Коли звільняли Кіровоград, радості людей не було меж

, Любов Попович

6598Минає сімдесят другий жовтень як Україна звільнилася від фашистської окупації. Сьогодні, на щастя, ще є живі свідки тих важких років. Їхні спогади, як ніколи, перегукуються із сьогоденням, бо й нині ми переживаємо майже такі ж часи, як і в далекому 44­-му. Своїми спогадами про окупацію з «КП» поділилася 91­-річна кіровоградка Ольга Пересипко.

– Влітку 41­-го закінчила сьомий клас і мріяла вчитися далі, та війна не дала, – згадує бабуся.

Жінка розповідає, у серпні того року в Кіровоград зайшли німці й почали забирати молодь у Німеччину.

– Ми жили на Завадівці під Кіровоградом. Це вже пізніше вона злилася з містом, а тоді це було звичайне село. Коли молодь вивозили у Німеччину вперше, то наші хлопці й дівчата їхали туди добровільно, – розповідає Ольга Максимівна. – А пізніше додому почали надходити листи з розповідями про тяжку, каторжну роботу, голод. Більше ніхто добровільно їхати не хотів. Ховалися у скиртах, ямах, кручах, на горищах, у погребах, аби уникнути рабської праці. Я разом із подругами працювала у полі. Коли починалася облава, тікали в кукурудзу, лягали на землю і лежали так до самої ночі, боячись повертатися додому. Вдома теж доводилося ховатися в ямі, де зберігалися буряки для худоби. Наших односельців – Павла Чинченка, Івана Федоренка, Олександра Ситника німці повісили на шибениці, бо вони без дозволу взяли собі їжу в дорогу. 

Щоб уникнути відправки в Німеччину, молоді жінки, дівчата одягалися в лахміття, намазували обличчя сажею, щоб мати негарний зовнішній вигляд, каже бабуся. Дівчата вдавалися до найнеприємніших способів, аби уникнути остарбайтерської долі. Ольга Максимівна пригадує, як її рідна сестра – Олена, звернулася до лікаря, аби їй зробили ін’єкцію в очі. Це викликало почервоніння. Ольга натерла собі коліна часником, після чого ноги стали пухнути і червоніти. Комісія, побачивши нездоровий вигляд дівчат, не відправила їх до Німеччини.

– Взимку 44­-го на Завадівці був справжній Новий рік, – каже співрозмовниця «КП». – Він прийшов із сусідньої Першозванівки, разом із переможною ходою наших танків. Дітлахи почули гуркіт машин і бігли їм назустріч, не відчуваючи болю в ногах та важких батьківських чобіт. Їм здавалося, що на танках сиділи справжні «діди морози» – почервонілі, засніжені. Їх було так багато – вистачило кожному хлопчаку. Танкісти брали дітей на руки, підіймали їх у повітря і вмощували на башти танків. Коли звільняли Завадівку і Кіровоград, радості людей не було меж.

Жінка пригадує, Кіровоград звільнили від фашистів на святвечір – 6 січня 1944 року. Ольга зі своїми односельцями бачила, як рухалися танки, солдати їхали на конях, ішли пішки. Було ще страшно вільно ходити вулицями, бо вибухали снаряди, ревли літаки.

Після визволення Кіровограда Ольгу Пересипко військкомат призвав у штаб цивільної оборони, де вона вивчала військову справу. Війна ще котилася Європою, а дівчина разом із іншими жінками і дітьми відбудовувала Кіровоград – відновлювали заводські цехи «Червоної зірки». На заводі почула і таку довгождану звістку про перемогу.

– Після війни пішла працювати у колгосп, – згадує бабуся. – Ми тримали корову, то у голодному 47-­му не так бідували, як інші люди, бо мали своє молоко. Це і врятувало нашу сім’ю від голодної смерті. А люди жили дуже тяжко…

Але мир і віра у краще майбутнє надихали людей, вони хотіли любити і жити. Після війни Ольга вийшла заміж за Анатолія Пересипка, який воював, був у полоні, а додому повернувся скаліченим. Проте це не завадило їхньому щастю, у них народилося двоє дітей, які продовжили рід у чотирьох внуках. А сьогодні Ольга Максимівна має ще й трьох правнуків.

У свій 91 рік жінка тримає кіз, сама порає своє господарство. Ольга Максимівна має ясну пам’ять і залюбки спілкується з людьми. Вона частий гість бібліотеки­філії №10 на Завадівці, де ділиться з юними читачами живими спогадами про війну…

 

фото: Наталя Анісімова

e-max.it: your social media marketing partner