Дивовижний юнак

Даша боїться. Почала боятися, коли пішла в лікарню. Коли дивилася в очі лікарю і не могла роздягнутися.

– Дівчино, ви так і будете на мене дивитися? – лікар дивився на юнку, яка притискала кофтинку до грудей.

– Я.., – Даша розгубилася і хотіла вийти з кабінету. Очима знайшла двері і вже подумки робила до них кроки.

– Почекайте, – лікар взяв дівчину за лікоть. – Ви ж до мене прийшли не просто так. Я – лікар, а не чоловік.

Він хотів, щоб саме так сприймала його пацієнтка. А Даша не хотіла стояти перед ним роздягненою…

Чи, можливо, боялася почути правду…

Дівчина подумки сварила себе за свою несміливість. Зараз вона мала б думати про своє здоров’я і майбутнє. Адже прийшла не просто так, її хвилює біль, який з’явився місяць тому в молочній залозі. Вона нікому про це не казала, терпіла мовчки, думала мине. Та якось увечері побачила в інтернеті відео про тяжкі захворювання на пізніх стадіях. Цілу ніч не могла заснути від побаченого, плакала, відганяла погані думки. А зранку поїхала в лікарню.

– У вас ущільнення! – констатував мамолог.

– І що тепер, лікарю?

– Я випишу направлення в онкодиспансер, вас огляне спеціаліст, призначить ряд обстежень. Лише потім ви зможете дізнатися про свій справжній діагноз.

Даша плакала під дощем, коли пройшла всі обстеження. Під липневим дощем, який ніби намагався змити всі погані думки. У неї онкологія другої стадії.

– Життя зупинилося? Я помру? Я не вилікуюся, немає коштів на операцію і хімію! – Даша ридала на лавочці.

Вона не знала, як жити, хто її врятує. У неї нікого не було. Вона сама на цьому світі, виховувалася у дитячому будинку, в інтернаті, потім навчалася в училищі перукарській справі і жила в гуртожитку. Працювала в салоні краси.

– Дівчино, що з вами? – поряд на лавку сів юнак.

– У вас ще все життя попереду. Ви можете поїхати у Єгипет чи в Туреччину. Ви зможете кататися взимку на лижах у Карпатах. Та ви можете піти на стадіон і вболівати за футбольну команду. Чи просто сидіти у кав’ярні пити каву і не думати про те, що завтра може не бути. А в мене кінець! У мене все! – Даша плакала, у неї був шок, вона не знала, як далі бути.

– Помиляєтеся, дівчино, помиляєтеся. Я знаю, як втрачати рідних, як боротися з хворобами. Я знаю, як люди продають усе своє майно, щоб вилікувати недугу!

– Та немає в мене ніякого майна! У мене нічого і нікого немає!

– Зупиніться і послухайте. Ви ще молода, ви не повинні здаватися. Ви одужаєте!

– Як? Як я одужаю, у мене немає коштів на операцію і терапію. Я – сирота, – Даша вже не контролювала свої емоції.

– Дайте мені руку, ходімо зі мною. Я вас не залишу.

– Ви? Хто ви взагалі такий і як ви тут опинилися?

– Я сюди часто приходжу. Але про це пізніше вам розповім.

– Ви чужа мені людина, ви залишите мене, не годуйте мене обіцянками, прошу!

Хлопець узяв її за руку і повів.

– Куди ми йдемо?

– Там, де ви зможете поплакати, попросити зцілення перед лікуванням, – хлопець не відпускав її руку. Він слухав, як вона плаче, як плаче ще одна людина, яку спіткала страшна хвороба.

Вони стояли у маленькій капличці, що була розміщена на території онкодиспансеру. Юнак залишив зарюмсану дівчину. І вона, і образи, і сама капличка були залиті сонячним світлом. Здавалося, що самі промінчики гладили Дашу по голові і плечах, просили не плакали. Ніби Бог тим теплом надсилав зцілення, заспокоював.

