По-справжньому жити
– Тримайте, ось маска, халат, – Юля знімала білий халат і повертала його медсестрі. – Це запах смерті?Юля розгублено дивилася то на медичну сестру, яка уже тримала халат, то на палату, з якої щойно вийшла.
– Так і є. Та жінка помирає, – медсестра спокійно відповіла на питання волонтерки. Такому спокою і врівноваженості можна лише позаздрити. Втім, ніхто не знає, що в тієї медсестри на серці…
– А вона знає про це? – Юля не могла отямитися після розмови з пацієнткою.
– Знає. Мабуть, не хоче про це казати, – медсестра глянула в розчаровані очі Юлі.
– Коли я запитала, що в неї за тяжка хвороба, відповіла, що це наслідки алергії, – Юля переповіла медсестрі розмову.
– Вона в це вірить. Насправді в неї онкологія останньої стадії. Пухлина вже розкладається. Ви ж чули, який запах у палаті?
– Пухлину вона прикрила одягом. Я вперше цей запах почула… Вона страждає, але сподівається, – волонтерка безбарвно відповіла і почала одягати пальто, шукаючи у лікарняних коридорах повітря.
Юля спускалася сходами. Вона хотіла вилетіти з лікарні на вулицю. Їй було важко. Навіть весняне повітря, яке вже пахло теплом і надіями, втратило для Юлі справжній смак.
Дівчина хотіла вити від болю. Вона бачила людей, які помирають. Вони всі лежали в окремих палатах. Лежали і дивилися, хто в стелю, хто безнадійно на ліки на тумбочці, хто порожніми очима на закриті двері, до яких міг би зайти лікар і сказати: «Вітаю, ваші аналізи кращі. Ви йдете на поправку». Натомість заходили не ті… Ось сьогодні прийшла Юля, намагалася всміхатися, розповідати про свою фотовиставку.
– Я фотографую паліативних пацієнтів, – пояснювала кожному.
– Яких? – деякі люди дивувалися, бо не знали значення цього слова.
Юля тоді губилася в думках. От дурна, навіщо говорити такими термінами. Навіщо вона взагалі взялася за цю фотовиставку?..
– Я фотографую людей із тяжкими хворобами, – пояснювала далі, щоб не лякати терміном «паліативні».
– А хто вам сказав, що в мене тяжка хвороба?
– Ой, вибачте, я палатою помилилася, – дівчина вимовляла ці слова з посмішкою, а потім бігла з палати по коридору.
Скільки страждань в очах, які більше ніколи не будуть світитися?..
Юля їхала додому в маршрутці і подумки перебирала історії паліативних пацієнтів. Вона намагалася не думати, відгородитися, але ні – розум ніби навмисне змальовував ці портрети. І Юля знала, що її фотовиставка залишиться з нею на все життя. З цього моменту, побачивши, як люди тримаються за останні дні, вона почне цінувати життя, по-справжньому жити…
– Машо, будь ласка, поїхали зі мною в Африку! – просила подругу.
– Куди? Що я там забула? Я не така рішуча.
– А я мрію побувати в Африці!
І Юля зібрала речі, замовила в турагенції тур і полетіла в країну, яку пам’ятає з дитячих казок та енциклопедій. А потім вона ще літала у Туреччину, Єгипет, Францію, Канаду…
Вона кожного місяця їздила на велосипеді і відкривала незнайомі міста. Вона багато фотографувала. Вона бачила у природі дрібні деталі, які перетворювала у художні малюнки. Юля любила подовгу дивиться на захід сонця, на голубе небо, яке наповнюється червоно-синіми кольорами. Вона читала багато книг, знала безліч анекдотів і розгадувала ребуси й кросворди. Юля на вихідних завжди приїздила до батьків у село і відпочивала з друзями. У вільний від навчання час вона продовжувала працювати волонтером у благодійній організації. І ще – вона мала час на побачення з Льошкою, який у цій організації був соціальним працівником. Вона так багато бачила, знала і відчувала, всі її емоції йшли від серця і душі. Вона раділа і цінувала життя.
Юля закінчила навчання і отримала право працювати медичною сестрою. Вона пішла в те паліативне відділення, де колись робила фотосесію людей, яких більше не було…
Вона тримала за руку літнього чоловіка, розповідала йому веселі історії зі своїх подорожей, а він слухав і, навіть, посміхався. Він подумки був там, у мандрівках разом із Юлею…
