Магічний мед
– Котра година? – запитав Віталій, коли почало сутеніти.– За кілька годин до осені, – загадково усміхнулася Міла, поправляючи свій тонкий ліловий шарф.
Вона обожнювала осінь із довгими прохолодними вечорами, медовим чаєм і золотим листопадом думок... Восени вона ставала іншою – спостережливою, зосередженою, впевненою і загадковою.
– Ти не замерзла? – продовжив Віталій, пропустивши, як воду крізь пальці, її відповідь. Він дістав телефон. На екрані 21:30. Інколи такі загадкові відповіді його дружини змушують насторожуватися. Дійсно, за кілька годин до осені…
За п’ятнадцять років їхнього спільного життя Віталій звик, що вони такі різні. Як плюс і мінус. Вона – малює, пише вірші, поливає квіти на подвір’ї, консервує овочі, компоти, читає книги, сидить на веранді і смакує імбирним чаєм, розмовляє з подругами по телефону, слухає з радіоприймача стару музику, замовляє майстрині нові в’язані шарфи пурпурного, малинового і білого кольорів до її нового пальта, переглядає книгу із рецептами (подарунок свекрухи) і думає, що приготувати на вечерю, натирає меблі до блиску, складає у письмовий стіл газети зі своїми статтями, робить медові маски і мріє-мріє-мріє. Він – приймає замовлення на чергові вироби з дерева, робить меблі, готує смачні омлети із зеленню та беконом, водить автомобіль, складає плани про наступну мандрівку, дивиться різні відео про пасіку, поради автомобілістам.
Різні люди. Так, таке буває у сімейному житті доволі часто… Але ж усе головне – в любові. Від першого дня знайомства і до сьогодні.
Він стояв на ярмарку з батьками. Міла тоді йшла з бібліотеки. Не могла не зупинитися. Вперше у їхнє місто стільки приїхало бджолярів. І кожен пропонував зупинитися біля його столика і поласувати медом. Ні, не зупинялася. Тягло, як магнітом саме до столика, де його мама давала пробувати мед котромусь із поважних чоловіків.
– В житті такого не їв. Що ви сюди додаєте? – запитував чоловік, дістаючи гаманець.
– Любов, – всміхалася жінка. – Це секрет усіх наших рецептів.
Міла сміливо підійшла й собі. Роздивлялася медові баночки. Такі маленькі, наповнені не медом, а золотом, який виблискував під променями літнього сонця.
– Визначилися? – запитав Віталій.
– Так… Ось цей мед…
– Липовий, – додав хлопець. – Збирали у бабусі в селі. У неї липовий сад, який саджав ще мій дід у молодості.
– Магічний мед. Мені дві баночки. Одна мені буде, іншу мамі відвезу. Вона любить мед.
Віталій запакував мед у їхні фірмові пакети з логотипом, які замовляли спеціально в рекламному агентстві. Дівчина взяла ті пакети і пішла, дорогою до гуртожитку згадувала його очі… Теж ніби медові, теплі і сонячні, золоті очі.
Коли хворіла, обов’язково рятувалася липовим медом. А коли її маленька баночка спорожніла, врешті наважилася зателефонувати. Адже на пакетику з логотипом був їхній номер телефону. Вона ж не знає нічого про цього юнака, звідки він. Але часто пригадувала магічні очі й уявляла, як він ходить у бабусиному селі серед липового саду, як збирає мед і як вранці п’є чай із медом на веранді.
Міла по телефону дізналася, що живуть вони неподалік, – за п’ять кілометрів від міста, і наступного тижня доставлятимуть мед замовникам, тож і їй привезуть.
– Такого меду в житті не їла, – зізналася дівчина Віталію, коли він привіз замовлення. І таких очей, медово-золотих, вона теж ніколи не зустрічала, і посмішки теплої. Проте цього вона в слух не казала. А скаже значно пізніше, напевно, навіть не на побаченнях, а коли зіграють весілля і зроблять сотню фотографій у липовому саду.
фото: ілюстрація