– Мене звати Петро. Я волонтер, допомагаю людям із тяжкими хворобами. Я допомагаю проходити шлях невідомості, страху, внутрішньої боротьби. Я прошу не здаватися, вірити. Одного разу, коли я потрапив у автокатастрофу, подумав, що не вискочу, що моє життя закінчилося. Та мене зібрали докупи і поставили на ноги. Я переніс багато операцій і реабілітацію за кордоном. На середині мого лікування мені наснився сон, що я ходжу, що повернувся додому, що наді мною світле безхмарне небо, а звідти ніби хтось каже: «Я вірю в тебе. Ти зможеш. Ти сильний. Ти зможеш допомагати людям». Я цей сон пам’ятаю, як учора. Відтоді ця віра творить зі мною дива, я можу підтримати цю віру в інших. Вісім років минуло після мого одужання. Протягом трьох останніх я щовівторка приходжу на територію онкодиспансеру і підтримую зневірених людей, – вони сиділи у капличці удвох і тихо розмовляли, а сонце огортало їх теплом.

– Пробач, Петро, пробач… Ти молодець. Мені потрібен час, щоб зрозуміти, як жити далі, як лікуватися, де брати кошти. Я дуже хочу жити. Ти знаєш, я шукаю своїх батьків, хочу подивитися в очі, сказати, ось бачите, яка я виросла без вас. Але все пішло інакше… Я, мабуть, їх не побачу.., – Даша вже не плакала, а намагалася зібрати думки докупи.

Вони обмінялися номерами телефонів. Навіть домашніми адресами, з’ясувалося, що живуть в одному районі. Петро обіцяв наступного дня зателефонувати. Даша вийшла з каплички, серце стискалося від хвилювань і з’явилася маленька надія, що хлопець її не залишить. Він дав маленьку віру, що вона прорветься. Але чи прорветься?

Даша розмішувала цукор у чаї. Навпроти неї сиділи Мар’яна і Поліна – її подруги з роботи. Вона швидко влилася в їхній колектив, адже була товариською. Завжди ділилися дівчачими секретами і хвилюваннями. Поліна була старша на три роки за дівчат, заміжня, тож розповідала про чоловіка та сина. Мар’яна навчалася заочно і працювала, а ще шила гарний одяг на замовлення. Даша прикипіла до цих дівчат, бо рідніших за них нікого не мала.

– Дівчата, сьогодні у мене був непростий день. Я зрозуміла, що життя має цінність. Що в один момент його може не стати. Чи, можливо, воно триватиме, але мене в ньому не буде, – Даша знову розплакалася.

– Що сталося, Дашо? Ну кажи вже! – Поліна не витримала.

– Зараз тобі буде легше, дівчинко. Поплач і ми продовжимо, – Мар’яна дала Поліні зрозуміти, що потрібен час.

За десять хвилин мовчання Даша нарешті випила чаю і продовжила.

– Рак. Друга стадія. Шанси є. Треба операція. Лікування… Коштів немає, – випалила на одному подиху.

– Що?! Це помилка! – Поліна відмовлялася вірити.

– Може, краще до іншого лікаря сходити? – Мар’янка хотіла вірити в помилку.

– Що тебе хвилює, чому ти нам раніше нічого не казала?

Шоковані дівчата не знали, що сказати, як реагувати. Даші двадцять п’ять років, усе життя попереду, скільки поневірянь пройшла у житті сама, не маючи поряд нікого, а тут ще й страшна хвороба підступила.

– Ми допоможемо коштами. У салоні допоможуть. Клієнти. Не потрібно відкладати, час іде. Ми маємо уже зараз боротися з хворобою, – Поліна зібралася з силами, намагалася оцінити ситуацію.

Подруги дійсно допомогли. За тиждень зібрали необхідну суму грошей. Даша лягла в лікарню.

– Ми завжди будемо поряд. Навіть не думай впускати в голову дурні думки! – хотіли її підтримати.

