Художник із Олександрії пише ікони з людським обличчям і в національному одязі
Святих із людськими обличчями і в національному вбранні кілька десятиліть поспіль малює відомий український митець Олександр Охапкін. Чоловік живе в Олександрії. Та попри це, його роботи зберігаються у приватних колекціях Франції, Канади, США, Італії, Польщі, у фондах Спілки художників України. Крім того, Образи святих стали окрасою церкви Святого Володимира у Парижі, Соборі Святого Юри у Львові, церкві Петра та Павла у Кіровограді та Києві, у церкві села Конори, у національному музеї архітектури та побуту Пирогово, що під Києвом, та багатьох інших. Як починалася творчість, що надихало і додавало сил? Про це митець розповів «КП».
Виконав дев’ять іконостасів для різних церков у нашій країні та за кордоном
Олександр створив понад тисячу творів, брав участь у розписі церковних інтер’єрів. Однак сам рахувати свої роботи не любить.
– Скільки таких робіт вже намальовано – важко сказати. Колись я сказав в одному інтерв’ю, що до тисячі. Це враховуючи все, що намальовано. Але ті роботи, що дійсно зроблені як картини-ікони, то таких близько чотирьох сотень. Зізнаюся, мені така арифметика неприємна, бо «змахує» на спортивні досягнення «хто вище, швидше, сильніше», – каже митець.
Навчитися малювати картини неможливо, їх не можна створити за певним шаблоном. У художника має бути особливий стан душі і тоді вийде гарне полотно.
– Картини не можливо навчитися малювати. Вони кожного разу виходять інші, а значить не підвладні якомусь правилу-постулату. Це – як писати твір: є правила чистописання, правила грамоти, синтаксису, морфології тощо. Немає тільки гарантії, що вийде шедевр. Лише коли є особливий стан душі, натхнення, вміння та досвід, можна сподіватися на успіх. На все Господня воля.., – розповідає Олександр.
Перші ази малювання чоловік отримав у художній школі, потім закінчив художнє училище у Дніпропетровську, згодом – Київський державний художній інститут (зараз Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Там і залишився майже на тридцять років працювати викладачем. Багато його учнів теж стали художниками, працюють у різних галузях мистецтва. Окрім викладацької діяльності, займався настінним розписом, ілюструванням дитячих книжок іконописом. Олександр виконав дев’ять іконостасів для різних церков у нашій країні та за кордоном.
Через десять років після першої ікони, повернувся до релігійної тематики
Перше замовлення намалювати ікону Олександр отримав у сімнадцять років. Раніше, каже, навіть не знав, що продовжить творити саме у цьому напрямку.
– Певен, усе підпорядковане якійсь невідомій силі, яка керує і спрямовує. Вона існує. І не потрібно намагатися від неї заховатися, необхідно почекати, адже вона несе певне призначення для людини. Кожен це називає по-своєму: доля, випадок, призначення. Я ж вважаю, що це ангел-охоронець. Він по волі Божій підказує і допомагає у здійсненні Божественного призначення, – пояснює іконописець. – Саме таку підказку дало мені життя у сімнадцять років. Я тоді навчався в училищі. Отримав перше замовлення від одного хлопця – намалювати ікону Божої Матері.
Чоловік каже, зібравшись із силами, переборовши хвилювання, він таки створив перший образ.
– Ця тема для мене була новою. До цього я малював лише портрети і натюрморти, як нас навчали. Особливих успіхів не мав. Я хвилювався, не знав, чи вдасться зробити замовлення. Та тільки взявся за роботу, не міг зупинитися. Переборюючи невідомі до того емоції, я писав, допоки не отримав образ, який мене влаштовував, – розповідає Олександр і каже, що зараз пригадати, як тоді виглядала та перша ікона не може, а от те, що він нею всіх здивував, – це незабутні відчуття.
Митець пригадує, що і сам був у захваті від результату своєї роботи, однак, як у нього так все легко і гарно вдалося, не міг зрозуміти.
Відтоді, каже Олександр, минуло багато років. Життя закрутило – навчання, справи, плани, пошук себе… Коли він знову взявся за створення ікон, відчув у собі сили та піднесення.
