Чужий батько

З Мирославою ми познайомилися, коли стали дорослими жінками. У нас обох діти – у мене донечка, в неї синок. Здружилися на дитячому майданчику. Ми часто спілкувалися, ділилися секретами, успіхами чоловіків, які працювали, а ми «відпочивали» у декреті. Так ми сміялися про відпочинок.

Якось, коли несподівано пішов дощ, я запросила Мирославу з сином на чай. Ми жили ближче від майданчика, ніж вона. Розмова пішла за наших батьків. І тоді вона, як маленька дівчинка, пила чай, сумно згадувала дитинство…

– Я ніколи не була щаслива від того, що в мене є батько. Ніколи. Жодного разу не пишалася ним, не могла сховатися за його спиною. У нього не було успіхів, яким би я могла порадіти. А в мене були, однак він жодного разу не радів їм.

Я не хотіла мати такого батька. І хоча намагалася ще з дитинства змиритися з тим, що батьків не обирають, проте не могла. У мене був один варіант – утекти з будинку, виїхати з міста. Кудись, аби подалі, щоб його не бачити і не чути.

Він мене ненавидів, мабуть, ще з мого народження. Хоча інколи бабуся казала, що він мене колихав на руках, коли я була маленька. Проте я ніколи не відчувала від нього тепла. Я не знала, що таке батьківське тепло. Мама мені давала все, навіть більше. Вона одна стара­­лася, щоб у мене все було найкраще. А коли в мене чогось не було, я розуміла, що мама мені не може це дати.

Якийсь рік у нас не було грошей навіть на хліб. Гроші батькові на пиво, на горілку були, а на хліб не було. Тоді він примушував мене та двох молодших сестер мити пляшки і здавати. Їх приймали по десять копійок, потім по п’ятнадцять за штуку. Хлібина коштувала одну гривню, пізніше гривню п’ятдесят. Ми вже тоді ходили до школи і нам було дуже соромно здавати пляшки, бо з нас глузували однокласники. Але він цього не чув. Він заливав очі горілкою, кричав на нас, міг бити.

Коли мама давала нам гроші на булочки, я відкладала по дві, п’ять чи десять копійок і ховала їх за ліжко. Я вже навчалася у старших класах, тож думала, якщо батько наступного разу нас посилатиме збирати пляшки, я дістану всі копійки з-під ліжка і куплю, що йому треба – пиво чи цигарки. Проте навіть такі сподівання не справдилися. У батька була машина, тому він нас підвозив до магазина, і дивився, чи ми здаємо пляшки. Гроші ми віддавали йому. Я не знаю, то в нього була жадібність чи ненависть...

Батько пив не щодня. Після роботи або ж на вихідних. Він завжди казав, що ми живемо на всьому готовому, що всім зобов’язані йому, що мешкаємо в його квартирі, їмо його їжу. Мабуть, через це я дуже хотіла закінчити школу, йти працювати і не жити з ним.

Я гарно навчалася. Ду­­же вірила, що зможу без грошей вступити до університету. Проте доля зіграла зі мною злий жарт і мої знання не допомогли мені пройти на денне навчання. Запропонували навчатися заочно на комерційній основі. Оплата за навчання була мінімальною, якщо порівнювати з іншими вищими навчальними закладами, однак для нашої сім’ї вона була непосильною. Підприємство, де працювала мама, закрили. Їй не виплатили заробітну плату за півроку. За перше півріччя ми з мамою нашкребли грошей...

Я жила з батьками, батько так і продовжував пити, принижувати. Коли він лягав спати чи був на роботі, я встигала читати книги, які брала в бібліотеці.

Кілька разів намагалася влаштуватися на роботу. Продавцем. Одного разу пішла в продуктовий магазин, але власник наказав мені мити вікна. Як я могла взятися за ганчірку у провінційному місті, де мене майже всі знали? Всі мої однокласники тоді вступили у престижні вузи і навчалися у великих містах. Я не хотіла чути, що гроші в цьому світі вирішують усе. Тоді почала ненавидіти багатіїв, які легко могли купити своє щасливе завтра. Нічого цього я не могла собі дозволити. І таки правда: я жила в батьковій квартирі…

Які в нас були свята? Паскудні. У школі мені не дозволяли затримуватися довше, тож у мене не було друзів. Коли я навчалася у старших класах, гуляти ввечері мені батько не дозволяв. Коли всі святкували чи їздили десь на природу, на екскурсії, у мене нічого цього не було. Ненавиділа його і не хотіла бачити.

Я не могла у своєму місті почати самостійне життя. Пізніше – я не могла кохати, запросити хлопця додому і познайомити з батьками. Я боялася його реакції, – спинила монолог Мирослава.

Вона пішла в дитячу, подивитись, як граються наші діти. А вони вже побудували халабуду і весело сміялися.

– Я хочу, щоб мій син був щасливий, щоб не докоряв мені, щоб його батько любив. Щоб мав друзів і не боявся запросити їх додому. Щоб ходив на гуртки, як і всі діти. Щоб обирав професію за покликанням, щоб закохувався, – ділилася мріями Мирослава.

