Наш світ саме такий

Сніг повністю забив шибку. Вітер приклеїв дрібні сніжинки, як шпалери, затуливши ними дорогу і людей.

– Агов, світе, що ти там? Які зміни? Скільки людей чекають на маршрутку на зупинці? Скільки жінок на підборах? А в шапці і шарфах? Чи стоїть жіночка у червоному фартусі і продає чебуреки і чай? У неї є черга, як учора? І водій маршрутки, викуривши цигарку, чекає свою заварну каву, яка зовсім не схожа на каву? А скільки дітей грається на майданчику? Агов, світе, світи мені вдень, знімай свої шпалери з вікна, я хочу бачити тебе крізь вікно! – Лада відійшла від вікна, потягнувшись, як кішка.

Вона розчинилася у своїй світлій кухні, якій теплого сяйва додавала велика люстра сонячного кольору, світло бежеві шпалери, букет із кленового і дубового листя у вазі, жовтогарячі чашки в горошок. Якби хтось потрапив у її теплу кухню, точно захотів би у ній залишитися на кілька годин. Інтер’єр кухні надихає і заспокоює. Так сказали її подруги – творчі дів­чатка, які люблять такі деталі, розчиняють їх у своїй уяві, розфарбовують різними кольорами і переставляють у різні кутки.

Лада доварювала на сніданок пшеничну кашу, яка пахла медом, горіхами і свіжими думками. Поки готувала смакоту, танцювала на кухні під легку мелодію, що звучала по радіо. Танцювала з горнятком запашної кави з кардамоном, роблячи невеличкі кроки від вікна до плити, до радіо, тихенько додаючи гучності ніжній мелодії, щоб не розбудити синочка.

Лада обожнювала ранки розпочинати з кави. І кожного вона додавала тій каві незвичності, почуттів і відчуттів. Вона любила каву з різними спеціями, медом, молоком, мигдалем, какао-маслом, імбирем, гвоздикою, вершками. Важливо правильно додавати всі інгредієнти і думати лише про тепле і світле.

Легка мелодія на радіо закінчилася і голос ведучого почав бажати всім слухачам доброго ранку, гарних новин і приємних зустрічей. Лада посміхнулася на гарні побажання. Взяла горнятко з кавою і знову підійшла до вікна, за яким хотіла роздивитися­ такий зимовий світ, у якому всі поспішають хто куди.

– Доброго ранку! – Ладу відволік телефонний дзвінок.

– Доброго ранку! – відповіла навзаєм, хоча не знала з ким спілкується.

– Я прошу кілька хвилин вашої уваги. Мене звати Ксенія. Я готую статтю про жінок, які виховують дітей із дитячим церебральним паралічем, – журналістка почала повільно говорити, немов після кожного слова чекала негативної реакції.

– Так, я вас уважно слухаю, – Лада відповіла спокійно. Її сину п’ять років. За цей час вона звикла до різних розмов із журналістами, громадськими діячами, сусідами і незнайомими їй людьми.

– Якщо вам зручно, ми могли б зустрітися і поспілкуватися. А якщо ні – можемо записати інтерв’ю по телефону, – пропонувала журналістка, а коли отримала схвальну відповідь від Лади, почала задавати запитання.

