Пасажирам – везучість, водієві – подарунки: вулицями обласного центру їздить щаслива маршрутка

Любові, добра, тепла, а хто хоче, тому – кохання щодня бажає своїм пасажирам життєрадісний водій 55­го маршруту Юрій Бурла. За його словами, немає поганих пасажирів – просто деякі з них втомлені, інші – засмучені, треті – кудись завжди поспішають. А ще є такі, що на знак вдячності за Юрієву ввічливість і доброту вручають подарунки, називають сонечком і запевняють, що його маршрутка насправді везуча.

Сам Юрій родом із Черкащини. У дитинстві мріяв бути агрономом, та життя розставило все на свої місця і в результаті у свої 57 він має майже 40 років стажу роботи водієм.

– Закінчивши школу, я пішов на водійські курси і пару місяців працював на машині. Потім пішов до армії, де також був водієм. Після служби вирішив таки здійснити свою мрію і вступив до Уманського інституту, аби здобути професію агронома. Та провчився­ лише рік. Моя дівчина закінчила Білоцерківський технікум і за направленням мала їхати працювати в Кіровоград. І каже мені: «Поїхали зі мною! Я не буду тебе більше чекати! Я й так чекала тебе два роки з армії. Мені заміж час!». А кохання, знаєте, яка штука… Тому кинув інститут і поїхав за нею в Кіровоград, де й вступив до машинобудівного технікуму. Кохання привело мене в це місто й тут професія водія стала моєю улюбленою, – сміється Юрій.

Пересувне дорожно­будівельне управління, «Кіровоград­риба», м’ясокомбінат, хлібозавод, таксопарк, «Автолегіон». Місце роботи у Юрія час від часу змінювалося, та посада лишалася­ та сама. Останні п’ять років працює водієм маршрутки, два з них – на маршруті №55.

Протягом робочого дня чемний водій бажає своїм пасажирам усього найкращого, розказує вірші та запевняє, що всім їм сьогодні пощастить.

– Мені так легше працювати. Я всім бажаю тепла, добра, любові. Хто хоче, тому – кохання бажаю – на вибір, – усміхаючись каже Юрій. – Ще віршики розказую і зі святами вітаю. Тому люди стають трішки веселішими і в моїй маршрутці ви сварок не почуєте – є тільки «дякую» та «будь ласка», – з радістю заявляє співрозмовник «КП».

Та буває й таке, що хороший настрій у маршрутці створює не водій, а самі пасажири.

– Якось після Нового року я їхав із райцентру й дівчата з тамтешнього ансамблю «Горлиця» сіли до мене в маршрутку і почали колядувати. Вони так гарно співали, що за це мені довелося повернути їм гроші за проїзд. Вони влаштували і мені, і пасажирам свято, – згадує чоловік.

У Юрія є постійні пасажири, які, знаючи веселу вдачу водія, щоразу нетерпляче чекають на теплі слова.

– Був кумедний випадок: ­14 лютого вітав пасажирів із Днем закоханих, а не за горами було й 8 березня. От я в жіночий день везу пасажирів, а одна дівчина питає в мене: «А що це ви нас у День закоханих вітали, а з жіночим днем – ні?». Я вибачився і пояснив їй, що насправді вже вітав, просто не можу цілий день на кожній зупинці всіх вітати, – посміхаючись розказує Юрій.

Деякі кіровоградці щиро вірять, що цей мікроавтобус 55-­го маршруту справді дарує везіння.

– Одна жінка назвала мою маршрутку везучою. Каже: «Це везуча маршрутка, тому я на зупинці пропускаю всі інші і чекаю на вас. Бо тільки проїдуся з вами, так мені й щастить!», – ділиться з «КП» родзинками своєї роботи веселий водій, який власне життєлюбство пов’язує з днем свого народження – 1 квітня.

Пенсіонери ж цінують роботу Юрія не за його добрий гумор, а за те, що, на відміну від багатьох інших водіїв, завжди зупиняється, не бере з них грошей за проїзд та ще й закликає молодь поступитися­ літнім людям місцем.

– У мене немає обмежень для пенсіонерів – підвожу усіх. Запитую, чи може людина вистояти. А іноді експериментую. Беру в руки три гривні і питаю в пасажирів: «Може хтось поступиться пенсіонерові місцем?». І гроші не беруть, і місцем поступаються, – розповідає про свої «трюки» водій і констатує, що дехто з пасажирів за це на нього таки ображається.

Юрій каже, траплялося й таке, що кіровоградці не тільки дякували йому, а й дарували невеличкі презенти.

– Особливо люблять зі мною їздити бабусі. Одна назвала мене сонечком – таке рідко буває, – радіє по-­дитячому чоловік. – Інша, коли я ще працював на «трійці», подарувала книгу «Три мушкетери». Написала там таку петицію… Що вона сама стоїть на безлюдній зупинці, а він єдиний, хто не проїхав і таки зупинився… Ну там таке… – посміхаючись ділиться Юрій. – А я ж просто до бордюра ближче під’їздив щоразу, коли вона заходила, бо вже знав, що в неї проблеми з ногами. А так їй легше було заходити і, відповідно, виходити. А ще одна бабуся подарувала мені пляшку і три пиріжки – і все це так замотала­замотала, щоб ніхто не бачив, що там у пакунку. Ще колись один чоловік дав 20 гривень. Каже: «Це вам на чай за те, що так гарно обслуговуєте!». Всього було...

