Я зустріну свою людину

Що я повинна робити? Рвати на собі волосся, кричати від ненависті, тупцювати на місці, благати, просити про шанс, вибивати правду? Я не знаю, як дівчата реагують на зраду? Можливо, тому, що мене ніколи не зраджували.

Він сидів на ліжку і механічно ковзав пальцями по маленькому ліхтарику. Не знаю, навіщо він його тримає в руках. З-під лоба дивився на мене і вхоплював мої емоції. Очевидно думав, що я плакатиму і проситиму не залишати мене.

Ні. Я про це навіть не думала. Я думала про те, що між нами все закінчилось. Я точно знала, що не вибачу йому зраду. Ніколи.

– Ти зробив свій вибір. Зради я тобі не вибачу. Завтра забереш свої речі. Жити будемо порізно, – підсумувала я свій монолог.

Він кохав мене багато років. Десять років йшли пліч-о-пліч. Коли я затримувалася на роботі, він готував вечерю, на вихідних разом прибирали, гуляли містом чи їздили на екскурсії. У нас могла бути ідеальна сім’я, однак за цей час він її так і не створив…

Він блукав у своїх думках, сидячи на ліжку, а я вже вирішила – це кінець наших стосунків, які за десять років так і не розвинулися.

Він гладив кішку. Мабуть, боявся її залишати на мене. Думав, я не даватиму їй їсти. Бо, чесно кажучи, я і для себе не дуже куховарила. Я не вміла готувати кілька страв на день. Не пекла пиріжки, не ліпила вареники, не варила щотижня борщ.

За тиждень Максим зібрав свої речі. У квартирі стало порожньо без нього. Його поличка у шафі порожня. Навіть спортивний велосипед, який він мені колись подарував на день народження, теж забрав. Я на ньому так жодного разу і не покаталася, бо бракувало часу на велопрогулянки. Ми з Муркою залишилися удвох. Так мені тоді здавалося. Я не любила самотності, тихих стін і багато думок у голові. Тому вирішила не впадати в хандру і йти до подруги.

– Ти знаєш, він ненароком забув вийти зі свого профілю. Я то звикла, що мій профіль завжди відкритий. І одразу сіла писати повідом­­лення. Аж ні – мені вибило інше повідом­­лення. Він їй писав: «Моя солоденька…», «Моя дорогенька…». І вірші. Ти уявляєш, Максим пише вір­­ші! –

я вже не тримала свій секрет у собі, мені так було боляче. Алінка доливала мені вина. Я вже не рахувала скільки келихів випила.

– І що ти йому сказала, коли це все прочитала? – Алінка навіть не вірила, що мій Максим, який завжди був зі мною, так вчинив.

– Ну, спершу я не повірила своїм очам. Ти знаєш, у ньому я була впевнена на всі двісті відсотків, не те, що в собі. А тут така ситуація… Він мені зізнався, що йому дуже шкода стало Інну. Тиху дівчинку, як вода. У неї син і чоловік – алкоголік. У неї господарство. А я от, наприклад, не така. Я ж уся в кар’єрі, завжди з успішними людьми. Не знаю, з якого боку підійти до корови, чим годувати кроликів. О, це просто нереальні докори на мою адресу! Йому захотілося допомогти цій Інні, яка все господарство тягне на собі. А те, що я постійно зайнята, не знаю на яке інтерв’ю мені бігти, кому яку статтю дописувати – то це його не хвилює!

– А до чого тут корова і кролики?

– Та то було кілька разів. Як приїздили до його батьків, вони тримали господарство велике. От я і не могла дати йому ради. Він тоді сердився на мене, бо я не знала, з якого боку підійти.

– От насмішила! Не вистачало ще тобі господарства!

– Ага, але я ж навіть не підозрювала наскільки це важливо для нього.

– Злато, не вигадуй. І не накручуй себе. Ти молодець, що так вчинила. Я взагалі не уявляю, якби мій Сашко знайшов собі іншу, а потім почав просити вибачення у мене.

– Він і не просив вибачення. Він ніби чекав, що я так вчиню, що легко відпущу його, що не буду воювати з Інною.

– А хто ця Інна взагалі така?

– Вона з міста, де наші батьки живуть. На рік молодша від Максима. Ми з нею в одній школі навчалися. Як була сірою мишою, так і лишилася. Але чому до неї так прилип Максим – запитання.

Після розмови з Алінкою мені стало значно легше. Наступного дня, правда, боліла голова, але я чітко усвідомлювала, що мені потрібно рухатися далі без Максима, що мене після роботи зустрічатиме лише Мурка.

Він мені не дзвонив і не писав у соціальних мережах. Було таке відчуття, що він просто забув про моє існування. Я жила своїм життям – безкінечні зустрічі, розмови, інтерв’ю, статті, події. Я відчувала, що почала його забувати. А з часом навчилася навіть варити борщ і ліпити вареники. Я здала на права і нарешті купила собі автомобіль. Максим знав, що я відкладала кошти на нього, і ніколи не заперечував.

На вихідних я поїхала до батьків на новому автомобілі. Забігла у супермаркет купити гостинці. І тут ми зустрілися з Максимом, Інною та її сином. Максим зовсім інший, не такий, як був раніше зі мною. У непомітній сорочці і шортах, а Інна в сірому сарафані. Миша, як була, так і є… Півроку минуло, як вони разом, а я сама. Я не відчувала більше ні образи, ні злості, ні ненависті. Я стояла в черзі на касі і спостерігала за ними, розуміла, що Максим – не моя людина, що він призначений для іншого життя.

Я сіла в автомобіль і мовчки спостерігала, як вони вийшли з супермаркету, як несли повні пакети. Мабуть треба було мені пройти цей шлях – тримати його біля себе десять років, а потім віддати іншій жінці, яка, можливо, народить йому дітей…

Я завела автомобіль, ввімкнула музику, зупинилася на світлофорі і пропустила їх. Максим мене помітив, але мені вже було байдуже. Подумки я відпустила його, побажала щастя. І поїхала з вірою, що я теж зустріну свою людину.