Мої зміни
Юлька тиснула кнопку ліфта. Поки він спускався з верхнього поверху, подумки розкладала плани на сьогоднішній день. З ким зустрітися, де провести робочу зустріч. Планів багато, а день тільки починається.
– Доброго ранку! – привітався чоловік, який працює у сусідньому офісі.
– Доброго! – відповіла Юля, поправляючи на собі сонячні окуляри, які вдало притримували її невдало підстрижену чолку, котра весь час лоскотала очі.
– Маєте гарний вигляд! – чоловік вирішив підняти настрій Юлі, яка була аж занадто зосередженою.
– Дякую, Геннадію, за комплімент. Гарного вам дня! – попрощалася, коли вийшли на одному поверсі.
Геннадій пішов у свою юридичну фірму, де вже кілька років працює провідним юристом і консультує із земельних питань. А Юля пішла до своєї благодійної організації, за дверима якої безліч робітників, волонтерів, клієнтів і всі з непростими долями і сталевим характером.
Юля працює в неурядовій організації, яка опікується безхатьками, паліативними пацієнтами, колишніми в’язнями й іншими людьми, які бояться свого завтра…
Звичайно ж, Юля могла не обирати цей шлях. Сиділа б зараз, як Геннадій у затишному приміщенні, перекладала б папери, перечитувала земельне право, захищала б своїх клієнтів у судах і вела би блог в інтернеті. Вона теж за освітою юрист і могла б себе повністю реалізувати у цій сфері. Однак вирішила інакше.
Тоді була пізня осінь, вечоріло. Вулиці забиті димом від вогнищ спаленого листя. Тіло прощупував легкий морозець, ноги мерзли, а вона куталася в легке кашемірове пальто. Юля поспішала додому – до неї мала прийти подруга, тому намагалася думки з холоду переключити на довгоочікувану зустріч. Тим більше, з нею не бачилися зо два місяці, скільки всього хотілося розповісти. Аж тут злякав шурхіт листя. Зупинилася. Прислухалася. А там на купі зібраного листя хтось лежав і кашляв. Підійшла. Там лежав незнайомий чоловік, вдягнутий у легкий одяг і скручений у калачик. То був перший безхатько, якому вона допомогла. Дядя Вітя не мав житла. Колись давно він програв свою квартиру в карти. Після цього його покинула дружина, яка пізніше вийшла заміж і виїхала з міста. Син у Польщі на заробітках. З рідні більше нікого не було. Він два роки живе на вулицях, у підвалах. Юля тоді на ноги підняла всіх знайомих, щоб не залишати його на вулиці. Викликала швидку, аби його відвезти в лікарню. Поки чоловіка лікували, знайшла йому вільне місце у соціальному центрі… За цією історією трапилася ще одна, не менш трагічніша. А потім ще одна… Вона не помітила, як почала допомагати людям долати такі життєві труднощі. Цих людей, вважала, послав їй Бог, щоб іще раз задумалася про своє життя, подумала, чи правильний обрала шлях. Тоді Юля вирішила відкрити благодійну організацію. Думала, сама не впорається, але відгукнулося багато людей, готових допомогти. У неї зараз близько тридцяти волонтерів, психологи, правозахисники, соціальні робітники… Усі роблять важливу справу!
…Колег ще не було, Юля першою переступила поріг благодійної організації. Відчинила вікно і впустила легкого весняного повітря. За вікном біліли каштани і яблуневий цвіт. Весна так легко дарувала тепло і нові надії. Тридцята Юліна весна. Кожна з них не схожа на попередню. Минулої весни вона допомогла оформити документи бабі Зіні у притулок престарілих, а для дяді Толі вибила безкоштовні ліки; позаминулої весни наполягла, щоб її подруга здала тест на ВІЛ, який підтвердив позитивний статус, і тепер вона приймає антиретровірусну терапію; у ще одну весну врятувала Гришку від самогубства, на яке він наважився, вийшовши з в’язниці, а потім влаштувала в християнський центр, де він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Кожна весна асоціювалася у Юлі з поламаною долею, яку складала у великий гарний пазл, ім’я якому – щасливе життя.