У лікарняному коридорі сидів Петро, який, як і обіцяв, не давав Даші втрачати віру у свої сили. Він уже поговорив із кількома меценатами, які допомагають людям, і знав, що вони не залишать дівчину.

– Питання з коштами вирішено! Тепер треба думати про одужання! – казав Петро, тримаючи дівчину за руку.

Він багато думав про Дашу відколи її побачив. Про її кучеряве волосся і небесні очі, велике бажання жити. І ще її мрія не давала спокою. Він вирішив знайти її батьків.

Дашу оточили справжні друзі. Після операції вона набиралася сил, результати були хорошими. Вона щиро вірила, що все в неї буде доб­­ре. Цілий тиждень не приходив Петро. Дівчина так до нього звикла, що відчувала його відсутність. Була дуже вдячна йому, адже у тяжкі хвилини він був поряд.

…Навпроти Даші на ліжку сидів незнайомий чоловік.

– Хто ви?

– Твій татко, Дашо!

Дівчина не вірила своїм очам. Як він міг її знайти, як він про неї дізнався саме зараз?

– Дозволь тебе обій­­няти? – чоловік плакав і нахилився до ліжка, щоб обійняти доньку, про яку він дізнався від Петра.

– Чому?.. – Даша розплакалася. – Чому ви про мене раніше нічого не знали? Чому не хотіли знайти мене?

– Дашо, я не знав про твоє існування. Якби знав, то ніколи б у світі не залишив саму. Тоді була зима, хурделиця. У твоєї мами почалися перейми. Я викликав швидку – не приїхала. Ми сіли з мамою у машину і поїхали у пологовий будинок. Я дуже хвилювався, адже твоїй мамі було сорок років, були проблеми зі здоров’ям і лікарі не радили народжувати. При пологах вона померла… Ти теж… Так сказали мені лікарі… І я не знаю, яким дивом цей юнак знайшов мене…. Я не знаю, Дашо. Все життя ми жили в одному місті, але нічого один про одного не знали. Я дякую Богу, що ти в мене є, – чоловік плакав, говорив уривками.

Даша дивилася на нього і теж плакала – чи то від цієї історії, яку дізналася, чи то від радості, що в неї знайшовся татко.

– Я тепер усе життя буду поряд із тобою! – казав, тримаючи її за руку…

До палати заглянув Петро, він приніс результати аналізів. Хороші результати.

– Усе життя буду тобі вдячна за те, що подарував мені віру, знайшов татка, що ти зі мною весь цей важкий шлях… Ти дивовижний юнак, – дякувала Даша.

Петро довго дивився в небесні очі Даші, посміхався на її радість, запросив прогулятися, адже на вулиці павутинками гралося бабине літо. Він закохався у дівчину, але про це він, скаже їй трохи пізніше, коли вони залишаться наодинці.

... Маленька дівчинка бігла зеленою галявиною з букетом яскраво-жовтої кульбаби і голосно гукала маму.

– Мамо, мамо, дивися які гарні квіти я нарвала! Сплети мені віночок!

Даша обійняла дівчинку і взяла до рук квіти.

– Ти хочеш бути найгарнішою дівчинкою у світі? Добре тоді сплету тобі віночок, - жінка взялася сплітати квіти, а мала вмостилася таткові на коліна і спостерігала за маминою роботою.

Після операції минуло чотири роки. Даша з тривогою фіксувала кожен день і кожен тиждень після лікування. Петро огорнув її такою турботою і увагою, що вона й не помітила, як закохалася в нього. Хвороба відступила, а натомість прийшло щастя. Молодята одружилися, а вже за якийсь час Даша відчула, що носить під серцем нове маленьке життя. Вона була щасливою, бо знала, що б не трапилося в житті – вона була не сама, у неї надійна опора – її родина. Відтепер їй є заради кого жити, і точно знала, що вона потрібна своїй донечці і коханому чоловіку. Життя продовжується.