– Вагітність у мене проходила добре. Я жодного разу не почувала себе погано. Аналізи були в нормі. На обстеженнях не було відхилень. Ми з чоловіком дуже чекали свого первістка: купували перші пелюшки, костюмчики, іграшки. Ми вирішили сина назвати Дмитриком – на честь батька чоловіка. Я дуже чекала зустрічі зі своїм маленьким. А потім… Коли настала та зустріч, все обірвалося, життя перевернулося. У дев’ятнадцять років я народила. Лікарі тримали Дмитрика у відділенні недоношених діток. Крім основного діагнозу, були ще супутні. Я просто не знала, що буде далі. Чому так?.. В один момент мені запропонували відмовитися від сина. Лікарі сказали прямо, навіть наполягали, пояснювали, що є спеціальні заклади. Ніколи! Я кричала і плакала, казала, що ніколи не відмовлюся від своєї дитини. Я просилася додому… Коли нас виписали, все пішло не так… Важкий перший рік… Чоловік спочатку підтримував – навіть готував їсти і допомагав із хатньою роботою, аби лише я була з сином. А коли Дмит­рику виповнилося три роки, пішов в іншу сім’ю. Він не хотів сина з інвалідністю. Плакала від болю. Кричала, що, мабуть, і сусіди чули. Але я знала, що потрібно якось жити, вийти із замкненого кола. Трикімнатну квартиру у віддаленому районі міста ми продали. Меншу частину грошей чоловік забрав, більшу залишив нам. Я купила однокімнатну квартиру, інші гроші відклала, адже Дмитрику потрібна була операція, на той момент уже не перша, а потім – реабілітація. Скільки потрібно було коштів, я вже тоді не орієнтувалася. Але на перший час нам вистачало. А потім мої батьки продали дачу. І знову у нас з’явилися гроші на лікування і реабілітацію. Батько Дмитрика справно платив аліменти, але жодного разу не цікавився, як він. Я зрозуміла, що він викреслив нас зі свого життя, що ми з сином йому не потрібні. Від знайомих чула, що в нього народився хлопчик від іншої жінки. Я навіть не знаю, чи відомо їй що в її чоловіка є ще один син… Я заочно отримала освіту, дуже допомагали мої батьки. Розуміла, що працювати не зможу, що мій світ – це мій син. Кожне досягнення, його посмішка – для мене це велике щастя. Я розуміла, що я щаслива. Із Дмитриком я зрозуміла людей, справжні і несправжні почуття… Я зрозуміла життя!

– Що вас найбільше насторожувало чи зупиняло у вихованні сина? – журналістка продовжувала уточнювати.

– Співчуття. Я не люблю співчуття чужих людей. У нас усе гаразд. Ми розвиваємося. У нас є досягнення. Наш світ саме такий. І він щасливий! А коли я бачу погляди чужих людей, у яких читаю жалість до себе, мені плакати хочеться. Не потрібно мене жаліти! Я люблю свого синочка, він любить мене, я щаслива!

Лада смакувала кавою і розповіддю про своє життя. Зараз вона вільно може говорити про те, що їй довелося пережити, з яким відчаєм і осудом стикалася. Лада прийняла ситуацію і тепер кожен день сина робить незабутнім. Зараз у розмові вона згадала про свого колишнього чоловіка, який злякався відповідальності. Вона подумала, що перший рік навіть чекала, що він повернеться, що прийде просити пробачення, але ні. Спілкувалася з психологом, із жінками, які виховують діток із інвалідністю, – таких більшість. Таких, як вона, які самотужки виховують дітей, а чоловіки будують сім’ї і викреслюють зі свого життя своє таке минуле. Колись Лада мріяла про одне: щоб її син знав, що в нього є батько, щоб він відчував його підтримку, але з часом розуміла, що вона не вплине на нього…

Розмова з журналісткою завершилася. Вона обіцяла перед друком надіслати на електронну пошту статтю на погодження. Лада ще раз подивилася на вулицю крізь морозну шибку, до якої прилипли сніжинки.

Починався ранок неділі. Її Дмитрик ще спить. Вона знала, що зараз він прокинеться, поїсть пшеничну кашу з медом і горіхами, яку вона встигла доварити за розмовою. Потім вони підуть на вулицю. І нехай зима лоскоче їх обох мереживними сніжинками. Вони будуть багато посміхатися, дивитися, як дітки веселяться на дитячому майданчику, як мами з ними ліплять сніговиків або ж граються у сніжки. І Лада із Дмитриком буде гратися у сніжки, ховатися за дерево, весело сміятися.

А потім у гості прийде мама Лади і бавитиметься з онуком, а Лада тим часом піде у кіно. Так, у неї з’явився шанувальник – однокласник Назар. Точніше, він у неї був ще зі школи – сильний, доб­рий. Просто вона ніколи серйозно не сприймала його залицяння, а після розлучення з чоловіком Лада боялася когось впускати у своє серце. Та дивлячись, як Назар ставиться­ до Дмитрика, зрозуміла, що є справжні чоловіки. І Назар їй тихо скаже: «Ладочко, я не хочу тебе відпускати. Будь завжди поряд». Але то пізніше, коли вони дивитимуться нову комедію, Лада щиро всміхатиметься, дивуватиметься квітам серед зими, тулитиметься до його плеча і відчуватиме себе щасливою жінкою.

 

фото: ілюстрація