Старий щоденник

У тебе добрі очі. Тільки відкриваю твої світлини, так і тону у твоїх усміхнених очах. У тебе вони завжди такі. Роки змінюються, а твій теплий погляд – ні! З’являються легенькі зморшки, а погляд так і залишається глибоким і добрим...

«Я багато аналізую з того моменту, коли ми бачилися востаннє, коли обірвалися наші зустрічі, коли ти зник із мого життя, а я – з твого. Час дійсно розставляє усе на свої місця, розкладає все на свої полички. Я за цей період багато всього зрозуміла...».

Тоня перечитує свій щоденник, який знайшла у будинку батьків. Скільки років йому? І цей останній запис, зроб­лений, коли їй було тридцять. Після їхньої останньої зустрічі. Тоня тримала в руках щоденник і відчувала, як тремтять коліна і сильніше стукає серце, як у роті пересох­ло, як думки вкриваються туманом… Цей старий щоденник, як ланцюжок у минуле життя – у її грайливу юність, наповнену радістю, доб­ром, мріями.

«Тобі дуже личить ця зачіска. Вона робить тебе схожим на голлівудського актора. Ну, справжня кінозірка. Знаю, ти змінив її не випадково, адже програв мені спір. Так хочеться торкнутися­ твого волосся­ – яке воно?.. Тепер цілу ніч думатиму про твоє волосся… Про тебе. Твою посмішку. От краще б я заклалася не на те, що ти підеш зі мною на побачення. Тільки тоді весь клас насміхався б, що я тебе першою запросила. Ініціативу має проявляти хлопець, чи не так?.. Али скільки мені чекати твоєї ініціативи? Невідомо…».

Тоня відкрила щоденник на початку. Списано добрих десять сторінок про те, як вона закохується у свого однокласника. За тими рядками ховалися перші почуття незрілої дівчинки, яка вимальовувала їх емоційними малюночками звичайною кульковою ручкою на полях. І ще на тих же сторінках була купа дрібних червоних сердечок.

«А мрії-то здійснюються.­ Ще восени я думала про те, що ти далекий від мене, а водночас – такий близький. Я думаю, то не випадковість, що ми разом ішли додому. Можливо, ти навмисне дочекався мене з гуртка, щоб провести, просто не хочеш це визнавати? Ромка, Ромка, ти сьогодні дав мені надію, що ближчий до мене, ніж я раніше думала».

«Я неймовірно щаслива. Я навіть не знаю, як підібрати ці слова. Коли тебе тримає за руку людина, яка ще зовсім недавно здавалася тобі такою недоторканою. Це і є моє щастя».

«Ми їздили на екскурсію всім класом. Уже всі знають, що ми з Ромою зустрічаємося. Наталка з Ірою дивляться із заздрістю, навіть перестали вітатися. Дивні такі. Ми були в Умані, у парку. Там така краса, що ми з Ромою ледь не загубилися. Ото було б, якби залишилися­ самі у чужому місті. Я лише уявляю, як хвилювалися б батьки. Екскурсія видалася казковою. З тобою вона буде незабутньою, я впевнена».

«Я навіть не знаю, яке майбутнє чекає на нас із тобою. Інколи я боюся про це думати, адже воно може не настати. Або щось може змінитися. Та зараз я щаслива, що ти поряд».

«Випускні іспити. Потрібно багато вчитися. Ми зараз менше бачимося. Але ти в моєму серці».

Тоня гортала сторінки. Зупинялася на фразах, ніби виривала їх зі свого щоденника. Всі миті з Ромою вона пам’ятає до найменшої дрібниці. Перше кохання, як і останнє – найдовше, бо на все життя. А всі інші – просто перехожі…

Тоня сиділа у своїй колишній кімнаті, в якій виросла. Тут так тихо. І все на своїх місцях, як тоді, коли вона була маленькою дівчинкою. Їй зараз сорок, а відчуття, що знову повернулася у молодість. Чомусь із голови не виходить Рома, про якого списаний увесь щоденник. Вона його дуже кохала. Навіть відмовилася­ вступати в університет в іншому місті, аби тільки бути з ним. Обрала фах, який її ніколи не цікавив, але Рома хотів бути перекладачем. У неї теж був хист до мов, вона вільно володіла англійською і німецькою. Тож не дуже і заперечувала.

