Все буде інакше

І не гріє мене цей теплий чай із малиною та медом… І бенгальські вогні, і яскраві вогники гірлянд новорічної ялинки, і блискітки та розмальовані іграшки, і теплий червоний светр у сніжинках, і в’язані шкарпетки, і ковдра у смужку…

Олеся захворіла. Нежить і застуда, з якою бігала останній тиждень перед самим Новим роком, просто вибили з графіка. Як, як вона могла захворіти саме зараз, коли планувала цей Новий рік відсвяткувати зі своїми друзями?!

– Пробач, я не прийду! – попередила свого друга, який власне і запросив дівчину на свято.

– Чому? У тебе щось ста­­лося? – розхвилювався, адже дуже чекав Олесю і хотів цієї новорічної ночі сказати їй, про що мовчав рік.

– Захворіла, Назаре. З температурою мені краще відлежатися вдома! – розчаровано.

– Тільки обіцяй пити чай із малиною та медом!

– Обіцяю, – і він почув її посмішку у слухавці.

На годиннику майже дев’ята вечора. Олеся випила ще одну таблетку, щоб збити температуру, малиновий чай, а потім меланхолійно натискала канали на пульті, слухала новорічні передачі, роздивлялася блискучі сукні зіркових артистів. І згадала про свою – ніжно-рожеву з мереживним комірцем, яку придбала спеціально для цієї новорічної ночі. Саме у ній вона хотіла увійти в новий рік, в нове життя, в нові плани, в нові мрії. Саме у ній вона хотіла засліпити погляд Назара. Вона вже уявляла, як він дивиться на неї, як розглядає комірець, дрібненькі гудзики. Однак хвороба вибила її з усіх мрій та планів. Тепер, замість того, щоб відкорковувати пляшку із шампанським, слухати бій курантів та запалювати бенгальські вогні, Олеся лежала вдома хвора.

Висока температура вклала у ліжко. Олеся куталася у ковдру. А перед очима, замість картинок з екрана телевізора, пропливали інші картинки. З її життя – дитинства і юності.

Олесі шість років. До них додому прийшло багато людей – мамині і татові друзі, тітка Зіна приїхала зі своїми дітьми, сусіди. Мама цілий день бігала на кухні, що Олеся не могла її запитати, чи слухняною вона була цього року, чи прийде до неї Дід Мороз, чи принесе подарунок.

– Тату, наша мама весь час зайнята. А я хочу запитати про дещо дуже важливе? – дівчинка із серйозним обличчям підійшла до татка, який за дорученням мами діставав із шафи святкову скатертину.

– Щось важливе? – пере­­пи­­тав. – Що саме, доню? Можливо, я тобі підкажу? Наша мама сьогодні чарівна фея, вона готує багато смакоти, адже до нас прийде багато гостей.

– Наша мама чарівна фея? То, може вона знає, чи я слухняною була цього року?

– Авжеж слухняною! – всміхнувся і обійняв.

– То Дід Мороз прийде до мене з подарунком?

– Звичайно, доню! А чому ти почала вагатися?

– Ірка з другого під’їзду вчора сказала, що я не слухняна і тому до мене Дід Мороз не прийде.

– Хм, та вона пожартувала! Ти цього року була найслухнянішою дівчинкою у світі! – і тато поча­­в обіймати Олесю, цілувати і лоскотати.

Тоді під ялинку дівчинка отримала таку гарну ляльку, про яку мріяла, і якої точно не було в Ірки.

Новий рік у десять років Олесі видався не настільки казковим, як раніше. Все було чудово – купа смачних страв, гарні вбрання, зачіски, друзі батьків, мама їй дозволила нафарбувати очі і губи її косметикою. І ще Олеся, яка до останнього вірила в існування Діда Мороза, переконалася, що його насправді немає.

– Доню, але ж він живе в іншій країні. А ми – його помічники і виконуємо його доручення. Ось ти загадала на Новий рік бажання, а Дід Мороз доручив нам, твоїм найближчим і найріднішим людям, його виконати. Ти уяви скільки діток, як він за одну ніч може всіх навідати? – мама намагалася підбирати потрібні слова, щоб заспокоїти доню. Вона так хотіла, щоб донечка ще вірила в диво.

– Мамо, ти знаєш, навіть якщо немає Діда Мороза, а ви – його помічники, я щаслива. Бо в нього найкращі помічники у світі, які виконують усі мої бажання, – раділа дівчинка і обіймала своїх батьків.

