Знак долі

У Зоряни було золоте волосся, а коли в ньому купалися теплі сонячні промінчики, колір волосся нагадував золоту пшеницю. Олексій любив дивитися на це тепле і сонячне волосся, а ще торкатися його і цілувати мріями…

Її волосся було пряме і довге, аж до пояса. З дитинства Зоряна не любила своє довге волосся, адже щоранку вона проходила справжні тортури: косички, хвостики, зачіски. Її мама була перукарем, тому всі нові зачіски експериментувала на своїй донечці. З оригінальними зачісками Зоряна була найкращою серед дівчат своєї невеличкої школи. Але дівчині це було не цікаво, вона не любила заплітати своє волосся, тому часто зі школи поверталася вже без зачіски.

Зоряна знала, що волосся – її окраса. Проте старшокласницею вважала, що коротка зачіска робитиме її дорослішою. Якось її друг Олексій, який захоплю­вався її гарним волоссям, неохоче сприйняв новину, що дівчина змінить зачіску.

– Зорянко, от навіщо тобі робити коротку зачіску, коли в тебе таке гарне довге волосся? – казав Олексій, коли дівчина поділилася з ним своїм бажанням.

– Олексію, але ж мені так хочеться змінитися, дуже-дуже, – казала другу, адже лише так його сприймала.

І змінилася. В десятому класі без дозволу мами поїхала на автобусі до міста. Там у салоні їй перукарка зробила коротке боб-каре, за яке дівчина віддала всі гроші. Коли приїхала додому, мама на це лише похитала головою. Зрозуміла, що її донька самостійна і може приймати рішення… Так тоді вона і сказала про цей вчинок Зоряні.

…Вона стояла біля дошки і писала крейдою «Домашнє завдання». Далі – сторінки, які треба прочитати, параграф, тему твору, який треба написати. Олексій крізь відчинені двері краєм ока спостерігав за класним керівником своєї доньки. Така ж гарна, як була в школі, коли вони разом навчалися. І в діловому костюмі, який робить її серйозною, стриманою і трохи недодступною. І її золоте, як пшениця волосся, скручене у гульку на потилиці. І хоча воно було зібране, чоловік саме зараз уявив довгі пасма, косички, коротку зачіску…

– Татку, привіт! – відволікла від думок донька-шестикласниця, у якої вже закінчився урок.

– Привіт, доню! Ну що, ходімо? – Олексій прийшов за Оленкою у школу, адже сьогодні пообіцяв із нею піти на піцу.

– Мама знову на роботі? – Оленка сердилася, коли мама змінює їхні спільні плани.

– Не сумуй, мала, – намагався підбадьорити: – Хіба ж ми з тобою винні, що у мами таке суворе керівництво. Тим більше сьогодні вівторок, якби це була субота чи неділя – вона була б з нами, ти ж знаєш.

– Знаю, тату, знаю. Але вона ж нам обіцяла…

Олексій вкотре намагався виправдати дружину. Здебільшого, останнім часом. То вона обіцяла піти з ними в кінотеатр – забула. То мала придбати продукти для святкового столу, – забула. То вона мала готувати вечерю – на роботі затримали. То мала піти на батьківські збори – знову на роботі не відпустили. Сьогодні разом збиралися піти в піцерію, очевидно, теж забула, бо Олексій їй тричі телефонував – не відповіла.

– Зоряно Вікторівно, ви теж чекаєте маршрутку до центру? – першою вчительку помітила Оленка.

– Так, Оленко. Планую сьогодні прогулянку містом. А ви куди зібралися, якщо не секрет?

– Привіт, Зоряно Вікторівно! – Олексій посміхнувся. – Ми з Оленкою теж у центр. У нас за планом – піца.

– Добре вам! О, ось і наша маршрутка! – вчителька махнула рукою, щоб вона спинилася.

Зоряна Вікторівна та Оленка сіли на сидіння. А для Олексію не вистачило місця, тому він стояв. Дивився, на доньку і вчительку. І пригадав, як колись був у неї закоханий, у її розкішне золоте волосся.

Були однокласниками, а потім – студентами педагогічного університету. Разом святкували визначні для них події, їздили на екскурсії, каталися на велосипедах, спостерігали за зірками на даху гуртожитку, навіть грали в театральному гуртку. Чи-то доля так повертала, чи-то так мало бути, але вони свою молодість проводили у спільних компаніях. Вони жили неподалік, тому гуляли у сусідньому дворі. Але інколи в молодості, коли робиш неочікувані для себе вчинки і боїшся почути серце – наступаєш на граблі. Як Олексій. Він так довго хотів сказати Зорянці про почуття до неї, але був таким несміливим, що боявся про них говорити вслух. А потім було запізно…

– Тату, тату, а мама не телефонувала? – Оленка відволікла своїм питанням від думок Олексія.

– Ні, сонечко, не телефонувала. Певно, зайнята на роботі. Можливо, нарада чи перемовини, ти ж знаєш, яка вона у нас заклопотана, – Олексій подивився на мобільний, де не було жодного пропущеного дзвінка. Хотів виправдати дружину.

