Мрія дідуся
Галина Іванівна та Степан Васильович нажили п’ятьох дітей та шістьох онуків. Їм обом – за шістдесят. У душі, кажуть, ще молоді, а те, що паспорт, то таке, хто в нього заглядає?!Їхнє щастя накриває з головою тоді, коли всі діти та онуки приїздять у батьківську хату. Тоді їхнє невеличке подвір’я заповнює дитячий сміх та галас, тупотіння ніжок найменшої онучки, якій лише півтора року, та дівчаток-школярок, катання на велосипеді старшого онука, спогади, телефонні дзвінки, музика з радіоприймача, смакування черешнями й полуницями.
– Бабусю, у тебе було таке ж довге волосся? – двоє старших онучок Маринка та Оксанка дістали сімейний альбом, у якому вклеєні чорно-білі фотографії.
– Звичайно ж, у мене було довге чорне густе волосся, – бабуся показала рукою, а потім глянула на себе у дзеркало – у неї коротка зачіска, волосся каштанового кольору, яке фарбує їй знайома сусідка, що працює перукаркою.
– Таке, як у мене зараз? – перепитала Маринка, погладжуючи рукою своє чорне довге волосся.
– Майже таке, ще довше, – всміхнулася Галина Іванівна, дістаючи чайний сервіз – сімейну реліквію, адже за ним чаювали ще її батьки, тому для неї це особлива цінність.
– А я білявка. Вся у маму, – Оксанка теж підбігла до великого дзеркала і почала біля нього крутитися.
– Ану дівчатка, кладіть альбом, подивимося фотографії ввечері, а зараз давайте обідати. Хто допоможе мені донести чайний сервіз?
Оксанка і Маринка пішли з бабусею, обережно несучи чашки з чайником. Дівчата допомагали накривати на стіл бабусі і матусям, тулилися до них і бігали заглядати, що роблять їхні татусі.
– Зараз будемо обідати, грибочки і м’ясо вже майже досмажилися, – обійняв обох старший син Матвій.
– Ура, ура! Тато, а поверніться до мене, – і Маринка сфотографувала всіх на мобільний телефон, побігши назад до бабусі.
Дівчатам по дванадцять років. Вони двоюрідні сестри і живуть у Дніпрі. У них спільні друзі, залицяльники, і однакове захоплення східними танцями.
– Бабусю, а можна тебе щось запитати? – допитувалися.
– Питайте, любі.
– Розкажи нам, як ти познайомилася з дідусем. Будь ласка, розкажи, – обоє цікавилися, адже ніколи не питали історію знайомства, а ще дуже дивувалися, що дідусь так піклується про бабусю – подає їй руку, коли вони виходять з автомобіля, купує їй фісташкове морозиво, дарує польові квіти і першій дає куштувати мед із пасіки. Такої гармонії і тепла дівчатка не бачили навіть між своїми батьками, тому бабуся з дідусем для них приклад сімейного затишку.
– Внучки, ви мене змушуєте занурюватися у молодість, яка ніколи не повернеться. Як це давно було, а ніби вчора…
– Ну, бабусю, ну будь ласка.
– Гаразд, любі. На стіл усе одно вже накрили, чому б нам і не поділитися секретами. Ходімо тільки в сад, там затінок, – запросила їх бабуся і вони пішли, сказавши батькам, щоб покликали, коли досмажаться м’ясо та гриби.
– Ми познайомилися у Черкасах. Там я проходила практику. Це був останній рік мого навчання. А Степан уже працював на заводі механіком. Він неочікувано під час обідньої перерви пригостив мене морозивом. Я здивувалася, адже його не знала.
