого не купував. Добре, що ви з батьком гарно заробляли, я була спокійна, що ви нас не залишите. Але Льоні не вдалося переконати суддю в своїй правоті, тож аліменти йому присудили за законом. Цих грошей вистачало виключно на елементарні речі, тому я вирішила вийти на роботу, –
Ольга на кухні розповідала мамі про свій біль.
…І потім роки закрутили. Ольга повинна була розповісти доньці цю історію. Але не тоді, коли Аліні було чотири роки, а коли було шістнадцять і вона зустрічалася з хлопцем.
До цього її дитинство пролетіло не в самотності. Ольга все ж таки знайшла своє щастя. Після кількох тяжких років самотності вона зустріла чоловіка, який став їй опорою, а Алінці – батьком. Кохання, тихе і спокійне, непомітно заповнило цю родину. Микола огорнув увагою і турботою своїх коханих дівчат. Ольга бачила в ньому все те, чого не вистачало її першому чоловікові.
Аліна підростала і не знала, що Микола їй нерідний тато. Вона любила його, Ользі інколи здавалося, що вони більше друзі, ніж тато і донька. В ці моменти на її очі наверталися сльози, а серце наповнювала радість. Вкотре вона переконувалася, що тоді, виставивши Леоніда за двері, прийняла правильне рішення.
Але чим старшою ставала Аліна, тим більше жінка розуміла, що доньці треба сказати правду. Зробити це було дуже важко, а головне, вона не знала який підібрати для цього момент. Утім, цей день настав...
Коли Аліна дізналася правду, найперше – хотіла побачити батька і сказати йому в обличчя, як він негарно вчинив і з мамою, і з нею. Але вона цього не зробила, бо він виїхав до іншої країни… І жодного разу не приїздив у їхнє місто. Пробачити батька їй було дуже складно. Вона розуміла, що у всі найдорожчі моменти у її житті поряд був інший чоловік, який замінив їй батька.
І все ж таки настав той день, коли Аліна одягла весільну сукню… Ще кращу, аніж тоді була на ляльці Барбі. Спочатку вона три роки жила у цивільному шлюбі з Валерою, а потім він їй освідчився. Дівчина була на сьомому небі від щастя! Аліна не покликала на своє весілля рідного батька, адже для неї він – ніхто, тому і не буде вести її під вінець. Цю місію зробить її вітчим Коля, який став для мами справжнім чоловіком, а для неї турботливим батьком.
текст: Вікторія Семененко
фото: ілюстрація
