Кузьма казав, що його розчісують або перед зйомками, або в перукарні перед стрижкою. Я спитала, коли він стрижеться, – у відповідь почула: «Коли прищипую патли дверима машини...»

Серед тих людей, життя яких повністю змінив український співак Андрій Кузьменко – Кузьма Скрябін, є і кіровоградка Олена Ферман. Вісім років Кузьма був частиною її родини, найкращим другом та неофіційним хрещеним доньки Полі. Був єдиним, хто міг розбудити її серед ночі тільки для того, щоб розказати анекдот. Єдиним, хто мотивував ніколи не здаватися, дивитися на все простіше і з посмішкою. Через рік після жахливої трагедії Олена не може звикнутися з думкою, що Кузьми вже немає. Не минає жодного дня без спогаду про нього. Найбільший її страх – забути все, що пам’ятає про Кузьму.

Розповідає, до знайомства з Кузьмою вона не те що не могла слухати його пісні, – ненавиділа їх, кліпи співака на телебаченні просто перемикала. Але перша зустріч і дорога «Київ-­Кіровоград» усе кардинально змінила.

– Ми замовили його виступ на корпоративі, – пригадує Олена, яка працює ведучою розважальних заходів. – Концерт мав відбутися 23 вересня, а я 22 була в Києві. Я ж йому сказала, що буду їхати раненько, щоб його встигнути зустріти. Він каже: «Ти що, дурна? Я тебе заберу». Біля червоного корпусу університету Шевченка ми зустрілися. Там було багато людей, які йшли повільно, а я прямо бігла назустріч Кузьмі. Сіли в машину, я йому протягую руку зі словами: «Лєна!», а він каже: «Прибери, ми вже триста років знайомі». Далі чотиригодинна дорога до Кіровограда пролетіла, наче п’ять хвилин, у мене все обличчя боліло від сміху. Він розповідав, що терпіти не може пейнтбол, бо маски маленькі, а обличчя в нього велике. Що не історія – то перли! Коли ми приїхали, Кузьма сказав, що всіх кльових лю-дей фотографує і фото ставить на виклик. Дістав телефон і клацнув. Фотка погана вийшла, але він сказав: «Нехай буде. То живак».

Після знайомства вони почали часто їздити разом на гастролі – об’їздили Україну вздовж і впоперек. Бачилися мінімум тричі на місяць, але на зв’язку були постійно.

– Друга наша зустріч відбулася в Черкасах, – продовжує співрозмовниця «КП». – Перед цим я Кузьмічу розказала, що там ніколи не була. Тоді він із Києва нав­мисне заїхав за мною в Кіровоград, щоб я побачила Черкаси. І потім кожного разу, коли він їхав то в Скадовськ, то в Луганськ чи Донецьк, ми постійно були разом.

Згодом Олена познайомила його зі своєю донькою Поліною, він дуже швидко знайшов контакт із дитиною. Для дівчинки, яка росла без батька, він став незамінним чоловіком.

– Перше, чого він її навчив, – це крутити дулі, – сміється Олена. – Коли у нас розмова зайшла про хрещених батьків Полі, я розповіла, що їх фактично немає. Він запропонував перехрестити. Але такого за церковними правилами робити не можна. Тоді він сказав: «Я її хрещений батько! Зрозуміла?». А у Полі день народження якраз припадає на День Андрія. Тому спочатку вона його вітала зі святом, а потім він її. Одного разу на день народження він їй подарував мобільний телефон і записав на нього відео­звернення.

З Полінкою він часто говорив по телефону, міг годинами щось їй розповідати.

– Якось Кузьма приїхав на новорічний корпоратив. Нежить був серйозний, – пригадує Олена. – І в малої був нежить. Сидять удвох, шморгають. Він каже: «Що, Полька, медузи? Пішли разом скинемо тих медуз».