Перебираючи історії, Юля подумала, а що чекає її цієї весни, яку долю вона врятує, кому стане в нагоді. Вона включила ноутбук, у якому берегла базу всіх клієнтів, і з головою поринула у роботу. Кабінет швидко наповнювався колегами. Юля роздавала завдання – кому куди сходити, з ким поспілкуватися, кого зустріти, кому що передати. І так цілий день… Одна зустріч у міськраді з приводу виділення коштів на профілактику ВІЛ, далі – лекція в університеті. Потім під кінець робочого дня в офіс прийшла її постійна клієнтка, яка вбачала у Юлі подругу і коли їй було погано, завше з’являлася.
– Юль, ну ти ж така молода. Чому ти ховаєшся за нами? Коли будуватимеш своє життя? – подруга-клієнтка хотіла добра для дівчини.
– Знала би, Оксаночко, коли я свою долю зустріну, сказала б тобі неодмінно, – всміхнулася.
– Ти в нас така гарна і розумна, а от часу для себе взагалі не залишаєш! – наполягала.
Це правда, що не залишає. Але знала б Оксанка, яке моральне задоволення отримує Юля, коли допомагає людям у безвиході шукати вихід, коли знає, яким ключем відімкнути двері, коли бачить навзаєм щасливу посмішку. І Оксана побігла готувати вечерю, а Юля так і залишилася сама, вже у порожньому кабінеті, з якого чомусь не хотілося йти в самотню квартиру. Та збиралася. Думала про весну змін, якою пахне у повітрі.
– Ви знову допізна працюєте? – Геннадій неочікувано ввірвався у думки.
– Ви також, – погодилася.
Вони удвох одночасно натиснули кнопку, щоб викликати ліфт. Обоє всміхнулися.
– Ви поспішаєте?
– Цієї весни я не поспішатиму. Нехай усе йде, як має бути, – загадково відповіла.
– Тоді прошу скласти мені компанію за чашкою кави. Я знаю одне затишне кафе, де можна сидіти на терасі, насолоджуватися кавою, і сповна відчувати, як вечірнє повітря наповнюється ароматом квітучих яблунь і абрикос, – Геннадій нарешті наважився запросити Юлю.
– Це яке таке кафе у нашому місті, що я про нього не знаю? – Юля запитала, зробивши здивоване обличчя і одночасно погодившись на каву, адже ця весна, певно, диктувала маленькі зміни.
– Доброго ранку! – привітався чоловік, який працює у сусідньому офісі.
– Доброго! – відповіла Юля, поправляючи на собі сонячні окуляри, які вдало притримували її невдало підстрижену чолку, котра весь час лоскотала очі.
– Маєте гарний вигляд! – чоловік вирішив підняти настрій Юлі, яка була аж занадто зосередженою.
– Дякую, Геннадію, за комплімент. Гарного вам дня! – попрощалася, коли вийшли на одному поверсі.
Геннадій пішов у свою юридичну фірму, де вже кілька років працює провідним юристом і консультує із земельних питань. А Юля пішла до своєї благодійної організації, за дверима якої безліч робітників, волонтерів, клієнтів і всі з непростими долями і сталевим характером.
Юля працює в неурядовій організації, яка опікується безхатьками, паліативними пацієнтами, колишніми в’язнями й іншими людьми, які бояться свого завтра…
Звичайно ж, Юля могла не обирати цей шлях. Сиділа б зараз, як Геннадій у затишному приміщенні, перекладала б папери, перечитувала земельне право, захищала б своїх клієнтів у судах і вела би блог в інтернеті. Вона теж за освітою юрист і могла б себе повністю реалізувати у цій сфері. Однак вирішила інакше.