А він мені тоді сказав: «Галю, це найсмачніше морозиво, яке я їв. Повір мені на слово». Я насправді дуже любила морозиво, навіть більше, ніж шоколад. Тому не відмовилася. Дійсно, те морозиво було найсмачніше, подібного я раніше не їла. Але тоді у нас розмова не склалася. Можливо, через те, що у їдальні було багато людей. Але я завжди на собі відчувала його погляд… Дівчата, які проходили зі мною практику, теж це помітили. Вони з цікавості почали дізнаватися на заводі, хто що знав про Степана. Тоді мені й сказали, що у нього є дружина і донька. Дівчатка, знали б ви, скільки я тоді наплакалася, не розуміла, навіщо він подає мені знаки уваги, а сам має сім’ю…
– То в дідуся є ще одна сім’я? – дівчатка від такої новини аж встали на коліна, не відчувши, як трава лоскотала, а маленькі камінці давили у ніжки.
– Так, є. Вони живуть в іншій країні. Але давайте все по порядку, якщо вже розпитуєте про нашу з дідом історію кохання.
– Так, так, бабусю, продовжуй, ми не будемо перебивати…
– Якось після вечірньої зміни Степан підійшов до мене і запросив на прогулянку. Я вагалася, що відповісти, адже знала про його сім’ю. Але коли дивилася йому в очі – не могла відмовити… Такі вони мені були теплі, добрі, турботливі і трохи сумні… Я погодилася. Ми зустрілися з ним у скверику, їли смачне морозиво і багато розмовляли. Степан одразу розповів про себе, не лукавив і не приховував нічого. Дійсно, у нього була дружина і донька. Тоді вони рік, як були розлучені. Казав, що його дружина зрадила йому з найкращим другом, допоки він був у відрядженні. Тому він одразу з нею розлучився, адже не хотів мати нічого спільного зі зрадниками. Він тоді не лише місто змінив, а й країну. Приїхав до нас в Україну, де жила його сестра.
Так він опинився в Черкасах у нас на заводі… Ми зустрічалися рік, допоки Степан мені не освідчився. Обіцяв любити і оберігати все життя. І слова свого дотримав. Ми переїхали в село на Кіровоградщину. Я народила п’ятьох дітей – Матвія, Марійку, Варю, Славіка, Дениса. Разом купали дітей, прали одяг, вчили віршиків, водили у дитячий садок і школу, всі здобули вищу освіту, вчили мудрості життя.
Яке це було щастя… А зараз усі дорослі, порозліталися. Ми з дідом залишилися удвох. Ходимо на пасіку, саджаємо городи, пораємося у садочку, чекаємо вас…
– Бабусю, а та дідова сім’я, про неї щось відомо?
– Ще в молодості Степан намагався знайти доньку, пояснити їй усе, але його перша дружина зник ла з нею і новим чоловіком. Вони переїхали в інше місто. Степан не знав, де їх шукати…
Та одного разу на його день народження йому зателефонувала старша донька, їй було тоді сім років, вітала його, казала, що знає причину їх розлучення і що вона іншого дядю називає батьком. Вона не залишила домашньої адреси… Просила більше не шукати їх. Я думаю, вона так сказала, бо біля неї стояла мати.
Більше я нічого не чула про них – де вони і як.
– Дід більше їх не шукав? – допитувалася Оксанка.
– Не було спільних знайомих, не знав, де шукати. Він тоді знаходив своє щастя у дітях, у вихованні. Дуже всіх любив і любить. Зі мною співав колискові, заплітав косички і мазав зеленкою колінця. П’ятеро дітей – наша радість і гордість, як і ви – наші внуки.
– Ти знаєш, бабусю, я тепер розумію, чому тебе так оберігає дід, – додала Марина. – Він просто боїться втратити тебе і дітей, як тоді вперше…
– Маринко, що ти таке кажеш? Він просто всіх любить! Любов – це коли ти турбуєшся про найрідніших, коли для них зірки з неба зриваєш, квіти даруєш. Любов – це як у бабусі та дідуся, – продовжила Оксанка.
– Розумниці мої, ходімо обідати, он нас ваші матусі гукають, – бабуся обійняла дівчаток, поцілувала, а в самої відлунням слова внучки «любов – це як у бабусі та дідуся»…
Вчора діти й онуки поїхали. На батьківському подвір’ї знову тиша. Якщо прислухатися, можна почути, як бджоли збирають мед із липи, як вітер легенько колихає травичку та черешні.
