Колишній безхатько: Змінити мислення алкоголіка легше, ніж змінити мислення бомжа

У будні він працює на заводі, у вихідні керує церковним хором, а вечорами його можна зустріти в центрі Кіровограда з гітарою і піснями. Зараз 49­-річний житель обласного центру Євген Сотський самодостатній, веселий та задоволений життям чоловік. А ще 20 років тому він був безхатьком, пиячив, рився у сміттєвих баках і сумнівався, що може вибратися з того пекла. Чому опинився на вулиці та як зміг знову повернутися до повноцінного життя, він розповів «КП».

Євген народився в Кіровограді у звичайній родині. Мама була диспетчером, а батько – художником­-оформлювачем. Афіші, стенди, наочні посібники… У батька, згадує син, було багато роботи, тому від нього завжди пахло фарбою і вином. Хоча сам Євген не любить малювати. Для нього сенсом життя стала музика.

– Музика для мене – це життя. Я не уявляю себе без музики. Не знаю, що зі мною було б, якби в мене, наприклад, руку відірвало або втратив голос чи слух. Це була б катастрофа! – із запалом розповідає співрозмовник «КП». – Сім  років музичної школи, чотири роки музичного училища, плюс багаторічна практика зробили мене залежним від цього виду мистецтва, – констатує кіровоградець.

У музичному училищі хлопець отримав спеціальність «учитель дитячої музичної школи по класу скрипка». За направленням потрапив до обласного театру в оркестр, де пропрацював три роки. Виступи, фестивалі, гастролі по всьому Радянському Союзу – музикант із приємністю згадує той час.

– Згодом я захопився бардівською піснею, тоді в Кіровограді ще діяв клуб авторської пісні… А потім одружився і переїхав до Світловодська, звідки родом дружина, у нас народилася донька… Там я прожив 10 років. Працював у школі вчителем музики, потім на виробництві. Вчителювати, в принципі, подобалося, хоч я прихильник індивідуальних занять, – розказує він.

Пізніше Євген знайшов нову роботу – був музикантом на весіллях, грав у ресторанах. Із цього моменту, говорить, і почалася «найвеселіша чорна смуга» в його житті.

– А далі пішло кабацьке життя, на три місяці вперед розписані весілля, де був алкоголь… Я мало не спився. Через це дружина подала на розлучення і знайшла собі іншого. Вона виписала мене з квартири, сказавши, що такий я більше їй не потрібний. Тоді в мене й почалася «найвеселіша» чорна смуга в моєму житті. Будучи 30­річним чоловіком, я опустився на саме дно і почав бомжувати, – згадує кіровоградець.

Чоловік прожив на вулиці півроку, після чого схаменувся і повернувся в Кіровоград до батьків, які, звісно, раді були прийняти свого блудного сина.

– Я взяв себе в руки, упокорив свою гордість (саме вона не давала мені раніше це зробити) і повернувся до своїх батьків. Сказав собі: «Стоп, Женька, досить!» Мама й батько дуже зраділи. Я прожив на вулиці півроку і мені цього, знаєте, вистачило. А через три місяці батько помер… Я на похорон шукав священника і натрапив на оголошення, що в Кіровограді потрібен регент (керівник) церковного хору. А я свого часу керував церковним хором у Світловодську, тож мав уявлення, що це таке. Так у мене з’явилася нова робота, – розповідає «КП» колишній безхатько.

Євген зізнається, йому неприємно згадувати ті часи. Чоловік констатує, у людей, які потрапили в подібну життєву ситуацію, спосіб мислення з часом змінюється.

–  Вони мислять на виживання і зігрівання, на мінімальні умови життя, – розказує чоловік. – У мене є знайомий у Києві, який працював у реабілітаційному центрі для бомжів. Він мені сказав одну дуже глибоку думку: «Змінити мислення алкоголіка легше, ніж змінити мислення бомжа». Тому що, розумієте, це вже спосіб життя. Це їхній менталітет, і вони вже не бачать по­іншому своє життя. Для них те, як ми живемо, – ненормально, а так, як вони живуть – норма, – констатує кіровоградець, який на собі відчув усі «переваги» такого життя.

Співрозмовник «КП» каже, насправді у безхатьків діє закон джунглів, де кожен сам за себе. Буває, що ці люди об’єднуються по троє­четверо, так, мовляв, зручніше в побуті. Та серед них рідко трапляються друзі – зазвичай це просто товариші по чарці.

– В основному їхня дружба базується на алкоголі. З часом ці люди стають схожі один на одного. Я помічав, що іноді риси обличчя затятих алкоголіків, які мають дах над головою, уподібнюються з фізіономіями безхатьків. Адже і ті, й інші не можуть обійтися й дня без шмурдяка. Причому не обов'язково щось їсти. Випити треба позаріз, а їжа – то щось неважливе, вторинне, – згадує нелегкий період свого життя чоловік, який тепер би нізащо не погодився б пити те пійло, адже нині його улюбленим напоєм є кава, в якій він досить добре розбирається.

Безпритульні знаходять їжу в сміттєвих контейнерах і на звалищах, каже чоловік. Хтось щось не доїв чи не допив, у когось підсох хліб чи сало стало підпахувати… Хоча знаходять там вони не тільки харчі.

– У радянські часи дехто знач­но примножив свої статки завдяки харчовим відходам, знайденим на звалищах. Тоді, наприклад,  повними вантажівками вивозили на сміття копчену ковбасу та заморожену рибу, у яких закінчився термін придатності. «Розумники» приганяли туди інші машини, забирали ці відходи і відвозили їх на виробництво, щоб переробити і знову пустити в обіг. Коли я опинився на вулиці, на смітнику, окрім їжі, одягу, склотари та макулатури, можна було знайти й кольоровий метал та зламані золоті прикраси, – згадує Євген і додає, будь­хто не зможе прийти до сміттєвого бака чи на звалище і ритися, бо у них є власник.