Донька знову почала щось розповідати вчительці. А Олексій думками – у молодість. Згадав весілля Зоряни. Він був серед запрошених, був на викупі, бачив весільний танець. У серці щеміло, коли його товариш Ігор зробив усе, щоб завоювати серце дів­­чини. Він був значно сміливішим, перебирав дівчатами, вмів їх закохати у себе. І Зоряну зумів. Олексій дивився на її волосся, якого не раз торкався у мріях. На весіллі вона теж стояла з короткою зачіскою. Але не його зачіскою. Він більше любив її з довгим волоссям… Коли вона щоразу приходила з новими зачісками і він дивувався таланту її мами… Усі ті зачіски так їй пасували… І зараз у Зоряни довге волосся…

Хто б міг подумати, що їх доля знову зведе. Після весілля Зоряна виїхала з міста. Олексій ніби змирився, що втратив подругу і своє таємне кохання. Якось його мама, Зіна Іванівна, познайомила його з донькою своєї однокурсниці. Діна – симпатична дівчина, наполеглива, рішуча, трохи навіть амбіційна і самовпевнена, лідер, завжди любила бути першою. Такою вона і стала у сім’ї, коли Олексію сказала про вагітність і першою наполягла на весіллі. Ніби не він її, а вона його покликала під вінець…

Коли донька з молодших класів перейшла в середню школу, там Олексій зустрівся знову з Зоряною. У нього знову прокинулися від довгого сну почуття. Він захотів знову повернутися у їхній двір дитинства, розповідати історії і подумки торкатися її золотого волосся…

– А ви поспішаєте, Зоряно Вікторівно? – запитала Оленка, коли вони разом виходили з маршрутки.

– Не так, щоб дуже… Але є незавершені справи, – вчителька задумалася.

– То, може, підете з нами на піцу? Татку, ти ж не проти?

– Зовсім ні, донечко. Навпаки буду щиро радий, якщо Зоряна Вікторівна складе нам компанію.

Олені не вистачало маминої уваги, тому вона ще з дитинства тягнулася до старших жінок. До бабусі, хрещеної, сусідки, першої вчительки і тепер от до Зоряни Вікторівни.

Вони смакували піцою. Оленка багато розмовляла, а Олексій більше мовчав, адже він так і не знав, як склалося життя його подруги, чи можна про це запитати зараз услух, чи колись здогадувалася вона про його почуття… Але поки чоловік думав, як про все це запитати, Оленка ніби прочитала його думки.

– Зоряно Вікторівно, а у вас діти є?

– Олено, хіба можна отак запитувати про чуже життя?

– Та все гаразд, Олексію! Дітей у мене немає. Я дуже хотіла мати донечку, таку ж веселу і розумну. Але чоловік мій не хотів дітей… А потім ми розлучилися. У мене коротка історія, – Олексій помітив, як вона зніяковіла, але не підозрював навіть, що в неї так складеться життя.

Вони ще цілу годину розмовляли. Він дивився, як його донька посміхається, коли говорить з учителькою, як вони роблять селфі, як п’ють полуничний сік, як Оленка весь час повторює, що вона така щира і справжня…

Олексій розправив крила, коли почув, що Зоряна розлучена. Це був ще один шанс? Знак долі? З’явилося бажання торкнутися її золотого волосся, рахувати з нею зорі і розповідати, який він був несміливий у юності. Він уже знав напевно, що використає цей шанс. Бо життя коротке і доля може не послати більше таких знаків.

З піцерії вийшли всі у гарному настрої. Кожен був наповнений своїми думками. Зоряна й Оленка весело розмовляли на жіночі теми, як зазначила дівчинка, а Олексій думав, що його життя набуває іншого смислу і стає повноводним. Він помітив, як відблискувало щастя в очах доньки і Зоряни. Вони дивним чином швидко знайшли спільну мову, наче завжди були рідними, і це неймовірно гріло душу Олексієві. Поки всі разом ішли на зупинку, він уже знав, що робитиме далі.

– Зоряно, дякуємо тобі, що погодилася з нами провести час. Але ми надовго не прощаємося, – промовив Олексій.

– Правда? Чому? – запитала Зоряна.

– Ми з Оленкою в суботу йдемо в парк, запрошуємо тебе разом із нами, – запропонував Олексій.

– Тату, тату, як чудово! Ти не казав мені, що ми йдемо в парк! Ура! – радісно защебетала Оленка. Зоряна дивилася на неї і посміхалася. Вона розуміла, що всі її заплановані справи відійшли десь на другий план. Вона вже хотіла бути поряд із цим чоловіком і з цією дівчинкою.

– Я з радістю приєднаюся до вашої компанії, – відповіла Олексієві.

Під’їхала маршрутка. Зоряна поїхала додому, а Олексій з донькою пішли пішки. Їм треба було побути удвох. А втім, це Олексієві треба було побути наодинці зі своїми думками, втримати ще на якісь хвилини відчуття насолоди від спілкування з жінкою, яка зав­­жди була в його серці. Тепер він напевно знав, що у нього починається нове життя. І свій шанс він не прогавить.