Співрозмовник «КП» зізнається, не подобається йому те, як деякі колеги ставляться до пенсіонерів.

– Згоден, маршрутники часто не зупиняються, коли бачать пенсіонерів. Старенькі вже й гривню в руках тримають, аби лише зупинилися. Одному моєму знайомому незрячому дідусеві порадили – бери в руку гривню і тримай над головою. Так одного разу хтось підбіг і вихопив у нього ту гривню, – розповідає водій.

У якості пасажира маршрутного таксі Юрій їздить не дуже часто. Та коли одного разу зламав ногу, довелося відчути всі «переваги» пасажирського життя.

– Я коли зламав ногу, то мусив сам бути в ролі пасажира. І скажу вам, у тролейбусі мені більше сподобалося їздити. Бо маршрутники, помітивши що я з милицями, частіше не зупинялися.­ Якось проїхало повз мене три 44-­х. Зупинилася лише четверта машина цього маршруту, та й то тільки тому, що колега упізнав мене, – з прикрістю констатує чоловік. – А коли зайшов до тролейбуса, то старенька бабуся поступилася мені місцем. Я дивлюся, в неї руки тремтять, сама ледве стоїть… Ви уявляєте?!! Кажу: «Бабусю, в мене одна нога міцна, я можу стояти!». Та вона наполягала на своєму. Мені тоді хотілося плакати… А в маршрутці не так часто зустрінеш таку повагу.

Юрій зізнається, робота водія йому дуже подобається, незважаючи на те, що в ній, напевно, як і в будь­якій іншій, є свої недоліки.

– Іноді мене сердить те, що пасажири дуже часто просять зупинятися, часом ледь не через кожні 10-­15 метрів. От, наприк­лад, на вулиці Полтавській біля торговельного центру «Авоська» молодь (а особливо дівчата) постійно просить стати перед перехрестям і за ним. Я вже іноді пропоную люб’язно: «А давайте на зупиночці, трохи повернетеся,­ пройдетеся, себе покажете, хлопці на вас подивляться…». Дехто з розумінням ставиться до моїх слів, а хтось може й нагрубія­нити, – зізнається водій.

Пасажири громадського транспорту часто скаржаться на те, що водії за кермом говорять по мобільному, порушуючи таким чином правила дорожнього руху. Та, виявляється, телефонні розмови пасажирів теж створюють певні незручності.

– Насправді розмови пасажирів по телефону заважають водієві. Їдеш зосереджений на дорогу, при цьому ж звісно слухаєш, які зупинки замовляють пасажири, а тут стане хтось біля тебе (це частіше дівчата) і говорить голосно по телефону, розповідаючи не тільки своєму співрозмовнику, а й усій маршрутці про свої проблеми та радощі. Через це іноді не чуєш прохання людей зупинитися. Тоді вони сердяться на мене, а мені доводиться вибачатися, – розказує Юрій.

А ще, констатує водій, в обласному центрі дуже багато людей, які переходять дорогу у невстановлених місцях та на червоне світло.

– Я в таких випадках завжди всіх пропускаю – не їхати ж на людину. От за кордоном, якщо пішохід переходить дорогу у невстановленому місці, треба його пропустити. Просто поліцейські це фіксують і виписують чималі штрафи. А у нас знаєте як, – каже чоловік.

Роботу водія маршрутки (та й усіх водіїв також) ускладнює і відсутність зебр. Юрій Бурла припускає, якби на всіх дорогах міста була якісна дорожня розмітка, то, можливо, було б менше бажаючих перебігати вулиці серед потоку автівок. А оскільки багато пішохідних переходів стерті, то дехто, припускаючи, що водії все одно не помічають тих «зебр­-невидимок», не бачить сенсу проходити до них зайвих 100­-150 метрів.

– І водії, і пасажири бувають різні, – узагальнює Юрій. – Щодня бачу багато невеселих облич. Серед пасажирів чимало сердитих, хтось дуже втомлений, інші просто сумні. У когось із них усі біди впираються у малі зарплати і високі ціни… А я намагаюся хоч трішки розвеселити людей, підняти їм настрій. От, знаєте, ми раніше ходили в чобітках, потім з’явилися черевики… А згодом я вперше купив собі кросівки. Моя бабуся побачила їх і з невимовним захватом вигукнула: «Ох, які в тебе красавки!». Бо для неї то було якесь диво, а не черевики. А зараз кросівками нікого не здивуєш і не порадуєш. А от побажаннями від чужої людини щасливого дня та віршами Ліни Костенко ще й як можна приємно приголомшити, – посміхаючись підсумовує співрозмовник «КП».

 

фото: Олена Карпенко