Ми граємо у щасливих
Ця весна знову приносить спогади про тебе. З розквітом кремових підсніжників і ніжних пролісків. Не знаю навіщо, але вдивляюся в кожного перехожого.
У чужих людях бачу тебе. Твою посмішку. Далекий погляд. Загадковий для мене. Але то не ти. То лише відчуття, якими живу. Не знаю, чому так. Мені боляче. Намагаюся не згадувати тебе. Не думати про тебе. Але не можу себе спинити. Інколи думаю, що це ти мене не відпускаєш, тому в кожного з нас не може налагодитися життя.
Ми граємо у щасливих. Як в театрі чи кіно. Я відчуваю себе актрисою. П’ять років. Без тебе фізично. І з тобою в думках. Нам треба поговорити. Чуєш?! Але я ніколи не стану ініціатором цієї розмови. Я зможу страждати мовчки. Писати вірші, вигадувати романи. Ти навіть не здогадуєшся, що в деяких із них є твій образ, що героя я списую з тебе. Нам треба поговорити… Тому я пишу.
Надворі починається солодка весна – з підсніжниками, пролісками, бузком, сонцем, теплом, коханням. А в мене на серці осінь. І оті жовті мімози, які ти мені колись подарував на 8 березня.
Вчора йшла з роботи і зупинилася, знаєш де? Біля квіткових прилавків, забитих мімозами! Я спершу хотіла їх купити всі! Але боялася знову поринути у минуле. Коли я, щаслива школярка, тримала гілочку мімози і думала про тебе. Якби я могла, я б викреслила цей спогад із серця, але це неможливо.
Нам треба поговорити…
Ти знаєш, це треба було зробити ще багато років тому. Коли я носила під серцем нашого сина. Я тобі нічого про нього не сказала. Як я могла сказати, ображена на тебе через зраду з моєю ліпшою подругою? Ніяк! Все, що я могла зробити – не впускати більше тебе у своє життя.
І втекти. Сісти в найближчий потяг із однією валізою і втекти… Туди, де ти мене ніколи не знайдеш. У місце нашого першого відпочинку, у маленьке селище на Західній Україні. Де інші весни, теплі люди і старі спогади… Я знала, що та самотня бабуся, у якої ми відпочивали, яка була мені такою близькою, мене ніколи не вижене. І не вигнала, прийняла, як доньку чи внучку.
Вона для мене, дівчинки з дитячого будинку, – найрідніша у світі людина. Вона була поряд зі мною всю вагітність – коли в мене був токсикоз, боліли ноги і спина, хотілося полуниці і чаю з меліси. Коли мене забрали в лікарню народжувати. Коли народився Назарчик, коли треба було допомагати прати пелюшки, варити кашу, готувати дієтичні супчики. Коли він пішов у садочок і я вперше вийшла на роботу. Йому був рік і сім місяців. Як я не хотіла його віддавати в садок, усе життя була би поряд із ним. Але треба було на щось жити… Тому довелося…
Назарчик – твоя копія. Пам’ятаю тебе з першого класу. Таке ж чорне волосся, карі очі і ямочки на щічках, коли посміхається. Зараз, коли я часто думаю про тебе, мені здається, якби ти його побачив, то впізнав би в ньому себе.
Ми граємо у щасливих. Чи не граємо? Я щаслива з сином. Про тебе нічого не знаю, але мені здається ти думаєш про мене. Бо не міг ти заспокоїтися, коли твоя цивільна дружина втекла і не сказала куди. Ти мав мене шукати. Але не знайшов.
Час так швидко йде… І я частіше думаю про тебе, про нас, про твої обійми. Подумки вже десять разів тебе простила і ставила в церкві свічку за твоє здоров’я.
Пишу я тобі зараз цього листа в надії, що ти його прочитаєш. І приїдеш до нас у маленьке село на Західній Україні, де в маленькій хатинці тебе чекаємо ми.
Прочитай його. Якщо не змінив адресу.
фото: ілюстрація
