Чотирирічна Маринка: ми просили святого Миколая послати нам маму і тата. І він усе виконав
Дива трапляються, треба в це тільки вірити. Підтвердження цьому – історія молодої і щасливої кіровоградської родини, яка воз’єдналася минулого Різдва. На Святвечір подружжя отримало найдорожчий та найважливіший подарунок у своєму житті – дітей, про яких вони багато років мріяли. А маленькі Маринка і Михайлик знайшли чудових батьків, про яких із вірою просили у листі святого Миколая.Ірина і Андрій одружені вже 10 років. На другому році шлюбу медики винесли вирок: Ірина ніколи не матиме власних дітей. Новина стала шоком, але не позбавила подружжя надії. Жінка згадує, тоді з чоловіком вирішили робити все можливе, аби народити дитину.
– Андрій завжди хотів сина. Я теж мріяла про хлопчика. А тут лікарі таке кажуть… Я прийшла додому і, не стримуючи сліз, відразу все розповіла чоловіку. Ніколи не забуду, як він тоді обійняв, витер сльози на щоках і сказав: «Іра, хай там що, діти у нас все одно будуть», – згадує Ірина.
Відтоді протягом семи років жінка лікувалася. Ірина була у десятках медцентрів як у столиці, так і за кордоном, проте – жодних результатів. Зізнається, час від часу, особливо у моменти відчаю, вона хотіла припинити лікування і запропонувати чоловіку взяти дитину з притулку, однак так і не наважувалася. Та минулого року Андрій сам запропонував це зробити.
– Одного вечора каже мені: «Іра, давай ризикнемо й візьмемо дитину з дитбудинку. Може, це доля така, може, ми повинні взяти чужу дитину». Я відразу відчула полегшення, бо більше вже просто не могла витримувати постійних лікувальних курсів. Ми відкрили електронну базу і почали дивитися маленьких хлопчиків. Гортали, гортали, а потім я побачила Михайлика. По тілу побігли мурашки. Він одночасно сподобався мені і викликав такий жаль! Кажу Андрію: «Він», – згадує Ірина.
Михайлику тоді було два рочки. З’ясувалося, у хлопчика є ще старша на рік сестричка Маринка. Не роздумуючи, подружжя почало збирати документи на усиновлення, а потім – вирушили знайомитися з дітьми.
– Ми тоді ще жили в Одесі, а діти взагалі були в іншій області. На збір документів витратили місяць. Потім відбулося знайомство. Все було настільки хвилююче, що я досі пам’ятаю, як у мене тремтіли руки і ноги. Андрій теж хвилювався. Але діти… Ви знаєте, після нашої першої зустрічі ми могли думати тільки про них, – згадує Ірина.
– Маринка була дуже говіркою, спілкувалася, наче доросла. Це нас дуже здивувало, – додає Андрій. – А Михайлик був мовчазний такий хлопчик і лише сором’язливо посміхався. Про нього і про себе нам усе розповіла Маринка. Показала улюблені іграшки, сукню і малюнки. А потім підійшла до нас і тихенько спитала на вушко: «Нам наказали у вас не запитувати, але скажіть, ви нас заберете?» Я нічого не зміг вимовити. У мене був комок у горлі. Ми міцно обійняли дітей, віддали подарунки і пішли в готель. Дорогою мовчали, але коли прийшли, я сказав Ірі: «Ну що, коли забиратимемо наших дітей?».
Іра і Андрій почали оформлення відповідних документів і мусили через роботу повернутися додому. У цей час діти писали до святого Миколая листа, в якому просили послати їм маму і тата, щоб жити разом у будиночку з ялинкою.
– Я тоді ще не знала всі букви. Ні, букви я знала, але не вміла всі писати. Моя подруга Маша знала багато літер, тож ми з Мішою їй диктували, а вона писала. Ми написали: «Святий Миколай, пошли нам мамочку і таточка, щоб вони нас забрали у будиночок, щоб там була ялинка, і щоб ми жили всі разом. Ми дуже слухняні». Ми потім написали підписи на листі і поклали ще малюнок Міші і мою сніжинку блакитну. Наш лист до Миколая йшов довго. Він його прочитав вже після Нового року, бо мама і тато приїхали перед Різдвом, – розповідає про різдвяне диво чотирирічна Маринка.
– Уже майже рік, як ми всі разом. Це щастя, яке не можна передати словами. Нарешті я відчуваю сенс життя, нарешті воно наповнене радістю. Ці діти… вони для нас усе, – ділиться Ірина.
Михайлик сьогодні розмовляє не гірше за сестричку, разом із нею ходить на танці. Малі готують для батьків новорічний танок. А Маринка вже навчилася писати. Цього року лист святому Миколаю дівчинка писала сама, але в ньому нічого не просила. «Святий Миколаю, спасибі за мамочку і таточка. Маринка і Міша», – так коротко і зворушливо написала мала.
– Маринка з Михайликом із першого дня, відколи ми їх забрали, називають нас мамою і татом. Вони думають, що ми рідні батьки, що нас якийсь час не було, а потім ми повернулися, – каже Ірина. – Ми з Андрієм нічого не розповідаємо дітям і ще не вирішили, чи будемо взагалі колись розповідати про те, що вони прийомні. Діти на нас схожі… Взагалі це складне питання, поки що про це не хочеться думати. Хочеться просто жити, радіти, зустрічати Новий рік. Андрій уже ялинку купив, скоро будемо її прикрашати і готуватися до Різдва. Це тепер наше найулюбленіше, сімейне свято.
