Для мене був щасливий день, коли помер Сталін

Жительці обласного центру Людмилі Тютюненко – 74. Та незважаючи на поважний вік, ця світла і оптимістична жінка, знаходить у собі сили допомагати іншим. Каже, болить душа і за сиріт, і за наших хлопців, які воюють на сході. Тож разом із друзями намагається творити добро.

А все почалося з того, що декілька років тому пенсіонерка випадково переглянула документальний фільм про Геннадія Мохненка, чоловіка, який, маючи трьох власних дітей, усиновив ще 32 безпритульних, знайдених у підвалах і каналізаційних колекторах Маріуполя.

– Перші, кому ми з друзями почали допомагати, це притулок «Республіка Пілігрим». Після перегляду фільму про них, ми знайшли контакти Геннадія Мохненка, за ініціативою якого у 2000 році створено цей заклад. З того часу через притулок пройшло більше трьох тисяч дітей. Співробітники «Пілігриму» розшукують безпритульних дітей по підвалах та каналізаційних колекторах, дають їм їжу та житло і намагаються повернути в сім’ю чи інтернат. Більше 20% вихованців центру – ВІЛ­-інфіковані, – розповідає співрозмовниця «КП». – Коли я побачила фотографії тих дітей, у яких від постійного вживання наркотиків ледь не повигнивали руки, то не змогла залишитися осторонь. Щоб допомогти цим дітям, ми з друзями збираємо десятину від своїх прибутків і пересилаємо їм.

Пенсіонерка каже, сироти дуже вдячні своїм меценатам, адже, зізнаються, багачі не допомагають стільки, скільки висилають щомісяця півтора десятка простих людей із Кіровограда на чолі з Людмилою Тютюненко.

– Якось 25 дітей із «Республіки Пілігрим» їхали на відпочинок через наше місто. Вихователі запитали, чи можна їм усім переночувати у мене. Я, звісно ж, погодилася. Тоді з друзями почали зносити гроші і продукти – що в кого є. Треба ж було нагодувати і напоїти цих діток, покласти їх десь спати, а ще купити їм новорічні подарунки. Повивертали кишені і допомогли. Утеплили чим могли підлогу і дітвора покотом ночувала у спальних мішках. А на ранок проводжали їх так, ніби своїх дітей, в дорогу, – ледь стримуючи сльози згадує Людмила. – Вони до того ж соромилися зізнатися, що їм не вистачає грошей на бензин. Ми тоді, повитрушувавши навіть скарбнички, дали їм зібрані дві тисячі гривень... Нас мало, але ми живемо для Бога і для інших людей, – стверджує жінка.

Сама Людмила виросла в сім’ї, де, окрім неї, було ще п’ятеро дітей, тож ділитися звикла змалку. Зараз, зізнається, займається благодійністю залюбки, а в дитинстві не терпіла, коли батькам доводилося «ділитися» з колгоспом.

– Я й досі пам’ятаю податок за часів Сталіна. 450 літрів молока, 450 яєць і 70 кілограмів м’яса щороку треба було здати в колгосп. Сім’я була велика, тож часто не мали такої кількості м’яса. Тоді за татову зарплатню (він, дякувати Богові, працював не в колгоспі, а на моторно­тракторній станції і отримував там гроші) купували те м’ясо в односельчан і здавали… Для мене був щасливий день, коли помер Сталін. Мені тоді було 11 років. На зміну йому прийшов Малєнков, який скасував усі ці податки. Я була щаслива, бо тепер досхочу могла пити молоко, яке так любила, але яке раніше доводилося відносити в колгосп. Не було в того Малєнкова нікого ріднішого, як ота 11-­річна дівчинка з села Олексіївки, так я сильно полюбила тоді цю людину за скасування податків, – з дитячою посмішкою згадує, як називали її в дитинстві, Людочка.

Другий рік поспіль пенсіонерка з Кіровограда разом із друзями допомагає бійцям на сході. Спочатку, розповідає, часто відправляли по 5 гривень за смс­повідомлення на допомогу нашій армії, але, як з’ясувалося згодом, ці гроші не завжди доходили до бійців, осідаючи в кишенях шахраїв. Потім познайомилася з волонтеркою організації «Армія­SOS» Оксаною Червоною, через яку й почала підтримувати наших хлопців на передовій.

– Найперше, що я передала волонтерам – свій інвалідний візок, обігрівач для ніг і маленький столик, який зручно ставити на ліжко і їсти за ним або читати, – пригадує жінка. – Всі ці речі прислала мені з Німеччини моя подруга Тетяна, коли в мене почали відмовляти ноги (Людмила має ІІ групу інвалідності – «КП»). Та згодом мені стало краще і я вирішила віддати все це пораненим у військовий госпіталь. Оксана допомогла мені з цим, що й стало початком нашої, так би мовити, співпраці.

Незважаючи на свій вік, Людмила – вправна користувачка інтернету і щодня моніторить стрічку новин, відслідковуючи потреби українських військових на сторінках волонтерів у соціальних мережах. Також вона по скайпу спілкується зі своїми друзями з Німеччини, розповідаючи їм про останні події на сході України, а вони, в свою чергу, допомагають нашим солдатам, хто як може.

– Спецобладнання для наших хлопців на схід купила не я. Моя подруга Таня, яка раніше жила в Кіровограді, а тепер – у Німеччині. Познайомилася там на курсах німецької мови з 67-­річним Олександром, викладачем цих курсів. І коли почалася війна, Олександр запропонував хоч якось допомогти Україні, яку він чомусь дуже любить, на відміну від Росії. Згодом вони з Тетяною вислали для наших хлопців дві «підзорні труби» та три прибори нічного бачення, – ділиться з «КП» пенсіонерка.

Тільки цьогоріч, за словами Людмили, німецькі друзі тричі пересилали нашим військовим відразу по кілька кілограмів кави та чаю. Останнього разу завдяки їм Людмила через Оксану Червону передала воякам три біноклі, три упаковки кави та солодощі.

– Друзі прислали мені з­за кордону каву та біноклі, а ще –  заховали в посилці п’ять євро на солодощі. Я попросила сина обміняти ці гроші на гривні, та він забув. Довелося самій уперше в житті йти обмінювати валюту. Як з’ясувалося, це зовсім нескладно. На ці гроші купила дві коробки печива та кілограм цукерок, доклавши трішки своїх заощаджень. У той день Оксана приїхала з військовим із третього полку Дмитром і забрали все це, аби передати нашим на схід. До речі, мої друзі придбали ще три біноклі і скоро їх теж передадуть в Україну, – по-­дитячому радіє пенсіонерка Людмила.

Жінка говорить, разом із такими ж небайдужими, як сама, допомагає АТОвцям, бо на їхньому місці могли б бути їхні діти чи внуки.

– Я допомагаю, бо мої діти також могли б бути на війні. Сину Сергію 46 років, він живе в Одесі, має звання полковника, бо раніше працював у правоохороних органах. 25-­річний внук Альоша нещодавно закінчив університет імені Шевченка в Києві і теж може бути мобілізований. Та я не вимолюю в Бога, щоб їх не призвали чи мобілізували, ні. Я лише прошу: «Господи, де б вони не були, вбережи їх!». Якщо їм доведеться воювати, то хотіла б, аби мої діти залишилися живими. Воліла б, щоб їм дали хоч ті ж біноклі. Значить, зараз я повинна допомагати тим, хто воює тепер. Як хочете, щоб із вами люди чинили добре, так чиніть і ви з ними, написано в Біблії. І щоб воно мені воздалося, треба допомагати іншим дітям, поки мої не на війні, – розмірковує 74-­річна мама та бабуся.