Ми говоримо один одному «всього найкращого» кодом «73». А недавно одна бельгійка мені відкрила код «88». Він означає… – радіолюбитель зі Світловодська
Леоніду Паську – 66, а він і досі ловить радіохвилі й збирає дітей у походи. Замість сучасних соціальних мереж використовує свою любительську радіостанцію, аби кілька годин на добу спілкуватися з іноземцями. Більшу частину свого життя він присвятив радіо та малим скаутам. Окрім того, він – учитель історії з 28річним стажем, військовий радист, сорок років тому став вегетаріанцем, має колекцію власного самвидаву – книжок, заборонених у Радянському Союзі, слухає музику на платівках, їздить на велосипеді, водить дітей у Карпати, годує синичок і неймовірно любить свою дружину Валентину.
На даху будинку Леоніда – п’ять антен. Всередині – кімната-радіолабораторія, справжня «радіорубка», куди Леонід приходить зазвичай тоді, коли у нього немає настрою.
А все, розповідає, почалося з дитинства. Першим його дитячим відкриттям була поява електричного освітлення.
– Десь до 60-го року я взагалі не бачив електричного світла. Тільки якщо нам привозили якесь кіно, то вмикали двигун, який крутив фільм. Більше нічого, – каже чоловік.
Другим відкриттям нового світу і відчуттям причетності до великого прогресу стала поява радіо.
– Воно почало весь час говорити, постійно передавати новини, – пригадує Леонід. – До того всі новини передавалися «жіночим» радіо, дещо можна було в школі дізнатися, з підручників. А тут радіо почало говорити і про те, що наші супутники полетіли у космос, що десь над нами літає собачка. Коли 12 квітня 1961 року по радіо передали, що в космос полетів Юрій Гагарін – це теж було приємним шоком, це був промінь якоїсь сили, що ми не дарма живемо на цій землі. Всі люди в той час були охопленні відчуттям справжнього руху, змін на краще. Уявіть, якщо до початку 60-років мій батько ходив ще у тому одязі, в якому прийшов із армії 47-го року. А тут різко у нас з’явилися різні товари в магазинах, радіоприймачі, телевізори, мотоцикли, машини, світло... Ми відчули, що ми причетні до якогось великого прогресу.
Ця хвиля прогресу підхопила маленького Леоніда. Найбільше захопило радіо. Він зрозумів, що можна не лише його слухати, а й передавати свій голос і спілкуватися. Так у сьомому класі змайстрував перший радіопередавач. Тоді кожен четвертий хлопець з його сільської школи знайомився з паяльниками, радіолампами та електронними схемами.
– У той час фактично народжувалася армія зацікавлених і глибоко вмотивованих людей своїм розвитком у галузі електроніки, – каже Леонід. – Мій перший передавач був не на велику відстань – десь на п’ять кілометрів. Я приходив зі школи, включав радіо і питав однокласників, що задали по алгебрі чи як вирішити якусь задачу. Дехто, в кого були програвачі, вмикали друзям музику. Потім відстані охоплення радіохвиль ставали більшими – до 12 кілометрів. Надзвичайно соціально цікавим було те, що ми в ефірі могли знайомитися з дівчатами, домовлятися про зустріч і йти на прогулянку.
– Деталі можна було брати з розібраної радіоапаратури. Потрібні були один резистор, два конденсатори, катушка, намотана на патрон з мисливської рушниці, і радіолампа, – ділиться секретами створення диво-машини Леонід. – Все це підключалося до звичайного приймача «Балтика», «Рекорд» чи «Симфонія». Так радіо ставало аналогом сучасних соцмереж. Так між однолітками того періоду народжувалася дружба.
Пізніше Леонід продовжив цікавитися радіоелектронікою. Коли навчався в Дніпропетровському хіміко-механічному технікумі, не міг пройти повз розкладку, де лежали книги по радіоелектроніці: купував, вивчав, заглиблювався.
У 1969 році, коли прийшов час призову в армію, він уже цілком розбирався в процесах вакуумних приборів, напівпровідників, знав частково азбуку Морзе. Саме тому його відібрали до школи радистів у Миколаєві.
– Після закінчення цієї школи потрапив служити в бригаду протичовнових кораблів у Севастополі. Службу розпочав на ескадреному міноносці «Благородний». Три роки ходив у море. Дослужився до звання старшини радіокоманди. Ми забезпечували зв’язок із центром – Севастополем чи Москвою – із Чорного та Середземного морів, а також з Атлантики з районів екватора, – каже Леонід.
