Три любові на одне життя

Того вечора не хотіла спати. Ліжко стояло біля вікна і я бачила небо. Вдивлялася в нього і немов тонула у сутінках. Там народжуються мрії і спогади…

Я дивлюся на крісло в кутку кімнати. Там Олесь завжди дивився футбол. Не пропускав жодного матчу, вболівав за наших, пив із друзями пиво і вигукував слогани місцевого фан-клубу.

Олесь давно уже не мій. Навіть не знаю, чому він мені згадався саме сьогодні. Можливо, тому, що я застудилася і мені не вистачає його піклування. Ароматного чаю з липи і меліси, смачного рогалика з повидлом… Він, як ніхто, про мене піклувався. Був найкращим чоловіком у моєму житті, але я пізно це усвідомила.

У мене в житті було три офіційних чоловіки. Олесь був першим. Студентське кохання, романтичне і багатообіцяюче.

– От отримаємо дипломи, а далі підемо працювати. Заробимо гроші, купимо машину, квартиру, тобі дорогих суконь. Кожного року мандруватимемо. Спочатку поїдемо в Єгипет. Я там ніколи не був, але дуже хочеться, – казав тоді Олесь.

Однак нічого з цього всього у нас не збулося. Ми одружилися і переїхали з тісного гуртожитку у квартиру до моїх батьків, де я зараз живу. Із подорожей за три роки сімейного життя раз побували у Криму на морі. Ні машину, ні квартиру ми так і не купили. Та й за що? За його мізерну вчительську зарплату чи за мою бібліотечну? І суконь дорогих він мені так ніколи і не купував. Перші два роки такого бідного життя мене не дуже тішили, адже я, молода і вродлива, знала, що можу мати більше. Я ніколи не думала, що зможу зраджувати… Але коли відчула на собі погляд Павла, який прийшов тоді в бібліотеку, зрозуміла, що з ним у мене більше перспектив.

Тож із Олесем ми розлучилися через три роки після одруження. Я не хотіла кривити душею і зраджувати йому, тож сказала все, як є.

– Доню, так як Олесь тебе ніхто не кохатиме. Ти ж не цінуєш, що він для тебе робить. Хіба щастя у машині чи квартирі? У тебе ж є дах над головою. А сукні? Так Олесь тебе кохає і без дорогих речей. Повір мені. Я лише мріяла, щоб батько приносив мені чай, у вихідні випікав різне печиво, прав одяг чи куховарив. Але я нічого цього не мала, зате це все є у тебе. Ти маєш бути щасливою, – заспокоювала мене мама і прохала одуматися, вибачитися перед Олесем і не руйнувати нашу молоду сім’ю.

Однак через місяць нас розлучили. Олесь склав свій одяг у валізу і поїхав. Він сумно дивився мені в очі. Я ніколи не згадувала його погляд, але добре його пам’ятаю зараз, хоча і спливло багато років... Олесь звільнився зі школи і поїхав до своїх батьків у сусіднє місто, звідки родом. Я чула, що він там влаштувався викладачем в училище. І більше не знала про нього нічого… Я просто викреслила його зі свого життя, бо моє життя наповнював яскравими фарбами мій новий чоловік.

З Павлом почала зустрічатися після того, як сказала Олесю, що ми не пара. Павло був тоді перспективним юристом із хорошими зв’язками, які йому допомогли налагодити батьки. Він мене балував, купував дорогий одяг і прикраси, ми двічі на рік подорожували. Кілька разів до одруження він просив мене залишити роботу і бути вдома, щоб я його могла зустрічати, щоб з ним ходила на різні робочі зустрічі з впливовими людьми, щоб завжди була поряд. Я не хотіла залишати роботу, але вже після одруження, переїхала до нього і звільнилася. Яке то було щастя! Порожні дні, які ти сама маєш заповнити і розфарбувати, а до всього у тебе є гроші і можливості.

