Моя людина

– Ти пахнеш кавою. Ти ж не п’єш каву? – Макар обійняв і поцілував Лесю. – І твої губи кавові.

– Моя нова робота. У ній знайшлося місце для кави.

Леся посміхається і сідає в кухні на стільчик, підібгавши ноги під себе і навіть вкутує їх своїм легким сарафаном у ромашках.

– То тобі заварити кави? – запитує Макар.

– На сьогодні кави досить. Не відмовляюся від гарячого бутерброду і лимонаду, – Леся, як в ресторані, диктує замовлення і поглядає, як її чоловік накриває на стіл, наливає у прозорі склянки лимонад.

– Смачний! – Леся втамовує спрагу від літньої спеки. – Хто вигадав працювати влітку?

– Я теж сьогодні про це думав. Мабуть, той, кому не вистачило путівки у навколосвітню подорож, – Макар посміхається, сідає навпроти дружини і вони смакують легким перекусом, який він швидко встиг приготувати.

– Моя нова робота – це безкінечні ділові зустрічі. Не думала, що бути перекладачем – так цікаво. До того ж, у цих ділових зустрічах мені захотілося пити каву. Чому я раніше від неї відмовлялася?

У їхній маленькій сім’ї, де їх поки двоє, завжди панує такий теплий затишок, гармонія і любов. Навіть, коли дивишся на них порізно, відчуваєш якусь особливу гармонію.

У їхньому помешканні теж повно сонця, яке заглядає в усі віконечка, багато пісочних кольорів на шпалерах і килимках, сувенірів і магнітиків на холодильнику, прозорих ваз, жовтих кухликів і бежевих горняток. Усю гармонію вони створюють самі, адже помешкання для них – це не просто прийти переночувати після роботи і далі – у бурхливий світ, гамір і метушню.

Після роботи у їхньому помешканні грає легка улюб­­лена музика, яка пробуджує натхнення. Якщо ненароком відкрити фіранку і заглянути в цю квартиру, то стає трохи дивно, як між двома людьми поселилася така гармонія. Навіть не гармонія, а любов. Так, то все любов один до одного і до світу. Вона творить дива.

Леся не любила раніше каву. А, може, і любила, проте перестала її пити через пораду лікаря. І майже три роки вона дотримувалася цієї поради. На зустрічі з подругами, які кликали «на каву», вона завжди відповідала «на чай» або «на сік».

Леся приїхала з маленького провінційного містечка на навчання в педагогічний університет. Більше як дві сотні кілометрів її віддаляли від рідного дому.

Леся була красунею, тому поглядами її проводжали багато хлопців. Мала довге русяве волосся, у яке впліталося сонце і запах віт­­ру. У неї добре серце, адже вона після пар волонтерила в інтернаті. Вона надзвичайно творча, адже писала вірші і виступала з ними на літературних вечорах.

Леся росла без батька – залишив маму ще вагітною. Вона хотіла зрозуміти його вчинок, але не могла. Хотіла зустріти і запитати, чому він так вчинив. Але так і не запитала, бо жив десь далеко за кордоном, а про існування Лесі навіть не знав, бо при тій останній зустрічі мама йому сказала, що зробить аборт. Та вона тоді так сказала навмисне. Насправді дуже любила свою дів­­чинку і ще до народження назвала її Лесею.

Макар був художником. Закохався з першого погляду, коли до їхнього музею, де він працював, прийшла на виставку ця тендітна дівчинка у легкій сукні і великому капелюсі, який ховав її від спекотного сонця.

– Вам подобається ця картина? – Макар підійшов першим, адже бачив, як дівчина п’ять хвилин розглядала одну картину. Він за нею спостерігав.

– Навіть дуже. Згадала дитинство, чорнобривці і бабусину хату.

– Моя бабуся теж у селі. Ії дитинство було незабутнім.

– У нас із вами схожі спогади, – посміхнулася Леся, роздивляючись юнака, його коротку зачіску і таку приємну теплу посмішку.

– Мене звати Макар, – протягнув руку для знайомства.

– Леся! – посміхнулася.

– Як мою бабусю. Дуже приємно з вами познайомитися, Лесю, – посміхнувся у відповідь.

Обоє почали згадувати дитинство у бабусиних селах. Купання у ставку, гойдалки у садках, траву по коліна, брудні футболки від шовковиці, цілющі чаї з малини і смородини, сушені яблука і вишні.

– Ми з вами жили в одному селі і на одній вулиці? – здивувався Макар, коли так багато було схожих спогадів із дитячих років.

– Певно дитячі спогади у селах – схожі, – відповіла Леся, тонучи у його посмішці.

Макар подарував Лесі картину, що їй сподобалася. Вона не очікувала такого подарунку, зраділа, як маленька дівчинка. Обіцяла причепити у гуртожитку. У цей момент вони відчули, що кожен з них – «своя людина». Адже так важливо у світі мати своїх людей, із якими можна про все поговорити і багато згадати, весело посміятися і трішки пожалітися, пригорнутися і обійнятися.

П’ять років Леся і Макар купаються у своєму щасті. Кожен із них має час на основну роботу і творчість. Вони їздять на виставки, Макар багато малює і показує свої твори світу. А Леся презентує свої поетичні збірки, у яких пише про почуття, ромашки, обійми, щастя. Вони бувають у своїх батьків, привозять гостинці, вони наповнюють свою квартиру сонцем, творчістю та гармонією. Бо між ними любов на все життя.