– Це перший мед цього року. Спробуй, який він смачний. Ти відчуваєш цей солодкий аромат, – запропонував Степан Васильович, повернувшись із пасіки.
– Твій мед завжди дуже смачний. Ніколи в житті смачнішого не їла, – Галина Іванівна підбадьорює, наливає до меду молока, як вони люблять, виносить млинці.
І вони разом сідають за стіл, що в їхньому дворі поряд із літньою кухнею.
– Матвій і Марія обіцяли дівчаток привезти на літо. Будемо на річку ходити, – дід смакує молоко з медом.
– Дівчатка вже такі дорослі, а які допитливі. Ніби нещодавно доньки таким ж були, час швидко летить…
– І не кажи, Галино… До речі, сестра до себе у Черкаси запрошувала. Може поїдемо цим літом на кілька днів?
– А господарство на кого залишимо?
– Денис казав із дружиною приїдуть у серпні на цілий місяць, от і погосподарюють кілька днів без нас.
– Тоді домовилися, – Галина допила молоко. – Ти знаєш, Степане, наші Оксанка і Маринка розпитували, як ми з тобою познайомилися. Я їм усе розповіла.
– Все?
– Так. І про твою першу сім’ю.
Гадаю, між нами не має бути таємниць. Після цієї розмови я ніби все життя з ними згадала – від молодості до сьогодні…
– Знаєш, я згадую свою першу доньку. Вона була маленька, коли я з ними розлучився. Якби тоді моя колишня не втекла з нею, можливо, я б із нею спілкувався, вона б до мене приїздила, я бачив би, як вона ходить у школу, університет, як вона закохується, будує сім’ю… Проте лише знаю, що вона десь є. В іншій країні. Іншого чоловіка називає батьком, – Степан вкрився спогадами-ностальгією, адже свою кровинку він так більше і не бачив…
Якось біля будинку Галини Іванівни та Степана Васильовича зупинився автомобіль старшого сина Матвія. З нього вийшли внучки Оксанка та Маринка, які тримали в руках валізи з літніми речами. А ще вийшла жінка, за руки тримаючи двох однакових хлопчиків. Жінка, яку Степан Васильович бачив ще такою маленькою, у якої таке ж кучеряве волосся, як і тоді в три рочки, коли він востаннє її бачив…
– Тату, таточку, – промовила вона перша, коли наблизилася до свого батька. – Я так давно тебе шукала…
Вони обійнялися і плакали. Степан Васильович відчув її рідний запах, коли ось так, як зараз, обіймав її маленькою дівчинкою. З обіймів їх вирвали два хлопчики-близнюки п’яти років.
– Мамо, мамо, це наш дідусь?
– Так, мої дорогі, це ваш дідусь.
– Доню, через скільки років ми знайшлися! – радів Степан Васильович, беручи на руки хлопчиків.
– Це нас знайшли Оксанка і Маринка. Це вони нас привели до тебе. Сила інтернету творить дива, – жінка посміхнулася, дякуючи дівчатам, які вже стояли біля бабусі і розповідали, як їм вдалося здійснити мрію дідуся, як їм допоміг Матвій.
За мить усі знову зібралися за батьківським столом, розповідали про життя та випробування. Старша донька Юля повідала свою історію, як поховала матір із вітчимом, як вони були залежними від алкоголю, заснули з цигаркою, згорів їхній будинок і вони у ньому. Як вона потім із синами опинилася на вулиці, бо її вигнав чоловік. Як три місяці жила тут, в Україні, винаймаючи квартиру.
Дякувати Богу, працювала, то мала певний дохід для оплати житла та на харчі… Ще ціле життя хотіла розповісти Юля батькові, якого раніше не знала і бачила лише на одній фотографії. Слухав її Степан Васильович, обіймав онуків. А потім із Галиною Іванівною запропонували, щоб жила Юля з дітьми з ними, адже місця і любові вистачить на всіх.
