День конвалій

Мені ця пауза не потрібна. Ти ж знаєш. Розберися краще в собі і залиш мене в спокої. Почни врешті будувати своє життя самостійно, без моїх порад, узагалі без мене. Забудь мене. Вдай, що ти мене не знав! Уяви, що нашої зустрічі не було. Ти ж можеш спробувати? От якби мене у твоєму житті не було, якби ти жив? Мабуть, тобі було б легше і простіше. Ти б не ставив собі зависокі цілі, щоб мене вразити. Я звичайно захоплююся успішними чоловіками, але за умови, якщо цього успіху досягли за своїм бажанням. Тобто вони просто йшли за покликом серця. А ти?

 «Стоп, Віко! Стоп, зупинися!», – наказала я своїм думкам мовчати.

Назар сидів навпроти, пив каву, поглядав на свій оригінальний дорогий годинник.

– Ти поспішаєш? – запитала я, допиваючи лате.

– Не зовсім. У мене ще є півгодини вільного часу, – посміхнувся.

– Півгодини, які тобі не шкода витратити на наше спілкування?

– Не іронізуй.

– Не буду.

Я легко погодилася на слова співрозмовника і ми продовжили розмову. Говорили про його адвокатські справи, чергову поїздку за кордон, доньку, колишню дружину. Я психолог, психотерапевт, швидка медична допомога? Ні, ні, ні! То чому я маю аналізувати його життя і давати слушні поради, виписувати рецепти і пропонувати пігулки?!

– Ти, до речі, коли востаннє відпочивав із донькою?

– Якщо чесно, то місяців три тому…

– Три місяці тому? А нічого, що ти її батько, що ти така ж найрідніша людина для неї, як і мама?

– Ти знаєш, справи так закрутили. То суди, то зустрічі, то…

– Не шукай відмовки. Приділяй час донечці, а то потім лікті кусатимеш, коли вона виросте і поїде на навчання, там зустріне хлопця, з яким хотітиме ховатися від усього світу. А потім у неї не буде на тебе часу.

– Ти завжди так глибоко дивишся у майбутнє?

– Та ні, лише з тобою!

Назар розлучений. Я спілкуюся з його колишньою дружиною Мирославою ще з університету. Ми втрьох дружили. Так сталося, що вони на другому курсі побралися, адже чекали на поповнення. Я досі не можу зрозуміти, чи кохав він її.

У їхніх стосунках все було так механічно, так швидко. Побачення, одруження, народження доньки, пелюшки, перші кроки, сварки, розлучення. Їхній доньці Яні було п’ять, коли вони розлучилися. І він тоді прийшов до мене такий ображений на життя і світ зі словами, що вони абсолютно різні і не зможуть будувати майбутнє.

Вони можуть робити щасливою Яну, але не себе. Я вислухала цю історію в різні дні від обох. У них не було сліз, адже обоє вирішили йти далі різними шляхами, щоб не робити боляче один одному. Я навіть ніколи не думала, що так можна. Наприклад, коли розлучалися мої батьки, бився посуд, чайний весільний сервіз, ділилися ковдри і ліжка, і навіть вирішувалися дні, у які я житиму з татом і з мамою. А в Назара і Мирослави усе так легко і просто. Єдине, хто їх поєднує – їхня донечка.

– Віко, поїхали зі мною на ці вихідні. Будь ласка, ти ж увесь час на роботі. Тобі треба відпочити.

– Назаре, не знаю… Запитай мене про це завтра. Я обіцяю подумати.

Я обіцяю подумати, чи скажу тобі: «Я теж тебе кохаю». Обіцяю подумати над твоїми словами, коли сидітиму у глухій квартирі, слухатиму радіоприймач і питиму каву, коли намагатимуся відганяти думки під душем, коли спатиму. Так, обіцяю подумати про своє життя, у яке нікого не впускаю, бо чекаю лише тебе, але не знаю, як тобі про це сказати. Тому і прошу інколи подумки тебе уявити, що ми з тобою незнайомі. Я часто так роблю. Навіть дуже. Чи може не треба?...

…Я прокинулася у найромантичнішому місті. Поряд із ліжком на білому столику, вкритому легкою скатертинкою, лежали вишневий пиріг клафуті та кава. А в маленькій скляній вазі – конвалії, від запаху яких паморочилася голова. Я вперше в іншій країні, яка мені, здається, подарувала крила. І я зараз можу встати з ліжка – бігати, танцювати, літати, насолоджуватися пейзажем за вікном, французькою музикою і взагалі життям. Яка я щаслива, що Назар мене вмовив провести ці вихідні разом із ним.

– Ти знаєш, а сьогодні у Парижі свято! – Назар був дещо зосереджений, як в університеті, коли думав над питанням в екзаменаційному квитку.

– Мені здається тут все життя свято! – я задоволено всміхнулася, адже він відкрив мені іншу країну.

– Насправді сьогодні – День конвалії, а значить це День весни. Конвалії – особливі зворушливі квіти, які обожнюють французи. Тому цього дня всі вулички потопають в ароматі цих красивих квітів, які символізують щастя і здоров’я. Букетики конвалій ставлять у будинках, це говорить про прихід весни, – Назар розповідає історію, дивлячись на Віку у ніжній сукні, яка нагадує колір конвалії.

– А як ми відсвяткуємо День конвалій?

– Незабутньо! – всміхнувся Назар.

І він мав рацію, як ніколи, адже все, що відбувалося цього дня, стало незабутнім у моєму житті. Він показав мені частинку Франції – кафедральний собор Паризької богоматері, каплицю Сент-Шапель, Центр Жоржа Помпіду – музей сучасного мистецтва і, звичайно ж, Ейфелеву вежу. Ось тут відбулося щось неймовірне, після чого я більше не просила у думках Назара забути про мене… Тут було море конвалій, я у сукні такого ж кольору, а потім такі ж простирадла у номері...

– Колись я знав, що ти таки впустиш мене у своє серце. Відповіси взаємністю. Тільки я не думав, що так довго доведеться чекати… Навіть тоді, після двох років розлучення, коли я тобі вперше зізнався у почуттях, ти сказала, що мусиш подумати, що не можеш мене впустити у своє життя. Скажи, скільки б могло ще ось так минути часу, щоб ти дозволила мені бути з тобою?

Що мені ще потрібно було зробити у житті, щоб ти мене помітила? Тільки знай одне, скільки б не знадобилося часу, я ладен був чекати.., – казав мені Назар, коли наша кімната пахла конваліями і нашими почуттями.

– Назаре, обійми мене зараз. І більше нічого не кажи, – просила я, насолоджуючись цим Днем конвалій, цим часом кохання з ним.