Монгол у Кіровограді: А пельмені з картоплею – це вареники?

Бат-­Ердене Сукхе – 18­-річний хлопець зі столиці Монголії, який приїхав у Кіровоград заради своєї мрії. Хоч зараз він і вчиться на диспетчера в льотній академії, проте в майбутньому мріє бути пілотом і підкорювати небеса. Каже, за рік устиг по вуха закохатися у місто, його жителів і природу. Як його нарекли українці, чи вразив його наш борщ та які у хлопця плани на найближчі чотири роки – він розповів «КП».

Я вже рік живу в Кіровограді

Навчатися саме у Кіровограді хлопець вирішив за місяць до вступу. Сів на потяг із рідного Улан-Батору і через п’ять днів уперше опинився в Україні.

– Я міг вчитися і в Монголії, оскільки плата за навчання приблизно однакова. Але мій дідусь був пілотом, тому і я хотів бути, як він. Я пішов за мрією, – пояснює хлопець. – У Монголії мало робочих місць, там потрібні люди, які вміють багато що робити. Тому я можу працювати диспетчером і паралельно здобувати освіту пілота.

Адаптуватися до нового середо­вища допомагала його комунікабельність, балакучість, а також двоюрідний брат і нові друзі.

– Коли я їхав в Україну, мені тато сказав: «Коти ховають свої кігті, а ти ховай свої знання». Сенс цього вислову мені трохи промальовується, але до кінця я його поки не зрозумів. Можливо, пізніше. Мама порадила менше говорити, а більше слухати.

– У Монголії я був досить активним, тому таким намагаюся­ бути і тут. Деякий час я там був президентом Ротарі клубу (нерелігійні та неполітичні благодійні організації, відкриті для всіх незалежно від національної чи расової приналежності, віросповідання та політичних поглядів, – «КП»). Але, якщо чесно, я був поганим президентом. Мені просто не вистачало досвіду і тому не вдалося організувати команду. Чотири роки був волонтером у Товаристві Червоного Хреста в Монголії, – розповідає Бат-Ердене.

Кіровоградці часто посміхаються мені

– Чи то може вони сміються­ з мене, – припускає, кепкуючи, хлопець. – Мені люди тут здалися усміхненими і культурними. Це дуже приємно. У столиці й України, і Монголії, люди серйозні, швидко йдуть, не помічаючи інших. Взагалі Монголія і Україна дуже схожі. Після переїзду у мене не було враження, що я потрапив в інший світ. Тому не розумію – чому до мене ставляться,­ як до іноземця. Я не люблю цього. Я такий же, як і всі.

Хоча, каже, доводилося переживати кумедні, а інколи не дуже приємні моменти з боку кіровоградців на грунті національності.

– Коли я жив на квартирі, мене господарка фактично вигнала звідти за те, що запі­дозрила в шаманізмі. (Хоча моя мама – буддист, а тато – шаманіст. Я ж поки не визначився, яку віру підтримую: читав і Біблію, дещо з неї мені подобається). А я лише спалював, за нашою традицією, спеціальну траву. Вона сказала, що я в її очищеній від злих духів квартирі шаманю і цим псую атмосферу. Вона навіть до поліції хотіла на мене заявити. Тому я переїхав до гуртожитку. Також одного разу було досить неприєм­но, коли один хлопець на мене сказав Джекі Чан. Тоді у мене був не дуже хороший настрій і через це ще більше зіпсувався, – розповідає хлопець.

Проте тішили Бат-Ердене діти, які сприймали його за японця і віталися по-японськи.

– З орендованої квартири мій шлях до академії пролягав повз школу. Дітям, які там навчалися, було незвично мене бачити, тому вони вигукували мені «конішуа», що японською означає «доброго дня». Я не ображався на них, навіть тоді навмисне вивчив кілька японських фраз і коли проходив біля них, кланявся, склавши руки, як японці, і вітався. Це їх смішило, – пригадує він.

– Я не ображаюся, коли мені кажуть, що мене легко сплутати з китайцем, японцем чи ще кимсь. То міф, що так само, як і ми європейцям на одне обличчя, так і нам європейці. Я добре розрізняю вас. І не думаю, що ви мене можете з кимсь переплутати, – додає співрозмовник «КП».

Я думав, що паска – це щось смачне

За порадою друзів і знайомих торік Бат-Ердене вирішив відсвяткувати Пасху.