Пізніше, отримавши диплом, Тоня стала викладачкою в університеті, де й навчалася. Вона вчила студентів, вела додаткові заняття, займалася перекладацькою діяльністю. А Рома? Він просто зник із її життя. Після навчання пішов працювати у фірму, яка виготовляє і постачає продукцію за кордон. А потім закохався в іноземку і поїхав до неї за океан.

«Пробач, що не зберіг наше кохання. Але я знаю, що краще сказати правду, щоб не ховатися чи брехати. Я покохав іншу. Пробач, але я переїжджаю в іншу країну». Ось це все, що він мені сказав. Як боляче. Як важко. Як хочеться кричати, плакати…».

«Хоча б не зламало мене це невзаємне кохання…».

«Він будує щастя з іншою. А я так і залишилася­ в університеті, у якому теж багато спогадів із нашого студентського життя».

«Скільки має минути часу, щоб я його забула?..».

«Кохання взагалі лікується?».

«Можливо, мені взагалі краще більше не вести щоденник? Здається так простіше…».

Тоня пригадала, як вона розгублена стояла тоді у кімнаті, яку вони винаймали. Ледь трималася, щоб не впасти, коли він пішов. Це найбільший біль, який тоді відчула у житті… Свої почуття та емоції вона законсервувала на два роки. Нікого не впускала у життя, не звертала уваги на залицяння колег і навіть своїх студентів.

Валерій у її життя вві­йшов поступово. Він увесь час вичікував, допоки Тоні не ставало краще, допоки вона не почала ходити з подругами у театри та кіно. Якось він запропонував всім деканатом піти на кінокомедію. Всі погодилися, навіть Тоня, яка вирішила трохи розвіятися і відпочити від навчання. Власне, тут вона і відчула на собі інший погляд, інші слова-звернення до неї. Вона відчула, що в неї закохався колега, самот­ній і вродливий Валерій, на якого млосно дивилися студентки і навіть її колеги викладачки.

«І все-таки жінку потрібно поливати, як квітку. Компліментами, поглядами, посмішками, дотиками, обіймами, поцілунками. А ні – вона зів’яне».

Тоня натрапила на перший запис у старому щоденнику, який уже не присвячений Ромі. На перший запис, який дав відлік її новому коханню. Тоня дозволила себе покохати, робити їй мільйони компліментів, дарувати квіти, тримати за руку і водити старим містом, розповідаючи про будівлі, магазини церкви. Валерій – історик. Він міг розповісти історію про будь-яке місце, пам’ятник, архітектуру…

«Я не знаю, чи таке буває. Я знаю, що мала вже знати. Адже я доросла жінка, а не дівчинка-підліток. Я повинна розбиратися­ у почуттях. Я спочатку дозволила себе покохати, а тепер стала залежною від Валерія. Мені подобається зустрічати з ним ранки, їздити за місто на його крихітну дачу, поливати квіти на грядці, готувати для нього оригінальні і нові страви, а вечорами сидіти на гойдалці у теплому пледі. Здається, я закохалася в цього чоловіка…».

«Весілля. Я щаслива. Правда. У мене є чоловік, у якого я на першому місці, який заради мене ладен на все, якого я кохаю…».

Десять років у шлюбі. Тоня щаслива і досі. У них двійко дівчаток, схожих на неї, які ходять до школи, малюють для батьків малюнки, бо обоє займаються у художній школі. На канікули їздять відпочивати за кордон, щоразу обираючи іншу країну. І Валерій, як історик, про кожну розповідає багато і цікаво…

Тоня так довго сиділа у кімнаті. Зупинилася на останній сторінці свого щоденника. Вона була порожня. Одна сторінка – для заповнення її думок і життя.

«Я щаслива жінка. Він подарував мені крила, надію, любов, щастя, добро. Він подарував мені світ».

Тоня посміхнулася від речення, яке дописала. Таки вона щаслива. У вік­но побачила, як у дворі дівчатка і Валерій грають у баскетбол.

– Донечко, ходімо готувати салат. Батько вже досмажує шашлики, будемо обідати, – до кімнати зазирнула її мати.

Тоня, залишивши минуле, пішла до теперішнього: батьків, дітей, чоловіка, які найдорожче, що є у її житті. Найщасливіша жінка, посміхалася Тоня.