З роками дружба все міцнішала, спогадів, проїханих кілометрів і пляшок, випитого разом вина, ставало все більше і більше. Олена зізнається, ділилася з Кузьмою найсокровеннішим. Натомість і він довіряв їй.

– Він знав про мене більше, ніж будь­хто, – каже вона. – Якщо у мене була ситуація, яку я не могла розповісти вдома, я дзвонила Кузьмічу. Він також мені багато розповідав про свою родину. Казав, що любить тільки свою дочку і мою. З його мамою взагалі містика: тільки він починав про неї розповідати – вона одразу дзвонила. У мене є тригодинний запис його виступу в кафе у Дніпропетровську, якого взагалі немає ніде, навіть у Кузьміча. Взагалі він не любив дивитися на себе на екрані. А ще! Він ніколи не розчісувався сам! У нього не було навіть щітки для волосся. Кузьма казав, що його розчісують або перед зйомками, або в перукарні перед стрижкою. Я спитала, коли він стрижеться, – у відповідь почула: «Коли прищипую патли дверима машини».

Олена була однією з тих, із ким Кузьма ділився своїми чернетками та першими версіями пісень.
– Демо­версію пісні «Мам» він показав мені, – розповідає вона. – Там ще зовсім інші слова були. У нього тоді була якась програма на телефоні, яка автоматично підбирала музику до наспіваних слів. Оце в цій програмі і записав приблизні слова пісні, щоб не забути. Взагалі ідея написати «Мам» прийшла тоді, коли він кудись їхав і потрапив у смог під час горіння торф’яників. Каже: «Я в’їжджаю в цей дим, слизько, мене просто зносить. Я ще ніколи так не хотів до мами». Ще показував дуже багато пісень, які так і не вийшли у світ. Слова однієї мені дуже засіли в пам’ять: «Він завжди приїжджає, третій номер трамваю, а вона чекає, маленьку сумку тримає...». Мені так хотілося, щоб її почув світ. Але не склалося.

– Кузьміч казав, для того, щоб вийшла хороша пісня, має вийти весь «лівер», який є всередині. Тому в нього був окремий проект «Злий репер Зеник», в якому він зібрав пісні з купою нецензурних слів. Та й взагалі він був у житті дуже лайливий. Але по­доброму вульгарний. Міг підколоти, постійно анекдоти травив із матюка-ми – у нього це все виходило дуже органічно, – каже Олена.

Ділився Кузьма і своїми планами на майбутнє. Він хотів створити проект «Груба пачка», який мав би об’єднати його книги, платівки, диски за весь період існування гурту. Мріяв видати збірку казок, де голов­ним персонажем є ангелочок Лельчик, та поїхати в Донецьк, щоб дати там концерт.

Багато було моментів, коли він підказував Олені, як правильно вирішувати життєві проблеми.

– Наприклад, він порадив заносити людей, із якими я не бажаю говорити, в спеціальний список, – зізнається співрозмовниця «КП». – Він же ж міг зі сцени спокійно роздавати свій номер телефону. Але якщо йому не подобалася людина, він заносив її в папку «Хєр моржовий». Тому коли хтось із тієї папки дзвонив, ніколи не брав слухавки.

Основне, чого Олена навчилася у Кузьми, – це те, що за будь­якого стану здоров’я і за будь­яких обставинах не можна вішати носа.

– Він – з температурою, нежитем, з розладом шлунку – жодного разу не сказав, що йому тяжко працювати, – констатує вона. – Ніколи ні на що не скаржився. На сцені викладався на повну. Колись у Скадовську попросив мене забрати зі сцени його сорочку. Я пішла, беру її, а з неї тече. Таке відчуття, наче я витягла її з відра з водою. Тому коли у мене пік весіль, коли я зовсім знесилена, коли хочеться відпочити, а треба працювати, я згадую його.

