Від морфіну до морфіну: коли держава почує смертельно хворих?

Якщо вчасно не втамувати біль, він поїдатиме з середини, від нього хотітиметься плакати і кричати, дертися на стіни з думкою лише про одне: чергову ін’єкцію морфіну. Однак на Кіровоградщині крик паліативних пацієнтів чиновники не завжди чують, а їхнє викручене від болю питання риторично зависає в повітрі. 55­-ти річна кіровоградка Тетяна Літвінцева (Волченко) уже п’ять років живе у страшних муках. Все ж їй вистачає сил мріяти: про те, що такі, як вона, свої останні дні проживатимуть, утамувавши біль, що колись їй вистачить сил підвестися з ліжка і побачити весну, взяти гітару в руки і навіть зустрітися з однокласниками…

У Тетяни – рак четвертої клінічної групи. Це якраз той стан, коли хвороба вже не піддається лікуванню і медики відправляють пацієнта додому помирати.

Знесилена від невимовного болю, Тетяна розповідає «КП», що про діагноз раку дізналася не одразу. А потім було запізно.

– Коли я зіткнулася з цією проблемою, мені не було до кого звернутися. «У мене рак?» – питаю. «Ні, немає, – кажуть. – Пийте препарати». Але ж болить… Я пила вдома навіть те, що не треба було. Біль не минав, – пригадує вона.

Так тривало два з половиною роки. Допоки Тетяна не потрапила на операційний стіл.

– Прооперували мене у 2011. У мене був рак шийки матки, орган видалили. Пройшла хіміотерапію, два курси променевої терапії. Залишилася без волосся і зубів. Але краще не ставало... У 2015 році в мене збільшилися лімфатичні вузли. Метастази пішли в легені, нирки, – розповідає жінка.

Аби вирватися з лап хвороби, Тетяна продов­жувала курс лікування. Вона не втрачала надії, що одужає. Проте рак переміг. Діагноз – четверта клінічна група – поставив крапку в боротьбі за життя.

– Моє життя зараз тримається на морфіні і сильних знеболюючих, – плаче хвора. – За півроку я схудла на 20 кілограмів – зараз моя вага 42 кіло. Лікар мені сказав, що з такою вагою я не витримаю чергову хімію. Зробили променеву терапію, але після неї стало ще гірше, заблокувалася нирка. Пішли метастази. Поклали мене в онкодиспансер вурологію. Там обстежували. Лікар зайшов до мене в палату і сказав: «У вас рак лікуванню не підлягає». Я запитую: «Чому ж мені про це не сказали?». Раніше мені виписували лише знеболюючі. Я ті таблетки жменями ковтала… Я кричала, плакала, мені було боляче так, що на стіну лізла…

Тетяна пригадує той день, коли за багато років страждання від болю, вона відчула, що він минув.

– У вересні 2015, якраз на мій день народження, мені вперше вкололи кубик морфіну. Біль минув. Уперше за багато років я відчула таке довгоочікуване полегшення. Тоді ж я зрозуміла, що без наркотиків уже не зможу. Мені спочатку призначили трамадол. Якийсь час я сама собі його колола. Далі був морфін – вранці і ввечері. Але біль перемагав, тож двох уколів мені вже не вистачало. Словами це не передати, постійно ниючий біль. Я живу від морфіну до морфіну, від уколу до уколу, – зізнається співрозмовниця «КП».

Однак у нашій державі, як з’ясувала Тетяна, збільшити дозу безкоштовного наркотику для смертельно хворих, коштів не вистачає. Саме тому, пояснює жінка, і їй, і таким, як вона – хворим і бідним – залишається тільки корчитися у муках, в очікуванні чергової дози морфіну.

– Мені виписували безкоштовний рецепт, як хронічно хворій. Але раптом поставили перед фактом, що фінансування немає. Куди і до кого йти? До мене приїжджає онкобригада вранці і ввечері. Колять дозу о восьмій ранку й о сьомій вечора. Тобто проміжок 10­11 годин, а вночі – 14. Я купувала кетанов, інші ліки, щоб біль зняти. Витрачала всю пенсію, у борги залазила, тільки щоб припинити ці муки. Прикро, що нікого з можновладців це не хвилює, – боляче бідкається вона.

Сьогодні, озираючись на прожиті роки, Тетяна точно знає, що ніхто, окрім нас самих, не подбає про наше здоров’я. А тому просить навіть при найслабших сигналах організму одразу звертатися до лікаря. Краще так, аніж потім помирати у муках, бо медики вже будуть безсилі.

– Я пишу вірші, граю на гітарі, люблю музику. Навчила мене грати на гітарі моя однокласниця Іра. Давно хочу зустрітися з однокласниками, – мріє співрозмовниця «КП» і додає, що раніше у житті їй щастило – мрії збувалися.

– Я вийшла заміж, народила сина. До року була у декретній відпустці. Поки підростав син, працювала у дитсадку нянею. Але зав­жди мріяла бути поряд із літаками. Тож пішла їх мити. Я дуже любила літаки. Так майже чотири роки пропрацювала у нашому аеро­порті. Потім збулася ще одна моя мрія – працювала стюардесою, – пригадує Тетяна.

Далі була робота на заводі, виступи в ансамблі, гастролі…

– Я пішла працювати у цех. Там уже діяв ансамбль «Хороший настрій», керівник якого і запросив мене стати однією з його учасниць. Навіть не знаю, як він дізнався про мене. Дав мені гітару і каже: «Співай». Була сцена, репетиції. В ансамблі я познайомилася зі своїм чоловіком, вийшла заміж, народила доньку, – згадує співрозмовниця і додає, що брала участь у конкурсах, виступала на сценах Харкова, Києва та інших міст. – Про мене багато писали. Поволі слава стихла. Але вірші я продовжувала писати, друкувалася у газетах. Тільки оці п’ять років мені ні до віршів, ні до пісень…

Нині Тетяна постійно знаходиться вдома. Пройти далі ліжка вона не в силах. Жінка віддала б багато, аби вийти на вулицю, пограти на гітарі і побачити весну.

– Востаннє на гітарі я грала п’ять років тому, коли ще мала інструмент. Мені хоча б стареньку, щоб струни перебрати. А ще – хочеться встати. Вийти на вулицю, весна ж ось­ось. Я дивлюся у вікно і думаю: бруньки почнуть набухати, а я не побачу. Я така тривожна. Не знаю, як я буду без дачі, без землі.., – продовжує Тетяна.

І хоча жінку навідують діти, волонтери, соцпрацівник, як на богів вона дивиться на медиків з онкобригади. Адже вони не тільки полегшують муки, а й несуть світло в її похмуру і пронизану болем оселю.

– Олечка, Ліля і Любов Василівна – це золоті люди. Я їх так чекаю. Після зустрічі з такими людьми хочеться жити. І оці дві­три хвилинки спілкування з ними дають мені багато енергії та вражень, – зізнається Тетяна.

Вона переконана, таких людей, готових нести позитивні емоції спраглим, смертельно хворим пацієнтам, має бути якомога більше. А ще жінка мріє, щоб такі, як вона, не помирали у страшенних муках. Щоб державна машина не ковтала їх і випльовувала, як перероблений матеріал, а нарешті почула крики від болю і забезпечила морфіном стільки, скільки треба. Щоб у Кіровограді і області врешті­решт з’явився хоспіс, де б про таких, кого виписали з лікарні помирати, могли належно подбати…

– Чи встигну, чи доживу, щоб побачити, що буде допомога таким хворим, як я? Хай би було фінансування. Я дякую всім, хто допоміг, – сказала насамкінець співрозмовниця «КП».