А влада здогадується, чому вісімдесятирічний кіровоградець їсть один раз на день і думає про мило та мотузку?!

, Галина Богомаз-Кулик

483180­-річний дід Іван із обласного центру не хоче називати своє прізвище, бо не вважає себе винятковим з­-поміж інших кіровоградських пенсіонерів. Швидше навпаки. У погляді, жестах, словах цього чоловіка вимальовується якраз загальний образ літнього українця, який, вік пропрацювавши, мріяв про спокійну старість, а тепер… Тепер їсть лише один раз на день (бо вся пенсія йде на комунальні послуги та ліки), їздить у  переповнених тролейбусах (бо маршрутники не хочуть підвозити старих), його постійно дурять на ринку (адже людей у віці легше обважити, бо ті недобачають)... Дід Іван – із 47-­річним стажем роботи, більше не вірить у світле майбутнє. Адже як можна у свої 80 сподіватися на краще, коли вже забув, яке на смак м’ясо і коли останній раз міг дозволити собі випити склянку молока. Найбільше ж чоловікові болить доля України. Він упевнений, народ спеціально знищують.

Дід Іван розповів «КП», що почав працювати заливальником у 17 років. Потім була армія,  робота на «Червоній зірці». Пізніше одружився. У 60­х роках керівниц­тво заводу підтримало своїх пра­­­ц­ів­ників, і чоловік разом із колегами за рахунок підприємства збудували для себе п’ятиповерхівку. Пізніше в його сім’ї було поповнення, були мрії й надії… 

– Наш будинок називався ініціативним. Ми будували його самі. Ти працюєш токарем, я заливальником, він слюсарем. Зібралися всі, хто хотів отримати квартири, на кутках їм поставили спеціалістів­будівельників і після робочої зміни будували собі житло. Завод дав нам ці квартири безкоштовно. Квартплата тоді була 16 карбованців, можна сказати, що копійки. А зараз – 1300­-1400 гривень, при тому, що пенсія у мене 1200. Не вистачає на мило і на мотузку! – з розпачу «випалює» пенсіонер.

Чоловік, як і багато інших літніх людей, ностальгує за Радянським Сою­зом, каже, що, незважаючи на важку роботу, тоді йому жити було значно краще. І дешевше.

– Я так тяжко працював, хіба ж тоді я міг уявити, що в мене буде така старість? Це ж знущання, це ж нестерпно! – обурюється співрозмовник «КП». – Я от ночами не сплю і все думаю – кому треба, щоб ми повиздихали тут? Хто нашій владі диктує все це? Радянський лад весь час критикують… А знаєте, як ми жили при Хрущові? На столах у їдальнях хліб, гірчиця та сіль були безкоштовними. Часто студенти тоді купували лише чай, до нього брали два шматки хліба – от вже й не голодні до кінця занять. За карбованець тоді можна було придбати повноцінний комплексний обід…

Тепер же, каже пенсіонер, вони з дружиною та сином про повноцінне харчування і не мріють. Оскільки квартплата й аптека «з’їдають» левову частку їхніх пенсій, доводиться в першу чергу  економити на харчах.

– Я їм уже тільки раз на день. Баба зварила манну кашу, посьорбав ото і все на сьогодні. Немає за що, немає за що, розумієте?! – бідкається дід Іван. – У мене ж три душі в сім’ї, і всі постійно на ліках. Хіба ж я думав, що на старість шматка м’яса не зможу собі купити?.. Що я не зможу посмакувати склянкою молока…

Він, хто пережив у дитинстві війну, стверджує, що після її закінчення було легше, аніж зараз.

– Яка та війна була надзвичайно тяжка. Але вже згодом після 9 травня, а особливо перед великими святами, ціни на все почали знижувати й знижувати. А зараз що відбувається? Що не день, то й підвищують, – говорить чоловік. І запитує: «Ти мені скажи, що вони хочуть? Я не розумію, чого вони цим прагнуть добитися? Ціни космічні, а пенсії та зарплати в простолюду мізерні, ну як тут можна вижити?!».

