Хвора на ДЦП кіровоградка попри все бачить у людях тільки найкраще

У дванадцятирічної Іринки Саідової – дитячий церебральний параліч. Утім через свою особливість вона не комплексує. Каже, з часом навчилася відповідати на незручні запитання. Дівчинка вчиться у звичайному кіровоградському ліцеї. Є старостою класу. Ще й допомагає військовим. Та найбільше мріє, щоб її мама повернулася додому і найрідніші їй люди були поруч.

Нині Іринка живе з бабусею та дідусем. Життя так склалося, що мамі довелося їхати на заробітки.

– Мама на заробітках. Я зараз зрозуміла, що моя сім’я – найдорожче, що у мене є. Брат живе окремо, я – у бабусі з дідусем. Ми не звикли так. Куди б ми не ходили, завжди були разом. Ось минуло три місяці, це дуже важкий час для мене. Мрію, щоб мама повернулася до нас і ми всі знову були разом, – зізнається дівчинка.

Про діагноз внучки бабуся Людмила і дідусь Віктор розповідають стримано. Кажуть, Іринка перенесла вже три операції. На четверту коштів не вистачило.

– Треба було робити четверту, однак сума була надто непосильною для нас, – констатують рідні. – Вона ж спочатку взагалі лежала, не сиділа. Ми поїхали до професора Володимира Козявкіна. Після реабілітації в нього, внучка починала сидіти. Періодично Ірі роблять масажі. Та зараз усе впирається в кошти.

Сама Іринка – щира та говірка, чимало часу приділяє навчанню, адже хоче бути розумницею.

– Я навчаюся, як усі діти. У мене одна вісімка по математиці. Хотілося б краще, – розповідає про себе Іра і додає, що зараз ставить собі за мету закінчити навчальний рік на десятки і не гірше.

Бабуся Людмила розповідає, онука часто сидить за підручниками, старанно вчить уроки... Більше того, Іра – староста класу.

– Я дуже хотіла бути старостою. От і обрали. Відповідальність є, – ділиться Іринка.

Вона зізнається, що хотіла освоїти польську мову, проте так сталося, що заняття співпадали з уроками, тому до цього питання повернеться пізніше. Крім того, двічі на тиждень дівчинка бере уроки з плавання.

– Такі заняття їй життєво необхідні, – пояснює дідусь Віктор.

– У нас на гуртку дітки з вадами, ми займаємося разом. З нами окремо займається тренер. Але для мене це не просто, як тренування, плавання мені дає гарний настрій. Три роки як займаюся, – додає школярка.

Коли в Іринки з’являється ­натхнення, вона пише вірші і прозу.

– Пишу про все, що спадає на думку. Починала з оповідань, перше з них – фантастичне, називається «Ангел або демон». Я його ще не закінчила, адже пишу, як росту, як розумію життя. От була меншою, розуміла життя інакше, і писала інакше. Також були твори про принців і принцес. Вірші почала писати, – розповідає дівчинка.

Іринка мріє бути юристом, каже, допомагатиме людям захищати їхні права.

– У мене так багато мрій. Зараз я мрію бути юристом, як брат. Хоча колись хотіла стати актрисою. Я зрозуміла, якщо буду актрисою, то мало часу проводитиму з рідними, а я так не зможу, – розмірковує співрозмовниця «КП».

Іра говорить, на її особливість однолітки реагують спокійно. Раніше було інакше.

– До мене всі ставляться добре. Колись мені задавали незручні запитання, але навчилася на них відповідати, – зізнається вона і додає, що попри все, у людях бачить лише найкраще.