– Я думав, що паска – це дуже смачно. Але та, яку я купив і скуштував, мені не сподобалася. Можливо, я неправильну взяв… – припускає він.

– Борщ куштував! – радіє хлопець. – Це неймовірно смачно! Я намагався такий же зварити, але не вийшло. Сказали, що ще існує зелений борщ. Хочу і його спробувати. Хочу спробувати самогон, але ніхто поки не давав. Пельмені з картоплею – це вареники?!

Для себе Бат-Ердене зазвичай готує спагеті, але неймовірно любить м’ясо.

– Монголи їдять усе, що є в тварині. Лише очі залишаємо. Люблю все м’ясне, останні три роки полюбив конину. Тут готую свинину або яловичину. Ковбаса з конини мені тут не сподобалася,­ у нас смачніша. Ще готував собі суп. Я люблю всі страви, які готує мама. Вона для мене шеф-повар – традиційна, французька, азіатська, іноді європейська кухні, – розповідає він.

Життя в Україні обходиться дешевше, ніж у Монголії

– Батьки дають приблизно 100-150 доларів на місяць. Коли я орендував квартиру – давали 200. Мені цілком вистачає. Я намагаюся економити, але я ощадливий лише на тому, що мені не потрібне, – ділиться монгол.

Тутешні ціни, каже співрозмовник «КП», не особливо відрізняються від монгольських. Наприк­лад, бензин коштує приблизно однаково. За хліб у Монголії доведеться викласти цілий долар, у нас же – вдвічі менше. До того ж, у Монголії немає газу, все працює на електриці.

– Середня зарплата в Монголії – 88 доларів, – дізнався Бат-Ердене, спеціально зателефонувавши мамі. – Мама отримує 380. Це вважається високою зарплатою, з урахуванням того, що вона працює в соціальній сфері. Мамина зарплата в основ­ному йде на погашення іпотеки. Татова (він – менеджер у німецькій компанії) – на проживання, оплату мого навчання та виховання моєї молодшої і улюбленої семирічної сестрички.

У монголів прізвище – це ім’я батька

– У нас немає поняття «по-батькові». Батькове ім’я у нас – це прізвище, – пояснює хлопець. – Сукхе – ім’я мого тата і воно одночасно вважається моїм прізвищем. У жінок прізвище – це ім’я їхнього тата. Тобто у чоловіка і дружини, виходить, різні прізвища. Деякі діти, в яких немає батька, можуть брати собі за прізвище ім’я матері.

– Якщо розшифрувати моє ім’я, воно означає: Бат – міцний, Ерден – скарб чи діамант. Друг сказав, що Батер – турецькою означає богатир. Японською – літаючий птах, – розтлумачує хлопець. – Мама з татом називають мене Урдруш. Мій сенсей по карате почув це слово як Андрюш. Після цього мене тут почали називати Андрюша, Андрій.

Я тут почав думати російською

Бат-Ердене вчив російську мову з дитячого садочка по п’ятий клас. Втім потім відклав вивчення і потроху став забувати мову. Але в Кіровограді не те що згадав російську, а й почав нею думати.

– Якщо в академії я щось не розумію на парах, перепитую. Українською знаю лише кілька висловів. Можу сказати: «Вибачте, я не розмовляю українською мовою», «Обережно, двері зачиняються» і «Зачекайте, абонент розмовляє», – зізнається він.

Окрім зміни мови, хлопець почав займатися карате, дивитися серіали і змушувати людей посміхатися.

У Кіровограді, каже, любить гуляти біля озера і сидіти в кафе на літніх майданчиках, а також спостерігати за перехожими.

– За виглядом людей умію визначати, наскільки вони щасливі. Наприклад, найщасливішими виглядають вагітні жінки, бо вони при надії. Не люблю хмарну погоду і дощ. Я ж сам зі столиці, я майже не виїздив із міста. Тому природа для мене – це задоволення. Тут мені дуже подобається: гарна природа, спів пташок, запахи лісу. Знайшов джерельце і три озера, одне з них – моє улюблене. Окрім Кіровограда, був в Одесі (гарне місто, але дороге), у Києві. Познайомився з українськими потягами – старі вагони і суворі провідники… Хочу поїхати у Львів, Чорнобиль, піти в похід у Карпати. Монголію всю об’їздив. У нас є неймовірної краси і чистоти озеро Хубсугул. Взагалі хочу побачити всі найгарніші міста України, – поділився планами співрозмовник «КП».

 

Вірш, який Бат-Ердене присвятив «КП».