Ходив також у море на різних кораблях, які забезпечували артилерійську стрільбу по берегу, давав координати для артилерії, займався ремонтом радіотехніки.
– Ми були на Середземному морі, бо тоді там стояли війська США і Англії, – продовжує чоловік. – У нас була «холодна» війна і ми постійно стежили за ними. Їхні фантоми, яких було понад сто, могли за короткий час долетіти і бомбардувати Київ або Дніпропетровськ. Ми мали цього не допустити.
Леонід зізнається, що його інтерес до техніки чимало впливав на стосунки в родині.
– Дружина в різні періоди ставилася по-різному. Це хобі ніколи великих грошей не приносило. Був випадок, коли я прийшов додому, а молодший син мені каже: «Тато! Мама ваші деталі палить!». Але жінки починають це захоплення цінувати тоді, коли зламається якийсь електроприлад. По стопах скаутингу пішли усі троє моїх дітей. Коли донька вчилася у Кіровограді, у нас не було телефонного зв’язку. Ми тоді спілкувалися через радіозв’язок. Я їй передавав по радіо, наприклад, що відправив автобусом мішок картоплі, – каже він.
Служба на флоті відкрила перспективи роботи в галузі радіо. Тривалий час він працював у Світловодську на радіозаводі регулювальником апаратури, потім влаштувався радистом на радіостанції, яка обслуговує річковий транспорт, а у 80-х роках перейшов керувати радіогуртком. Відтоді найбільшою справою його життя стали пошуки найкращих методик виховання дітей.
– Я зіткнувся з тим, що школа і позашкільні заходи недостатньо дають знань, – зізнається Леонід. – Я помітив, що діти дуже розумні, технічні, але часто вони потрапляють під негативний вплив і псуються – починають палити, пити… Тоді я зрозумів, що, окрім технічного розвитку, треба дитині давати ще й духовний, щоб вона одночасно сприймала людські цінності, формувала свій характер, вміла будувати стосунки.
Так Леонід інтуїтивно вийшов на той напрямок, що з дітьми у вільний час просто треба ходити в походи.
– Перший раз ми зібралися у піший похід у Павлиш, – розповідає він. – Ночували в копиці соломи, поклали квіти на могилу Сухомлинського, сходили в музей. Розумієте, це щось дітям дало. Потім були в Зибковому. Їздили на велосипедах в Чигирин, Суботів, у музей Чайковського в Кам’янці… Так ми долучилися до скаутського руху «Пласт». Це була саме та навчально-виховна методика, якої нам не вистачало.
Поступово стали розширювати географію походів – їздили велосипедами до Феодосії, подорожували Кримом, мандрували Харківською областю до музею Сковороди, жили по три доби в хатинках на деревах, були на розкопках у Новоархангельську…
– Перший наш велопохід був у найбідніших роках 90-х років, коли ми не змогли поїхати потягом, – говорить керівник гуртка. – Був фінансовий провал, тому ми пересіли на велосипеди. Це виявилося досить цікаво.
Але Леонід не зупиняється: зараз із вихованцями радіогуртка Центру дитячої творчості планує походи в Карпати. Окрім того, будь-яка дитина у гуртку може зробити радіоприлад і випробувати його. Проте, каже керівник, зараз інтерес школярів до радіотехніки поступово згасає.
– Раніше активність дітей була набагато вищою, – каже співрозмовник «КП». – За рік проходило близько двох сотень дітей. Зараз їхній інтерес до техніки зменшився. Та навіть до санчат діти збайдужіли. Якщо раніше тільки випадав сніг – всі бігли кататися на лижах і на санчатах, то зараз цього немає. Діти стали більш домашніми, бо у кожного тепер є комп’ютер. Зараз вони себе знаходять у віртуальному світі. Зрозуміло, від цього вони і фізично страждають, і розумово.
Леонід Пасько констатує: змінюються і вподобання дітей.
– Але незмінним інтерес дітей залишається до різних електронних приладів, – продовжує він. – Вихованці роблять металошукачі, електрошокери, сигналізації для автомобілів, світлодіодні іграшки для ялинок, радіомікрофони, акустичне реле, генератори Тесли (машина, яка дає велику іскру).