Окрім голоду, пенсіонеру доводиться терпіти ще й холод – половина будинку, де він живе, погано опалюється. З того часу, як його звели, ніхто нічого не міняв. Говорить, жителі неодноразово зверталися до влади різних рівнів, та результату так і не отримали.

– В опалювальний сезон тепла у нас немає. В одній половині будинку завжди тепло, а в іншій, де «пощастило» жити мені, у морози доводиться спати в куртках. Ми вже писали звернення і до місцевої влади, й до Президента, та вони непробивні, – скаржиться дід Іван. – Нам усю систему опалення треба міняти, адже з 1963 року ніхто нічого не ремонтував. Хлопці з цікавості труби відкручували, так там всередині них такі дірочки, що й сірник не проходить. А повинні ж час від часу запускати спеціальний розчин і промивати труби. Та ніхто цього не робить, усім на нас начхати.

Дід Іван читає багато книжок та в курсі всіх подій, що відбуваються як у регіоні, так і в країні й світі. Новина про обов’язкове створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) його ніяк не радує. Каже, жителі їхнього будинку вже колись залізли у це ярмо і більше не хочуть таких невдалих експериментів.

– Від цієї влади нічого хорошого прості люди не дочекаються. Це ж вони там зверху сиділи і думали, як виссати з цього Івана останні соки, – розмірковує чоловік. – І придумали ОСББ. Хай ЖЕК спочатку зробить нам капітальний ремонт, а то за скільки років жодного навіть поточного не було. Дах у жахливому стані, у підвалі по коліна води – про яке ОСББ може йти мова? Якби влада хотіла, щоб ці зміни відбулися нормально, то давно вже б виділила чималі гроші на співфінансування, як те роблять у Львові та Івано­Франківську. А у нас вигадали ОСББ, щоб когось збагатити, а з мене зняти останню шкуру!

Питання громадського транспорту хвилює діда Івана не менше. Він не розуміє, чому місцева влада, яка перед виборами обіцяла запустити великі автобуси, досі нічого не зробила для того, аби пенсіонери не їздили у переповнених тролейбусах.

– Я живу недалеко від ринку, тому щоранку дорогою додому відпочиваю на лавочці тролейбусної зупинки. Ці бідні бабки та діди, які ледве йдуть із базару до того тролейбуса… Чекають­чекають, чекають­чекають, а його все немає. Потім з’являється вже переповнений. Баби ті лізуть, охають, матюкаються… Всі залазять, бо ж маршрутники їх не беруть. Глянуть, що літня людина, і все –  набрав розгін і поїхав. Знущаються, знущаються над пенсіонерами! – скаржиться співрозмовник «КП». – Чому ж молодь, чому ж усі кіровоградці мовчать, спостерігаючи таку картину? Тролейбуси ходять рідко, великі автобуси скасували і пустили недоступні для нас маршрутки… Хлопці, що ж ви робите?!! Невже вам і на краплю не шкода нас?!! Чому цього ніхто не розуміє, про це ніхто не думає?!! Ви ж перед виборами обіцяли багато, чому ж не робите обіцяного?!! – з розпачем, задихаючись, допитується пенсіонер.

Та не тільки у влади, а й у звичайних кіровоградців, за його словами, іноді бракує не те, що поваги, а й чесності перед літніми людьми.

– Моя дружина та син хворіють, тож на ринок скуплятися ходжу я. І кожного разу продавці  обов’язково обдурять. – Сьогодні скупився і, як завжди, вдома переважив. Одна продавчиня обдурила на півтори гривні, інша – на 70 копійок. Дурять і дурять! Здоров’я вже не те, сил немає. А то я б захватив ту купу овочів і по всьому ринку розкидав би! Судить би не засудили, та побити добряче за це могли б. Ну як можна дивитися в очі й дурити стару людину? Та навіть при німцях цього не було! Брехати чи вкрасти – та не доведи Боже! А зараз… З нас зомбі якихось зробили. Ми ж не були такі, не були… – зі сльозами, ніби прагнучи хоч від когось почути відповіді на болючі для нього питання, каже дід Іван.

