Чужі люди

Таки доречно ми з тобою сьогодні мовчали. Бувають моменти, коли нічого сказати. Або просто не хочеться. І ти закриваєш своє серце на замок.

Я дві години просиділа у кафешці з великими прозорими вікнами. На вдало облаштованій терасі, яка ховала столики та людей від дощу. Я дочитувала художню книгу про сильну жінку, котра любила двох чоловіків, і досягала, здавалося б, неможливих висот у кар’єрі, – то подарунок подруги. Я смакувала ніжним какао з круасаном. Смачно, як смачно, отак виділяти собі кілька годин на тиждень, сидіти в улюбленому місці за улюбленим заняттям. На підвіконні у кафешці ще лежали пелюстки троянд і стояли ароматизовані свічки на столиках. У мене на столику теж була така свічечка, яка пахла ваніллю. Я вдихала цей солодкий аромат на повні груди і мені здавалося, герої з книги ставали справжніми. Все так легко в житті сьогодні.

– Вам ще какао? – підійшов офіціант, який відволік мене від читання.

– Какао? Ой, а котра година? – на годиннику була 11. У мене запланована зустріч. – Ні, дякую. Рахунок, будь ласка, принесіть.

Я хутко розрахувалася, склала речі, подякувала офіціанту. Поспішаючи минала вітрини дорогих магазинів, де красувалися манекени в модному цього сезону одязі.

За п’ять хвилин уже стояла на зупинці. Довго чекати тролейбуса не довелося. Швидко сіла на вільне місце і вже хотіла знову відкрити книжку й дочитати хоча б один розділ, але згадала, що варто попередити про своє запізнення.

– Степановичу, добридень! Тут така накладка сталася – у нас зустріч має розпочатися за п’ять хвилин, а мені ще їхати мінімум десять. Перепрошую за запізнення. Дочекаєтеся? – просила Степановича – керівника однієї громадської організації, який мав розповісти про свою діяльність для статті. Коли він погодився, я видихнула з полегшенням.

Так кортить дістати книгу з сумочки. Поки діставала, перетнулася поглядом з ним… Таким звичайним, навіть на маленьку мить рідним, чуйним… І на кілька хвилин я затрималася в його очах…

«Привіт, привіт, Лілю! Привіт, крихітко, дівчинко моя! Як твоє життя, здоров’я? Чи пішла працювати в ту газету, якою марила і мені розповідала вечорами? Привіт, моє сонце! Ти зовсім не змінилася. Ну, хіба трішки. Ти зробила завивку – твоє волосся тепер кучеряве. Так багато епітетів пасують тобі. Я навіть цьому і не заперечую. Чому ти мовчиш? Не очікувала мене зустріти в автобусі? Все гаразд у мене, машина зламалася, таксі не приїхало. От я і вскочив у автобус, бо спізнююся на зустріч. У мене як? Та все бездоганно. Одружився. А ти, досі сама? Тільки не кажи, що мене чекаєш. Не кажи, бо не повірю! Біля тебе завжди хлопці крутилися –­ різного віку і різних статків. Тобі ніколи не бракувало чоловічої уваги. Вже три роки минуло, як ми не разом. Ех, як час летить, правда ж? Ніби вчора жили разом в одній квартирі. Пам’ятаєш, як у нас святкували екватор? Ото було весело – наші одногрупники залишилися у нас на ночівлю. От зараз би ти погодилася зі мною поїхати до друзів в Ужгород? Лілю, чекай, ось твій локон затулив погляд, зараз я поправлю і все буде гаразд. Лілю, привіт крихітко!»… – я дивилася ці три хвилини йому в очі і зрозуміла, що він мовчить… Що всі слова, які він міг би сказати, запитати, він так і не сказав, а я подумки говорила за нього.

Матвій просто відвернувся від мене, щоб більше не мовчати поглядами. Гордий, так? І хай… Хто йому винен, що він зник із моєї молодості, з мого життя, а тепер так гордо задирає носа, відвертається, немов мене не знає, немов не ділив зі мною житло, немов не готував для мене улюблені страви і не читав вірші.

Мені навіть на якусь мить стало незручно за наші минулі стосунки. Я дістала таки книгу з сумочки і намагалася знову поринути у сюжет. Дивилася на літери, але вони не збігалися у слова і речення.

З Матвієм ми навчалися у паралельних класах. Придивлялися один до одного, гуляли разом, бігали на дискотеки і він навіть мене проводжав. Потім обрали один університет. Думала, то знак долі. На першому і другому курсах ми зустрічалися, а на третьому почали жити разом. Усе було б ідеально, могли б створити сім’ю, про яку я мріяла, але захоплення швидко вивітрилося. Я відчувала, що ми різні. У відвертих розмовах відкрито говорили, що не підходимо один одному, що маємо різні вподобання, що вечори разом не такі, як раніше. Частіше почали сперечатися. Я хотіла заробити грошей і разом поїхати на море, а Матвій сказав, що йому достатньо тих, що дають батьки. Я говорила про сім’ю, а Матвій не хотів навіть чути про це, адже мав молодшого брата і не хотів знову доглядати за малими дітьми. Такі дивні аргументи мене заводили у невідомість.

– Ти знаєш, нам варто пожити окремо. Якщо нам буде краще, ніж зараз, то ми не створені один для одного, – запропонувала я. Він не заперечував.

Тоді дійсно все змінилося. Ми не хотіли бути разом. Не було сліз, було просто неприємно, що за стільки років стали зовсім чужими, навіть не друзями…

«Бувай, Матвію! Бувай! Я давно тобі це сказала. Відпустила свої дівочі почуття. Але подумки ставилася до тебе інакше. Колись навіть думала, якщо ми зустрінемося у місті, то обіймемося, як давні друзі. Згадаємо школу, рідне місто, навчання в університеті, спільне життя під одним дахом, мрії. Але з часом ми стали ще більше чужими. Бувай, Матвію!», – я подумки з ним попрощалася, коли він вийшов на зупинці і пішов, озираючись, немов хотів сказати, що не впізнав мене з новою зачіскою.

Час і мені виходити. На вулиці людно. У центрі міста завжди багато метушні. За мить я записуватиму інтерв’ю з чудовою людиною, яка робить багато добрих справ. А ще домовилася­ зустрітися з чоловіком біля дитячого супермаркету – обиратимемо пелюшки і одяг для немовляти, адже через два місяці мені народжувати. Назвемо сина Віктором – що означає перемогу, нашу перемогу.

фото: ілюстрація