Із Павлом ми прожили двадцять років. У нас двоє дітей – Марійка і Петрик. Ми їх любили і плекали, допомагала його мама і мої батьки. Якби не вони, не знаю, як би я справилася. Адже мої двійнята весь час вимагали уваги і любові, які ми дарували всі. Але не Павло… Він додому приходив пізно, завжди казав, що купа роботи, що йому потрібно заробляти більше грошей, щоб діти були усім забезпечені. Я свято в це вірила. Вірила, допоки через три роки не побачила повідомлення у телефоні про те, що його вже зачекалася подруга і він запізнюється. Допоки пізніше не побачила його у кав’ярні з гарною брюнеткою, розмальованою, як лялька. І хоча він мені спершу говорив, що то колега, але хіба тримають колег за руки?.. О, далі було скільки таких випадковостей, що вже і не перелічиш. Спершу я хотіла піти від нього, але не могла. Він юрист, сказав, що дітей відсудить, якщо я навіть спробую подати на розлучення. І я жила, як у клітці, маючи абсолютно все, крім взаємного кохання… Наші подорожі двічі на рік так і продовжувалися, тільки з дітьми, які раділи новим містам і щоразу допитувалися, куди наступного разу їх повезе татко.

Життя бігло, діти дорослішали, закінчили школу. Павло однозначно вирішив, що вони їдуть на навчання в Польщу. Діти були тільки щасливі, адже вони єдині з їхнього класу вищу освіту здобуватимуть за кордоном. Чим далі, тим було страшніше. Ким я заповнюватиму своє життя, коли діти переїдуть в іншу країну?.. Та відповідь на це питання прийшла одразу, коли Марійка і Петрик поїхали на навчання. Павло мені сказав прямо: тепер я дам тобі розлучення, дітей ми виростили, вони вже самостійні, ти можеш збирати свої речі…

Чи стала я перечити йому? Ні, я просто взяла те, що було близьке моєму серцю. Переїхала у квартиру, де колись ми разом жили з батьками, а ще з Олесем… За кілька місяців Павло привів до себе нову жінку – молоду тридцятирічну юристку. У моє життя він більше не втручався, все, що нас поєднувало – це діти.

Вдома я не могла сидіти, адже потрібно було на щось жити. Влаштувалася продавцем у супермаркет. Життя за графіком. Подруг у моєму колі стало менше, вони мене просто цуралися без дорогої сукні і коштовностей… Але не в цьому щастя, я вже розуміла.

Степан до мене придивлявся з півроку. Він працював охоронцем у нашому супермаркеті. Його дружина померла. Мав троє дорослих дітей. І він, і я жили самотньо. Спочатку ми просто спілкувалися, потім із колективом ходили на природу чи в кіно. Ми обоє були вже дорослими для залицянь і сором’язливих питань. Тож кілька відвертих розмов завершилися спільним рішенням жити разом. І ми зійшлися. Степан переїхав до мене. Часто до нас приїздили діти – його і мої. Ми влаштовували спільні посиденьки на природі. У нас була така велика і дружня сім’я. І все було добре і я вже нічого не хотіла змінювати.

А Олесь? Олеся більше немає. Я про це пізніше дізналася від нашого спільного колишнього друга. У нього була одна дружина, яку він теж любив, донька, яку він назвав, як і мене, Анюткою, і син, який зараз грає за місцеву футбольну команду.

Такі довгі спогади за п’ятдесят років…

– Анютко, ти спиш? – зі зміни повернувся Степан.

– Тебе чекала. Йди руки мий та будемо їсти, – зустрічала чоловіка і йшла гріти вечерю.

– Донька телефонувала. Завтра в онуки день народження, запрошувала. Підемо?

– Підемо. Що подаруємо?

– Зараз за вечерею про це і поговоримо, – казав Степан, з яким будь-які рішення ми приймали разом. У нас були взаєморозуміння і гармонія, тому нам було добре разом.

текст: Вікторія Семененко

фото: ілюстрація