Олеся – старшокласниця. Вона вперше у батьків відпросилася Новий рік відсвяткувати з однокласниками.

– Наша доня доросла, у неї є друзі, ми повинні їй дозволити в цей день бути не з нами. Нехай відпочине, а ми з тобою чекатимемо її, – Олеся почула, як тато у кухні вмовляв маму.

– Добре, Сергію, але я досі не готова чути, що донька доросла. Вона така крихітна і маленька для мене завжди, – ледь не плачучи, відповіла мама і погодилася, щоб Олеся новорічну ніч провела з друзями.

– Для мене вона теж такою завжди буде, але ми повинні змиритися, що донька дорослішає. Ти ж знаєш, вона буде у сусідньому будинку в однокласниці. У сусідній кімнаті – батьки Даші, так що все гаразд! А вранці прийде і знайде під ялинкою подарунок. Нехай вона доросла, але ми продовжимо її віру в диво,– втішав тато маму.

Скільки нових років життя… Скільки щемливих спогадів, які раніше Олеся не відчувала так трепетно, як зараз. Таке відчуття, що ніби так і мало бути, щоб Олеся захворіла і ще раз подумки пережила свої нові роки, і зрозуміла багато речей. Батьки її дуже любили, а інколи вона навіть не помічала цієї любові. Інколи через зайнятість у неї навіть не завжди вистачало часу, щоб поговорити з ними по телефону, сказати, де була і що бачила, хто сподо­­бався, а в кому розчарувалася, що запланувала зробити, куди мріє поїхати у відпустку… Чому це все вона легко могла розповісти котрійсь із подруг, але не мамі?.. Олесі стало так шкода своїх батьків, для яких вона – цілий світ, що вона ледь не розплакалася…

– Алло, привіт, матусю. Так, це я телефоную, щоб устигнути вам сказати про важливе саме цього року, бо за кілька годин прийде новий. А я все найважливіше хочу зробити саме цього року, матусю! – Олеся намагається посміхатися.

– Привіт, донечко. У тебе все гаразд? – розхвилювалася мама.

– У мене все чудово. Я захворіла – застуда, але то не біда, адже якби зараз не лежала із температурою, у мене не було б часу подумати про важливе. Але ж його і справді не було цього року… Тому я не просто захворіла. Татко поряд?

– Ти захворіла? І нам із татком нічого не сказала? Якби ми знали, приїхали б до тебе і зустріли Новий рік разом, як у дитинстві, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, мамо. Все до найменших дрібниць. А тепер поклич татка, включи гучний зв’язок і слухайте мене… Так от, вважаю, що захворіла я не просто так. У мене зупинився час. Я змогла подумати про найважливіших людей у моєму житті. Подумати і зрозуміти, наскільки сильно я вас люблю, наскільки сильно за вами скучила. У новому році я обіцяю, все буде інакше. Я вже все вирішила – наступний Новий рік ми зустрічатимемо разом. І наступні всі також. Я візьму відпустку і приїду до вас на канікули. Так, мамо, на всі канікули. Ми будемо разом весь час. Пектимемо торти і кекси, гратимемо у сніжки і ходитимемо до родичів. Я хочу вам сказати, наскільки сильно вас люблю. Ви просто знайте про це. Обіцяю, в Новому році все буде інакше! – Олеся зробила паузу, адже по той бік слухавки була тиша.

– Донечко, ми теж тебе любимо. Знай, ти – сенс нашого жит­тя! – почула у відповідь від обох, немов і тато, і мама домовилися сказати однакові слова.

– Пробачте мене за все – що я мало приїздила цього року, що не казала важливі слова!

– Доню, ми розуміємо все! Важливо, що ти сама все зрозуміла, що ти зрозуміла наскільки сильно ми тебе любимо!

– Мені аж легше стало, таке відчуття, що температура стає нижчою… Можливо, чай і таб­­летка діють, а, можливо, я вас почула і мені стало краще.

– Донечко, відпочинь. Ми скільки разів тебе просили берегти себе, а ти, мабуть, хвора бігала на роботу?

– Все правильно, татку. Думаю, що цього року я таки навчуся берегти себе і цінувати своє здоров’я. А чому у вас так тихо? Сьогодні гостей немає?

– Через годинку прийдуть куми.

– От і добре, тоді накривайте на стіл, адже за дві години – дванадцята. Люблю вас, мої рідні. З прийдешнім!