Сам чоловік хоч і освоїв інтернет, але спілкування через радіозв’язок не покинув. Визнає, в інтернеті немає того запалу пошуку співрозмовника, як по радіо.
– За допомогою комп’ютера я знаходжу необхідні деталі, схеми, параметри транзисторів, імпортні плати, замовляю їх. Якщо раніше у мене було кілька книжок, які ледве можна було купити, то зараз світ відкритий, – каже він.
Щодня Леонід налаштовує техніку, встановлює зв’язок і кілька годин на добу спілкується з іноземцями.
– Коли у мене є настрій, а точніше, коли у мене його немає, я сідаю за радіостанцію і працюю, – ділиться чоловік. – Моя радіостанція – саморобна, вона мене влаштовує. З дитинства її вдосконалював. Найстаріша, яка у мене є, – на базі німецького радіоприймача «Торн» 1938 року. Він пройшов усю війну і потрапив як трофей у руки радянських радіорозвідників. Батько мого друга привіз її додому і потім вони подарували її мені.
Всі переговори фіксує в апаратний журнал.
– Ми обмінюємося рапортами, говоримо один одному «всього найкращого» радіоаматорським кодом «73». Недавно бельгійка Сієла, якій десь за 50 років, мені відкрила код «88». Він означає «цілую-люблю», – сміється Леонід.
Зазвичай радіолюбителі спілкуються англійською, але Леонід знає на розмовному рівні й німецьку, італійську та іспанську.
– Необхідно привітатися зі співрозмовником, розповісти про себе, про своє місто, погоду, хобі, спеціальність, – ділиться він, одночасно налаштовуючи апаратуру для встановлення зв’язку. – Зазвичай говоримо про буденні речі. З іспанцями та італійцями дуже складно. Останні погано знають мову, а іспанці часто ігнорують англійську, в них до цього часу, мабуть, залишилися упередженості стосовно англійців. Подобаються мені англійці, у них правильна вимова, можна вчитися. Німці працюють англійською, але дуже раді, коли їм говориш слова німецькою. З ними я люблю говорити про їхню систему школи, про оснащення радіогуртків…
Окрім того, можна «підслухати» й розмови інших радіолюбителів.
– По радіо говорять два росіянина. Один питає: «Ну як ти там? Із Ухти приїхав?». Інший відповідає: «Знаєш, скоро звідти люди будуть йти по шпалах. Роботи немає і грошей не платять», – переказує Леонід.
Найважче встановити зв’язок, каже, з найвіддаленішими країнами.
– З Південним полюсом важко зв’язуватися, там мало радіостанцій, – каже він. – Найбільш активні в наших районах доступу нідерландські радіостанції, шведські, гарно проходять і німецькі. Найкраще з Австралією, Новою Зеландією. Весь час же в ефірі не сидиш. З Казахстаном і Польщею часто говоримо. Тайланд, Китай, Пакистан – рідкісні зв’язки.
– Радіозв’язок із найвіддаленішими країнами – це як полювання на дикого звіра, – продовжує Леонід. – З Австралією вдається зв’язатися десь раз на місяць. Якщо антени повернути на північ – можна з’єднатися з Канадою. Дальні зв’язки проходять недовго – 5-10 хвилин. Далі треба поступатися місцем, бо за тобою сотні бажаючих поспілкуватися, наприклад, з Аргентиною.
Каже, любить дізнаватися від іноземців про їхній спосіб життя, інтереси, відкривати відмінності між ними й нами.
– Мене вражають відмінності між нідерландцями і екс-жителями Радянського Союзу. У них там широко розповсюджений волонтерський рух, пов’язаний із допомогою і дітьми. Там багато скаутів-радіоаматорів. Коли проходить раз у рік світова зустріч скаутів, то в той день ефір забитий дитячими нідерландськими голосами. Дорослі будують колосальні антени, щоб тисячі дітей могли вийти на зв’язок. У них всюди за містом є дитячі кемпінги. У нас же дитяче дозвілля не так розвинуте, – з сумом визнає він.
Покидати своє захоплення Леонід не збирається. Каже, попри існування великої кількості сучасних, набагато швидших засобів зв’язку, перемовини по радіо ще довго матимуть у собі магічний шарм якогось дитячого дива, коли зникають велетенські відстані, але не зникає той запал пошуку співрозмовника, і коли на кілька хвилин хтось доволі чужий стає надто близьким.