– Миросю, а чому у вас так усе було? Невже мама ніколи не хотіла змінити ваше життя? – запитала подругу.

– Хотіла. Але не могла… Після кожної сварки ми всі сиділи у кутку, як мишки. Ми з сестрами плакали і мовчали, бо боялися своєю поведінкою ще більше його розгнівати. Мама часто отримувала на горіхи. За що її така доля? Вона казала, що в молодості він був зов­­сім іншим. Вона у нього щиро закохалася, він – у неї. Вона чекала його з армії, потім одружилися. Разом заробили на квартиру, купили машину. Скажи, невже життя так змінює людей?.. Мама хотіла його залишити, але не було де жити. Оренду і продукти вона не потягнула б. Нас у неї троє. Тому і терпіли… Для мене моє ось таке дитинство – біль на все життя.

Мирослава уже намагалася не плакати. Їй 35 років. Батьку – за 60 років. Він досі заглядає в чарку і влаштовує сімейні сварки. Мирослава виїхала в Київ. Як подалася на навчання – жодного разу не було бажання повернутися у своє рідне місто. Там залишилися гіркі спогади. Лише на кілька днів приїздить в гості і потім швиденько лине звідти додому…

– Якось, ще маленькою, на Новий рік загадувала бажання, щоб батько знайшов собі іншу жінку, щоб нас залишив. Але це бажання не збулося. Відтоді я зрозуміла, що дива не існує, – каже подруга.

– Як шкода, коли біль завдають рідні люди… Ти знаєш, у мене ж теж другий чоловік. Ростик – не рідний батько Ніки.

– Ти що? Я вперше від тебе це чую!

– Так… Мій перший чоловік утік від мене, дізнавшись про вагітність. У нас усе було ідеально – квіти, подарунки, подорожі, романтичні побачення, сюрпризи, посиденьки з друзями. Мене любили його батьки, мої – захоплювалися ним. П’ять років ми жили в цивільному шлюбі. Така була ідилія… І тут нареш­­ті я завагітніла. Мені було 27 років, йому – тридцять. Я так довго готувалася, щоб сказати йому цю новину. А коли сказала – він накричав на мене, казав робити аборт, що не готовий до батьківства, що хоче молодості. Якого болю він мені тоді завдав – не передати. Я зібрала свої речі і пішла від нього. Поїхала до батьків у село… Все розповіла татку і мамі. Вони хотіли з ним ще поспілкуватися. Я просила не робити цього. Мені не потрібен був такий батько для дитини… І зараз, із часом, я все більше усвідомлюю, як добре, що він саме тоді мені сказав правду. Бо він міг би бути таким батьком для моєї доньки, як твій був для тебе… А це такий біль…

– Це зламане дитинство. Зокрема, для мене так і було… А як ти познайоми­­лася з Пашою?

– Паша – друг дитинства. Коли приїхала у село, почав до мене приходити. Я йому все розповіла. Не хотіла від нього нічого приховувати. Паша всю вагітність був зі мною. Збирав у саду мені яблука, рвав малину, абрикоси, шовковицю. Піклувався, щоб я їла вітаміни. Вечорами ми могли сидіти на веранді і пригадувати кумедні історії з дитинства. А коли в мене з’явився страх перед пологами – він мене дуже підтримав. Чесно, у якийсь момент я зрозуміла, що буду одна виховувати дитину. Мені стало страшно, чи я впораюся. Коли сказала Паші про це, він мене тепло пригорнув і більше не відпускав з обіймів. Відтоді я відчуваю від нього нечувану підтримку і любов. Він мені сказав про свої почуття, про що в юності соромився зізна­­тися. Мабуть, на все свій час...

– Оце так історія. Оце Паша молодець!

– Більше того, він був присутній зі мною на пологах. Так, у нас були партнерські пологи. Коли Ніці було два роки, ми поїхали у місто. Паша влаштувався на роботу водієм. Через півроку плануємо малу віддавати в дитячий садок і я знову повернуся на роботу у редакцію журналу. На вихідні ми часто їздимо у село, там така краса – доня щаслива. А коли вона всміхається – це подвійне щастя для нас із Пашою.

– Яно, а твій колишній не нагадував про себе?

– Мій колишній? Його для нас не існує. Можливо, як буде дідусем, він згадає, що в нього була донька. Але він давно викреслив нас зі свого життя, як і ми його. Одного разу зустрілася зовсім випадково в метро з його мамою. Вона підійшла до мене, обійняла. Розпитала, як справи, чим я займаюся. Але про внучку – ні слова. Я впевнена, вона про неї навіть не знає, тому я теж нічого не сказала. Не знаю навіть, яку причину нашого розлучення тоді колишній чоловік назвав… Але то все в минулому!

З кімнати вибігли діти. Обоє принесли яскраві малюночки. На них – дім, мама з татом, діти. Я обійняла свою донечку, похвалила за малюнок. Його, як і її попередні маленькі шедеври, я причепила магнітиком на холодильник. Прийде татко – нехай потішиться талантом доньки.