Несміливий чоловік

Ти спеціально не заходиш у соціальні мережі. Я знала, що наша зустріч знову віддалить нас. А потім вкотре через скількись років, ти дивитимешся на мене інакше, писатимеш листи, захоплюватимешся мною і… зникатимеш.

Тобі легко так жити? Ти вмієш будувати свою кар’єру. І знаєш, я тобою захоплююся.

Я не знаю, що відчуваю до тебе. І, мабуть, ніколи не зрозумію. Не тому, що ми тримаємося один від одного на певній відстані, яку обоє боїмося зменшити. Ти чого боїшся? Зізнаюся. Я боюся з тобою втратити себе, загубитися, змінитися. Я боюся стати домашньою, звикнути до наших прощань вранці і зустрічей увечері. Боюся щодня вигадувати кулінарні страви, щоб ними здивувати тебе. Боюся бути негарною. Боюся тебе розчаровувати. І найбільше – почути від тебе те, що ти дійсно відчуваєш до мене…

«У мене все чудово. Вчора повернулася з конференції. Хочу кави, в ліжко і цікаву книгу перед сном».

Ти знову зникаєш після моєї відповіді. Не відписуєшся і не знаєш, в якому стані лишаєш мене. Ти просто зникаєш, ховаєшся за своїми справами, щоб забути мене.

Я беру теж багато роботи, щоб не думати про тебе. У нас схожа звичка. Якби ми були підлітками, я б інакше реагувала на нашу поведінку. Але не зараз, коли ми з тобою впевнено стоїмо на ногах і керуємо власним життям.

Я досі не розумію, чому після наших зустрічей ти на певний період

зникаєш з мого життя. Навіщо це тобі? Ти навіть не знаєш, що мені спокійніше, коли ти в онлайні. Я тоді знаю, що ти поряд. Мені в якусь мить стає навіть байдуже, з ким ти по той бік монітору, але, повторюю, мені спокійніше, що ти знаходишся зі мною. Онлайн.

П’ять років викручують обох. Інколи мені здається, що через це ми не можемо побудувати власне життя. Я також знаю, якщо хтось із нас не наважиться на перший крок, то нічого і не зміниться. Якби мало змінитися – уже змінилося б. Де ми були весь цей час? Ти у своїй кар’єрі, я – у своїй. Робота захоплювала настільки, що не було часу написати «Привіт! Як ти? З ким ти лягаєш і прокидаєшся? Яку каву п’єш? Яке кіно дивився? На якій зустрічі вчора був, бо бачила у стрічці соціальної мережі твої ділові фотографії»…

Я сиділа на кухні і дочитувала доньчин лист, який вона залишила на письмовому столі. Вона побігла на роботу, на якій днює і ночує, а я намагалася розібратися чому так?.. Дійсно, моя Оленка шість років сама. У неї були хлопці, які запрошували на побачення, з якими вона відпочивала у відпустці чи на вихідних. Але у неї ніколи не було хлопця, який міг би стати для неї єдиним чоловіком… Можливо, це через цього, навіть не знаю, як його звати, бо в листі вона не згадує його імені. Навіщо йому було закохувати її в себе і не відповідати взаємністю?..

Несміливий чоловік. Я так би і назвала цей лист, який Олена почала писати. І чимось ця історія мені нагадала батька Олени – Дмитра. Перш ніж він зізнався мені у почуттях, минуло три роки. Ми навчалися в одному класі. Після школи він пішов до армії, я поїхала на навчання. Часто згадувала його, бо в школі він запав мені в душу, проте ніколи нікому цього не казала. Я не знала, які в нього почуття до мене, ми два роки не бачилися. А потім, на зустрічі однокласників, не могли наговоритися. Він багато розповідав про військову службу, піші походи, завдання, плани… А я слухала і мені здавалося, що я там – у його планах, а не своїх.

– Ти знаєш, Люсю, так за тобою скучив. Мені здавалося, що я тебе більше не побачу, або не скажу… Не скажу, що мені тебе бракувало, що я кілька разів намагався тобі писати листа, але не знав твоєї адреси, адже ти поїхала на навчання до міста, а я не хотів, щоб твої батьки прочитали мій лист. Я часто про тебе думав. І навіть намагався забути, але нічого не виходило… Ти мені навіть снилася… Така, як є – справж­ня, життєрадісна, смілива. Я щасливий, що Марина організувала зустріч однокласників. Не важливо, що після закінчення школи минуло лише три роки. Однокласники повин­ні бачитися якомога частіше. Для мене радість, що ти прийшла на зустріч, що я можу з тобою спілкуватися, розповідати про бажання і навіть тримати за руку, – такі слова мені казав Дмитро, коли ми вийшли прогулятися парком.

– А я, Дімо, думала, що все життя чекатиму цих слів. Я знала, що ти неодружений. Сама я б до тебе ніколи не поїхала. Мабуть, час перевіряв наші почуття на витривалість, – відповіла.

Після тієї щирої розмови ми і дня не прожили один без одного. Почали зустрічатися і готуватися до весілля. Це було влітку, а восени – знову навчання. На п’ятому курсі я чекала на донечку. У день, коли захистила дипломну, мене забрали у пологовий будинок.

Зараз доньці двадцять сім. Вона успішна, цілеспрямована. Самотужки будує кар’єру. Її запрошують на телебачення, читати тренінги неурядовим організаціям, веде колонку в журналі. Але вона самотня.

Я не знала, чи могла б допомогти доньці, але я дуже чекала на неї з роботи. Я хотіла з нею поговорити. Можливо, просто розповісти історію, як колись чекала на зізнання в почуттях від її батька.

Увечері, коли ми з Дмитром заварювали ароматну каву, почула як на порозі будинку наша доня щиро сміється. Виглядаю, а там вона з чоловіком, квітами і тортом.

– Матусю, знайомся – це Вадим. Він з нами поп’є кави. Я навіть сюди відчуваю її аромат. Татко заварює?

– Людмила Михайлівна, – представляюся я.

Беру торт на кухню. Запрошую гостя. На обличчі в доні радість. Вона світиться сонцем. Я одразу зрозуміла, що перед нами з батьком той несміливий чоловік, про якого писала Оленка.

– Я вашу доньку кохаю давно. Але чому раніше був таким бовдурем і не сказав їй про почуття? Треба було прочитати її колонку у журналі під заголовком «Кохання онлайн», щоб зрозуміти, який я дурень. Я не просто сказав, що сильно її кохаю, як вона мені потрібна, а одразу попросив стати дружиною. Тому прошу у вас благословіння! Я любитиму й оберігатиму вашу доньку, – Вадим почав сміливо говорити, а Оленка весь час посміхалася і тримала його за руку.

Ми ледь не розплакалися. Я бачила, якою щасливою була Оленка. І знала, що вони любитимуть і оберігатимуть один одного, як ми з батьком. Тому благословили молодят.

– Весілля післязавтра. Ви ж чули про послугу «Шлюб за добу»? Тому завтра – ми за вбраннями і каблучками, а післязавтра – граємо весілля. І так багато часу втратили. А ми з Оленкою хочемо трьох внуків вам подарувати, – Вадим усміхався, пив каву і ділився планами.

– Мамо, тату, я кохаю його все життя, – додала Оленка, обіймаючи свого майбутнього чоловіка.