Ольгівка: Село, в якому залишилося лише 10% жителів

Хати села Ольгівка, що в Новгородківському районі, розкидані по кількох балках, як бісеринки по підлозі. Від села Перше Травня, про яке «КП» вже розповідала, воно розташоване за 13 кілометрів. На в’їзді в село стоїть будиночок тамтешнього фермера. Здалеку здається,­ що село рясно вкрите хатами, втім якщо придивитися – більшість із них «мертві». Яким було село півстоліття тому на мальовничому березі Інгулу і що залишилося зараз – розказала «КП» Галина Олійник.

Жінці – 79 років. Із них 38 вона працювала педагогом, більшу частину – у школі сусідньої Козирівки. Спочатку вчителювала в початкових класах, далі – викладала російську та українську мови. Встигла побувати і депутатом Тарасівської сільської ради, якій нині підпорядковане село. В Ольгівці минула її молодість, там народилися і виросли діти, звідси вилетіли й онуки. Чоловік Галини Олійник працював механізатором, бригадиром тракторної бригади, комбайнером, трактористом…

– Я приїхала сюди працювати у серпні 1958 року, – розповідає вона. – Закінчила Олександрійське педучилище. Після першого року роботи направили підвищувати культуру в сусіднє село Козирівку. Я навіть не знала, де воно знаходиться.­ Мені пояснили: «Приїдете на Кущівку, а далі попутними машинами доїдете». Доїхала на машині з брикетами. Попрацювала рік у Козирівці, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, одружилися. Тоді ж хлопців було багато, а я дівка – 22 роки. Так переїхала в Ольгівку. П’ять років жили великою родиною – його батьки, сестра, два брати, ще й нас двоє. Одночасно будували нам хату, в якій я досі живу.

В Ольгівці школи не було. Діти й учителі ходили за кілометр у Козирівку.

– Скільки було молодих сімей! З нашого села ходило аж 54 дітей! – наголошує Галина. – Найбільше боялися снігу й ожеледиці. Директор школи завжди надіявся на мене, бо разом зі мною діти нормально добиралися на навчання. Я йду попереду, пробиваю дорогу, а діти за мною ланцюжком – спочатку старші, далі менші.

 

В Ольгівці тепер немає дітей. Молодь вирвалася в місто. Навіть як таких корінних жителів не залишилося. Транспорту – ніякого. Аби доїхати до Кіровограда – треба йти до Губівки на автобус.

– Мій чоловік тут жив із самого народження і ще одна жінка на тому боці найстарша була. Вже їх нема, – констатує співрозмовниця «КП».

Раніше було 57 дворів, порахувала Галина, називаючи прізвища всіх господарів. Зараз «живих» хат лишилося з десяток.

 

Чому так село називається – точно ніхто не знає.

– У Козирівці жив пан Хрущов, – викладає одну версію Галина. – Люди припускають, що в нього була дочка Ольга і того він це село так назвав. Але це недостовірна інформація, так розповідали старі люди. Бо ніхто достеменно не знає історії села.

Зараз із клопотів селян – висапати город, нагодувати господарство і підлампічити хату, аби не впала. Раніше ж, як мали сили, працювали на фермі, на полях, займалися тваринництвом.

– Така вівцеферма була! – із захопленням ностальгує Галина. – Скільки стригли тієї вовни! Там працювали в основному молоді чоловіки. Дівчата – на тваринницькій фермі, на польових роботах, сапали цукрові буряки. Не було такого, щоб не було роботи. Всі намагалися не байдикувати. На горі, де зараз фермер порядкує, стояли комбайни в ряд. Тільки починає світати – чоловіки вже біля своїх машин. Яка ж тоді була відповідальність за свою справу! А як підтримували один одного. Бува, випаде дощ або сніг – вийшли з автобуса, підіпхнули. А їхала молодь із Тарасівки, Ольгівки, Козирівки, в місто усім треба. У шофера в автобусі лопат вистачало. На перемінку розкидали той сніг на всі сторони, підіпхнули і поїхали. Який був тоді настрій у людей! Щось у шофера поламалося­ – всі допоможуть. А зараз… Щось не так – всі гризуть водія, ніхто не спитає, чим допомогти. Як змінилася психологія людей, зникла людська доброта…

Дружні, каже Галина, були тамтешні. Разом гуляли, співали, працювали, разом ділили і горе, і радість.

– Усі голови колгоспів, які у нас були, казали, що добріших, совісніших, старанніших, чесніших людей, як у Ольгівці, важко знайти. В Ольгівці те, що покладеться, те і візьметься, ніхто не крав. Тут був хороший люд, – підкреслює жінка.

– Дівчата з того краю як ідуть – співають, – продовжує Галина. – Перед святами висувалися на концерти в Козирівку. А жінки такі були веселі! Кожне свято – всі разом збиралися гуляти! Чи то релігійні свята, чи то обряд «Колодки» проводили (слов’янський обряд до Масниці, в якому неодруженим дівчатам і хлопцям прив’язували до ноги дерев’яну колоду на знак засудження або покарання за те, що вони досі не побралися. У цей тиждень старші жінки жартома «карали» тих молодих парубків, які протягом року не знайшли собі пари, – «КП»). Цвіло, цвіло село! А як пішов розвал, розпайовка, то і все пішло...

 

У селі був добротний магазин через балку від Галининої хати. Продавчинею там була вже покійна Катерина. Привозили туди все, що треба було.

– У кінці вересня жінки робили вінок на голову моєму чоловікові, який відбув жнива, і з піснями вели його до магазину – так святкували закінчення збору буряків. Магазин був хорошим місцем. Зараз від тої будівлі руїна. Без магазину ми вже стільки років – не зрахувати. А від клубу лише стіни лишилися.

Напризволяще, каже Галина, село не покинуте. Ним добре опікується сільський голова, який особисто може завезти і в лікарню, якщо треба, і продуктів підвезти, і не забуває спитатися у жителів, як їхнє здоров’я.

– Не можна сказати, що наше село забуте Богом і людьми, – констатує жінка. – Наш голова сільради піклується про нас. Щороку бере в районі грейдер і по всьому селу рівняє дорогу. Якщо сніг – то трактором пробиває. Місцевий фермер також долучається. Вимираємо, але напризволяще не покинуті.