– Минуло десять років із моменту створення моєї першої ікони. Тоді був період перебудови, було багато ідей, багато художників, кожен намагався знайти себе, здивувати хистом. У мене все склалося неочікувано після того, як я увійшов до складу групи студентів академії мистецтв і молодих художників «Ескадрон» із Вінниці. Там, не знаю чому, я захопився тематикою релігійних сюжетів у живописі. Художників, які працювали над цією темою, було небагато. Та все складалося просто чудово – ми добре заявили про себе на першій виставці. Так я повернувся до створення ікон, – пригадує чоловік.
Ікона – шлях до душі
Як у митця починається творчий процес? Це не просто, взяти тему і почати малювати. За своє життя Олександр уже має, так би мовити, певний ритуал, виконавши який, приступає до роботи.
– Робота завжди починається з молитви, з налаштування на добру справу. Дивлюся на лик Пресвятої, розмовляю з нею, намагаюся відчути ауру майбутньої картини. Вся енергетика від святої ікони трансформується у моє усвідомлення цього образу. Він може бути різним, тож я його намагаюся швидко виплеснути на полотно. Я жодного разу не хотів зробити схожу картину, я в неї додавав своє відчуття, а втілював за допомогою візерунків, контрастів, відтінків. Все залежить від стану моєї душі. І хоча малюю я, але крізь мене це диктує невідома сила, – каже митець.
Олександр додає, що вникаючи в образ Божої матері, у момент роботи над ликом у нього підсвідомо втілюється посмішка та погляд тих жінок, які йому близькі, – матері, дружини і доньки.
– Я намагаюся передати чистоту образу, намагаюся зробити так, щоб ікона вразила і торкнулася серця. Головне, щоб поглядом вона повела у світ духовності, – пояснює він.
В іконах – національна символіка
Іконописець розповідає, що у його житті в певний період з’явилися люди, які відкрили перед ним світ «хатньої ікони». Навіть не знаючи про це явище, Олександр уже творив у цьому напрямку.
– Моя друга мама, Романа Романівна Кобальчинська (вона була керівником відділу Карпат у національному музеї Пирогово) показала мені те, на що я раніше не звертав уваги – вироби з кераміки, ткацтва, рушники, хатні ікони, показала мені світ митців, всю красу мистецтва нашого народу. Я тоді зрозумів, що хочу у своїх роботах теж поселити таке «світло», яке б ішло від них, щоб була Божа благодать, – зізнається співрозмовник «КП».
Олександр Охапкін цього року виступив автором ілюстрацій до книги «Золото роду» Зої Ружин. Каже, працював над ілюстраціями півроку, намагався за їхньою допомогою розкрити зміст книги.
– Ця книга у формі казки про старовинні часи Трипілля. Це оповідь життя українців у ті далекі, можливо навіть містичні часи. Дивовижні, чудернацькі ситуації, що в них потрапляють герої, збуджували уяву, і працювалося над ними напрочуд легко. Сюжети композиції виникали начебто самі собою. Головне – витримати стилістику добра та щастя, незважаючи на те, добрі чи злі герої зображувалися. Цікаво було зануритися у новий, незвіданий світ пошуку матеріалу костюмів, інтер’єрів та екстер’єрів, поєднувати їх у своїй різноманітності та незвичайності. Робота завжди триває стільки – скільки триває: її час визначає Бог. На цю роботу він відвів близько півроку, але вийти у світ книга могла лише через три роки. І добре, що вона є. Вона рекомендована Міністерством освіти для позашкільного читання для дітей середнього шкільного віку, – пишається Олександр.
Хоче створити іконостас своєї мрії
Про свої плани іконописець із Олександрії розмірковує філософськи, але все ж таки зізнається: хоче намалювати іконостас своєї мрії.
– Я працюю постійно над мрією. Мрія змінюється протягом усього життя у кожного. Тому сказати напевно, про що мрієш у сталому стані, немає сенсу. Існує постійний поштовх до досягнення поставленої мети. Досягнувши її, ставиш нову ціль, а значить змінюєш мрію. Мрію намалювати іконостас своєї мрії. Але чи вистачить на те часу, чи дасть мені своє благословення Всевишній – покаже час, – ділиться художник.