 

Олена каже, що раніше ні про що не шкодувала. Але після трагедії найбільше совість мучить за те, що у неї не вдалося поїхати 31 січня минулого року на його концерт у Запоріжжя.

– У мене була можливість поїхати, були квитки на потяг. Але в той час десь у країні підірвали вагон. І я не поїхала. Подумала: «Та ладно. Не востаннє ж». А виявилось, що востаннє.

Вранці 2 лютого минулого року інтернет вибухнув новиною: «На трасі «Київ­-Запоріжжя» в районі села Тернуватка автомобіль «Тойота», за кермом якого був Андрій, зіштовхнувся з молоковозом. Співак загинув на місці».

Жахливу новину Олені повідомив її друг.

– Я прокинулася о першій годині ночі 2 лютого і виставила спільні з Кузьмою фото у Фейсбук, відмітила його на фотографіях, – пригадує Олена. – Я ніколи не листала його стрічку на стіні, а тут прямо засіла. Зранку відвезла дитину в школу, повернулася, хотіла ще поспати. Але тут дзвінок від друга: «Не знаю, правда це чи ні, я боюся тобі це сказати... Скрябін розбився». Не знала спочатку, що мені робити, набрала Льошу-­гітариста, він відповів: «Це правда». Я вила на весь дім. Наступні чотири дні – не пам’ятаю. На похороні простояла біля нього на відстані витягнутої руки…

Саме у той трагічний день, 2 лютого, побачив світ кліп «Дельфіни». Але Андрій переплутав дати, подзвонив на день раніше і сказав, щоб виставляли.

– Він вважав, що це найкраща його робота з моменту існування гурту, – каже Олена. – Захоплювався цим кліпом. Але всі, хто його дивився, казав, що він якийсь чорний. Про пісню «Кінець фільму» ми говорили, щоб прибрав рядок «Машину у гараж – і квасить». Андрій казав, що йому також цей рядок не подобається,­ але все­таки його залишив.

Олена не знає, вірити їй, що ця аварія була випадковістю чи ні.

– Я його питала, навіщо він відкрито називає імена політиків, факти. На що він мені відповів: «Якщо мене за**бошать, будеш знати хто». Коли він виїхав із Кривого Рогу, казав, що траса мокра, але не слизька. Щоправда, їздив зазвичай він швидко. Того ранку дуже поспішав, бо доньку треба було везти в Чехію. Мало хто знає, що справжній час загибелі не 8:20, як написали усі засоби масової інформації, а 6:50. Сказати, що мені його не вистачає, то не сказати нічого. Його номер телефону я досі не видалила, – зі сльозами на очах каже Олена і додає, що після трагедії продовжують відбуватися містичні речі.

– У Вайбері він досі в мережі, – продовжує вона. – Коли ми були у Львові, Іра повела нас до його улюбленої церкви – Святого Андрія. (Але прощання з ним було чогось в Преображенській). Ми вирішили сфотографуватися на фоні цієї церкви, було гарне ясне небо з білими хмарками. Коли вже побачили фото – були ошелешені: в хмарах вимальовувалося його обличчя. Скинула фото його мамі, вона відповіла: «То Андрійко».
Також Олена пригадує останній свій візит на могилу Кузьми.

– Тоді я зустрілася з Лесиком із «Дзідзьо». Він дістав різнокольорові цигарки, взяв зелену і каже: «Я йому на похороні всунув у піджак зелену цигарку. Зараз будемо з Кузьмою курити». Далі її підкурює і кладе на склеп. Дістав собі і почав курити. Так вони одночасно викурили сигарети! Як так?! – риторично запитує вона.

Зараз в Олени залишилася про Кузьму тільки купа спогадів, дві його книжки з написом: «Лєнчік, зроби цьому світу доб­ре. Полька, а ти здивуй його» і плакат: «Лєнчік, лишай відкриті двері на Новий рік завжди. Ангелочок не має ключів». З того часу двері на Новий рік у Олени завжди відкриті…