– Обіймаємо, донечко. Дякуємо за дзвінок. Ми тебе чека­­тимемо!

Олеся поклала біля подушки телефон. Таки стало легше, краще, вільніше. Їй би зараз крила і вона полетіла б. Усміхнулася подумки до своїх відчуттів, яких так давно у неї не було.

Знову дзвінок. Подивилася на екран телефону – Назар. Знову посміхнулася.

– Алло, Назаре! Телефонуєш привітати з Новим роком? Так ще дві години залишилося, – вже легше сказала. – Хоча вітай! І бажай мені здоров’я. Саме здоров’я мені потрібне у прийдешньому році, а все інше збудеться.

– Олесю, скажи мені код від дверей у вашому під’їзді. Я прийшов тебе привітати.

– Код? – Олеся такого навіть не очікувала. – Назаре, який код? Я тут хвора, вкутана у ковдру, не прибрана, а ти хочеш прийти в гості?

– Я вже прийшов у гості! Поки з тобою говорив, двері відімкнув якийсь чоловік із вашого під’їзду. Тепер відкривай двері квартири! Все інше – чути не хочу.

Все, що встигла Олеся, так це вдягнути теплий халат і закрутити волосся.

– Привіт! – відчинила двері, за якими стояв хлопець із двома пакетами в руках.

– Ти що, до мене з речами? – всміхнулася, побачивши Назара.

– Можна і так сказати.

– Тоді проходь.

– От і добре. Де в тебе кухня? Я поки накрию на стіл, а ти вдягнися. Не зустрічатимеш же ти Новий рік у халаті!

– Накриєш на стіл? У мене, Назаре, в холодильнику порожньо!

– Про це не хвилюйся, у мене все з собою.

– Із собою, кажеш? Тоді гаразд, – із посмішкою відповіла, проводячи друга на кухню.

Сама ж пішла до кімнати. Сіла на ліжко. Знову всміхнулася на вчинок Назара. Подумки відмітила, що дуже рада його бачити. Саме зараз, коли вона хвора і їй потрібна підтримка, та й взагалі у житті. Олеся подумала про свою нову сукню, у якій хотіла зустріти Новий рік, здивувати Назара. Саме так вона думала, коли розглядала її у крамниці. Вдягала і роздивлялася своє відображення у дзеркалі. Якби не застуда, виглядала б краще. І в серці приємне хвилювання – з одного боку вона тішилася, що Назар, у якого вона закохалася, поряд, а з іншого – вона боялася невідомості…

З кухні пахло ванільними свічками. На столі страви і шампанське. Таке відчуття, що Назар готував вечерю цілий день, щоб здивувати Олесю.

– Ти неймовірна! – Назар не приховував своїх емоцій, побачивши Олесю.

– Дуже приємно! А ти – чарівник! Скільки страв! – відповіла у захваті.

– Для тебе, Олесю!

– Вражена! Я пролежала цілий день з температурою, що несила була з ліжка встати.

– Тобі зараз краще? Бо я одразу і не запитав…

– Краще, дякую! І ти знаєш, дивлячись на всю смакоту, відчула, що зголодніла.

– І це добре. Тоді пригощайся. Будемо проводжати старий рік і мріяти про новий.

Невимушена розмова. Таке відчуття, що так і мало бути, що Назар прийде і вони смакуватимуть стравами, згадуватимуть знайомство рік тому, посміхатимуться. А потім о дванадцятій годині Назар візьме за руку Олесю, простягне їй подарунок у червоній коробочці і запитає:

– Олесю, цей рік так швидко минув. Я багато що зрозумів. Найбільша радість – знайомство і зустрічі з тобою. І нехай не дуже часто ми бачилися, адже то я у відрядженнях, то ти на роботі, але я завжди думав про тебе… А потім зрозумів, що згадую тебе кожного дня… Я зрозумів, що я тебе кохаю… Тому прошу дати шанс моїм почуттям.

– Не очікувано, Назаре. А, можливо, й очікувано. Вибач, розгубилася. Мені з тобою легко і просто, затишно, безпечно, мрійливо… Ой, ти знаєш, зараз можу продовжувати безкінечно. Ти наливай нам шампанського, бо зараз дванадцята. У Новий рік – з важливими людьми!

– Обожнюю тебе за відвертість! З Новим роком!

– З Новим роком, Назаре! З нашим Новим роком! З роком змін! Важливих змін!.. – і Олеся ще так довго могла говорити допоки не відчула такий теплий і солодкий поцілунок…