Він, зупинившись лише на декілька секунд аби перевести подих, продовжує виливати з душі наболіле.

– А ще боляче мені дивитися на Лісопаркову. Це ми в 50-­му і 51-­му, будучи школярами, садили ті ялинки та сосни. А зараз вони вирубують їх і ставлять собі там палаци. А це ж легені Кіровограда! – бідкається­ співрозмовник «КП».

Пенсіонер не розуміє, чому, коли у країні війна і складне економічне становище, влада займається не тими проблемами, які справді потрібно нагально вирішувати.

– Ти мені скажи, хто оце там все ковиряє, ковиряє?! 25 років цієї влади, а толку ніякого. Що вони від нас хочуть? Назву міста змінюють, назви вулиць змінюють, пам’ятники прибирають… А самі що взамін зробили? Закон про амністію? А бабусі в селах тепер тремтять ночами! Спить бабця, він скло вибив, двері відкрив, бабу вбив, 100 гривень забрав і пішов. А чого? Бо в нього третя судимість. Та на біса ж ви його випускаєте? Чого ж ви не зробите так, що вбив – до стінки його і розстріляти, щоб другому вже не захотілося. А з Лозінським, то взагалі окрема комедія… Що ви робите?!! Що ви людей смішите?!! Ви ж смішите не тільки Україну, а й увесь світ із того регоче, – іронічно заявляє дід Іван.

У курсі всіх новин, він не згодний і з діями влади щодо оптимізації шкіл та лікарень, бо, вважає, через це з мапи України зникне не один десяток сіл.

– Школи закривають, лікарні закривають. Що буде з тої дитини, якщо вона 20 кілометрів буде зранку по бездоріжжю добиратися­ до школи, а ввечері додому? А уроки коли вчити, а за які гроші поїсти на перерві? Подивіться статистику, скільки за 25 років в Україні вимерло сіл. І скоро побачимо скільки ще зникне. Потихеньку­потихеньку Івана знищують… – вважає пенсіонер.

Літній кіровоградець не боїться говорити про все це вголос, каже йому втрачати нічого. А от мовчати, коли країна йде на дно, він вже просто не в силі.

– Гроблять Україну, гроблять і гроблять… Заради своєї наживи. Хтось же зверху керує цим?! Що вони не бачать, що роблять? У газеті днями прочитав, що нас було 52 мільйони, а за 25 років цієї влади стало 42 з гаком. Розумієте, тут спеціально все робиться для того, щоб ми швидше виздихали, щоб швидше прибрати українців, щоб ці родючі землі, аналогів яким немає в світі, забрати!!! – ледь не викрикує він.

Чоловік, на мить задумавшись, знову продовжує свій монолог­розпач.

– Вночі не сплю і думаю, скільки разів Україна брала транш. І кожен раз мільярди, мільярди… Куди вони поділися? Та за ті мільярди можна було збудувати нову країну! – вважає дід Іван. – А ви подивіться навколо – Україну ж небезпідставно називають країною крадіїв і бездоріжжя. А де ж ті кредити? Чому ж ніхто не запитує у влади, де вона поділа скільки грошей?! Так вони про це не звітують, а про те, що всі олігархи своїх дітей навчають за кордоном постійно розказують по телевізору. А дітей та внуків дурнів Іванів, таких як я, посилають на передову на схід. Виходить, що для мого онука – це Батьківщина, а для них – ні?

Дід Іван уже не вірить у своє щасливе майбутнє, але впевнено заявляє, що народ знову повстане проти влади.

– Думаєте так довго триватиме? Ось, клянусь, народ скоро підніметься. Був би автомат, то я сам пішов би в першому ряду! Розвалили країну та й усе. А як простим людям жити, як, в першу чергу, молодим тут жити?!! Оце я вночі лежу і думаю, думаю… Господи, чого я народився в цій країні. Чого я не родився в Нідерландах, Німеччині чи Польщі, яка так зараз піднялася… Ну чому, чому мою Україну спеціально поступово знищують?!! – вже вкотре запитує він, знаючи наперед, що відповіді ні від кого так і не почує.
e-max.it: your social media marketing partner