Тоді була пізня осінь, вечоріло. Вулиці забиті димом від вогнищ спаленого листя. Тіло прощупував легкий морозець, ноги мерзли, а вона куталася в легке кашемірове пальто. Юля поспішала додому – до неї мала прийти подруга, тому намагалася думки з холоду переключити на довгоочікувану зустріч. Тим більше, з нею не бачилися зо два місяці, скільки всього хотілося розповісти. Аж тут злякав шурхіт листя. Зупинилася. Прислухалася. А там на купі зібраного листя хтось лежав і кашляв. Підійшла. Там лежав незнайомий чоловік, вдягнутий у легкий одяг і скручений у калачик. То був перший безхатько, якому вона допомогла. Дядя Вітя не мав житла. Колись давно він програв свою квартиру в карти. Після цього його покинула дружина, яка пізніше вийшла заміж і виїхала з міста. Син у Польщі на заробітках. З рідні більше нікого не було. Він два роки живе на вулицях, у підвалах. Юля тоді на ноги підняла всіх знайомих, щоб не залишати його на вулиці. Викликала швидку, аби його відвезти в лікарню. Поки чоловіка лікували, знайшла йому вільне місце у соціальному центрі… За цією історією трапилася ще одна, не менш трагічніша. А потім ще одна… Вона не помітила, як почала допомагати людям долати такі життєві труднощі. Цих людей, вважала, послав їй Бог, щоб іще раз задумалася про своє життя, подумала, чи правильний обрала шлях. Тоді Юля вирішила відкрити благодійну організацію. Думала, сама не впорається, але відгукнулося багато людей, готових допомогти. У неї зараз близько тридцяти волонтерів, психологи, правозахисники, соціальні робітники… Усі роблять важливу справу!
…Колег ще не було, Юля першою переступила поріг благодійної організації. Відчинила вікно і впустила легкого весняного повітря. За вікном біліли каштани і яблуневий цвіт. Весна так легко дарувала тепло і нові надії. Тридцята Юліна весна. Кожна з них не схожа на попередню. Минулої весни вона допомогла оформити документи бабі Зіні у притулок престарілих, а для дяді Толі вибила безкоштовні ліки; позаминулої весни наполягла, щоб її подруга здала тест на ВІЛ, який підтвердив позитивний статус, і тепер вона приймає антиретровірусну терапію; у ще одну весну врятувала Гришку від самогубства, на яке він наважився, вийшовши з в’язниці, а потім влаштувала в християнський центр, де він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Кожна весна асоціювалася у Юлі з поламаною долею, яку складала у великий гарний пазл, ім’я якому – щасливе життя.
Перебираючи історії, Юля подумала, а що чекає її цієї весни, яку долю вона врятує, кому стане в нагоді. Вона включила ноутбук, у якому берегла базу всіх клієнтів, і з головою поринула у роботу. Кабінет швидко наповнювався колегами. Юля роздавала завдання – кому куди сходити, з ким поспілкуватися, кого зустріти, кому що передати. І так цілий день… Одна зустріч у міськраді з приводу виділення коштів на профілактику ВІЛ, далі – лекція в університеті. Потім під кінець робочого дня в офіс прийшла її постійна клієнтка, яка вбачала у Юлі подругу і коли їй було погано, завше з’являлася.
– Юль, ну ти ж така молода. Чому ти ховаєшся за нами? Коли будуватимеш своє життя? – подруга-клієнтка хотіла добра для дівчини.
– Знала би, Оксаночко, коли я свою долю зустріну, сказала б тобі неодмінно, – всміхнулася.
– Ти в нас така гарна і розумна, а от часу для себе взагалі не залишаєш! – наполягала.
Це правда, що не залишає. Але знала б Оксанка, яке моральне задоволення отримує Юля, коли допомагає людям у безвиході шукати вихід, коли знає, яким ключем відімкнути двері, коли бачить навзаєм щасливу посмішку. І Оксана побігла готувати вечерю, а Юля так і залишилася сама, вже у порожньому кабінеті, з якого чомусь не хотілося йти в самотню квартиру. Та збиралася. Думала про весну змін, якою пахне у повітрі.
– Ви знову допізна працюєте? – Геннадій неочікувано ввірвався у думки.
– Ви також, – погодилася.
Вони удвох одночасно натиснули кнопку, щоб викликати ліфт. Обоє всміхнулися.
– Ви поспішаєте?
– Цієї весни я не поспішатиму. Нехай усе йде, як має бути, – загадково відповіла.
– Тоді прошу скласти мені компанію за чашкою кави. Я знаю одне затишне кафе, де можна сидіти на терасі, насолоджуватися кавою, і сповна відчувати, як вечірнє повітря наповнюється ароматом квітучих яблунь і абрикос, – Геннадій нарешті наважився запросити Юлю.
– Це яке таке кафе у нашому місті, що я про нього не знаю? – Юля запитала, зробивши здивоване обличчя і одночасно погодившись на каву, адже ця весна, певно, диктувала маленькі зміни.