– За всіма бездомними закріп­лені певні території. Там своя ієрархія, навіть держава. Є королі, і є придворні. Найкраще забирають перші, а вже потім там може порпатися решта. Я не раз спостерігав таку картину на Завадівці в Кіровограді… Приїздить дорога іномарка, з неї виходить жінка: на підборах, в золоті, дорого одягнена… Вона знімає з себе всі ці брязкальця, одягає синій робочий халат – на вигляд стає звичайною прибиральницею. Одягає на руки перчатки і вперед – копатися у щойно привезеному смітті. А решта бомжів чекає. Тільки коли її машина від'їздить, вони починають копирсатися в тій купі, – розповідає про побачене житель обласного центру.

Безхатькам «зі стажем», за словами чоловіка, який шість місяців прожив у такій невеселій компанії, байдуже, як їх називають. Бомж, бомжара, бич – більшість із них абсолютно не реагують на ці принизливі слова.

– Вони вже звикли до цього і їм байдуже, хто там що каже. Їх громадська думка вже давно не хвилює. Деякі з них затюхані, голову в плечі затягли і ходять, як первісні люди. А інші навпаки, гордо випрямлюють плечі і відчувають себе царями цього життя. Колись був проїздом у Москві і разом зі знайомими зайшов у кафе. Пам'ятаю, там були такі високі столики, де можна було стоячи перекусити. Щойно ми почали їсти, як зайшов і став навпроти бомж, а може й бич (бывший интеллигентный человек). Неголений, синець під оком, перегар страшенний. Стоїть і тупо дивиться на нас, гіпнотизує. Продавчиня намагалася його прогнати, та він абсолютно не реагував. Хочеш­не­хочеш, а від того запаху апетит звісно ж зник. Залишили усе на столі і пішли. А йому тільки того й треба. Він накинувся на нашу їжу і жадібно з’їв. Хоча в кишені помітили пачку «Мальборо». Бачите, які пріоритети: випивка, куриво, а вже потім можна подумати й про їжу, – підсумовує Євген.

У холодну пору року бомжі випивають більше і частіше, аби зігрітися. Та це самообман, стверджує чоловік. Він зізнається, що сам пробував так грітися, та це не допомагало. Максимум на годину вистачало такого «тепла», а потім знову доводилося «підливати олії у вогонь».

– Біда у тому, що у нас нерідко за п'яних та бомжів приймають людей із нападами епілепсії, діабетичної коми, серцевими нападами чи інсультами. Думають, валяється, бо певно нажерся. Часто не здогадуються, що людині може й справді стало зле, елементарно серце прихопило чи задихається. Нікому до нього немає діла, навіть якщо це й не бомж, а  просто бідно вдягнена людина, – з сумом відзначає співрозмовник «КП».

Євген розповів, що дехто з безхатьків може й хоче змінити своє становище, проте робити щось для цього не поспішає. Фраза: «От непогано було б, якби…» лунає серед них часто, але до діла майже ніколи не доходить.

– Моє життєве кредо: «Хто хоче, той доб'ється!». Я був бомжем. Мені пощастило, бо я бомжував лише з весни по осінь, коли не було лютих морозів. Та все одно це… – уривками говорить чоловік…– не позадриш такому і не побажаєш нікому. Це дуже страшно, більшість звідти не викарабкується. Тільки одиниці, хто сильний, хто дійсно цього хоче… Хто згоден працювати на будь­якій роботі, а не ліниво снувати вулицями та поміж сміттєвими баками. А хто не хоче працювати, того ніякою силою не примусиш змінити життя. Мені потрібна була робота, то я з музиканта перевчився на робітника і вже 13 років працюю на заводі «Гідросила» ковалем-штампувальником. І нічого ж, дивіться, зі мною не сталося, – заявляє співозмовник «КП».

Тепер, відчувши на собі всі «переваги» життя на вулиці, Євген, як доброволець  міжнародної благодійної організації, допомагає знедоленим не потрапити в те пекло, через яке пройшов сам.

– У  90­х роках на звалищах  з'явилося багато людей – не алкоголіків чи наркоманів, а нормальних. Тоді «веселі хлопці» спеціально підпалювали будинки і люди залишалися без житла. Зараз, у час вимушеного переселення зі сходу, теж чимало людей, які можуть опинитися на вулиці. Разом з іншими добровольцями міжнародної благодійної організації намагаємося їм допомагати. Даємо продуктові набори, намагаємося знайти для них житло та влаштувати на роботу, – розповідає чоловік.

В будні Євген працює на заводі, у вихідні – регентом церковного хору. А вечорами його можна зустріти в центрі міста на Дворцовій, де він грає на гітарі та співає.

– Так, я вуличний музикант. Мені подобається грати на Дворцовій. Там хороша акустика, спокійно, не їздять машини і ходить багато людей, – ділиться­ співрозмовник «КП». – Окрім класичних пісень, виконую ще й власні авторські. До речі, колись у місті оголосили конкурс на кращий гімн. Я з натхненням написав свою пісню. Та, на жаль, на той час не мав грошей, щоб записати її, адже умовою конкурсу була аудіо­ та оркестрова версія гімну. Так моя пісня залишилася в авторському самодіяльному гітарному варіанті, – з сумом констатує вуличний музика.

Зараз у чоловіка є багато планів на майбутнє, які, переконаний, обов'язково здійсняться. А мрія лиш одна – зустрітися зі своєю 28-­річною донькою, з якою не бачився 16 років… Аби знайти порозуміння і поставити крапку на «тому» житті.