Переселенка Євгенія: Я розлучилася з чоловіком, щоб залишитися в Україні і почати нове життя

На територію нашої області переїхали тисячі жителів зі сходу країни, аби врятуватися від війни. Вони покинули власні оселі або те, що від них залишилося, тільки з однією надією – почати нове життя. Історія 28­річної Євгенії не схожа на історії більшості переселенців – у неї були всі можливості мігрувати з Донбасу за кордон, однак залишити Батьківщину не змогла. Сьогодні Євгенія живе у Кіровограді, але мріє бодай колись повернутися додому, де вже не стрілятимуть і не вбиватимуть.

Із народження і до минулого року Євгенія жила у Донецьку. Там вона закінчила інститут, почала працювати, вийшла заміж і долучилася до бізнесу чоловіка. Згадує, тоді відчувала себе по­справжньому щасливою, адже мала фактично все, про що мріяла.

– Кілька років тому я усвідомила, що моє життя склалося так, як я мріяла в дитинстві. Мова не йде про щось надзвичайне, просто коли маєш те, що для тебе найголовніше – це і є щастя, – ділиться співрозмовниця «КП». – Я закінчила навчання у виші, але за юридичним фахом у той час працювати зовсім не хотілося. Прагнула малювати. Може, звучить по­дитячому, але це та справа, якою я можу займатися цілодобово. Однак байдикувати я собі дозволити не могла – треба було за щось жити. І ось одного ранку, маючи піднесений настрій, я вирішила шукати собі замовлення на картини або дизайнерську роботу. Одяглася і пішла вулицею.

Згадує, заходила підряд в усі павільйони, офіси і заклади, які траплялися на шляху. Спочатку було весело, люди дивувалися такій пропозиції і привітно посміхалися, але раз за разом чуючи відмову, ентузіазм потроху згасав. Зрештою, дівчина вирішила відмовитися від задуманого і зайшла зігрітися до кав’ярні.

– Сіла біля вікна, замовила в офіціанта каву і почала роздивлятися обстановку у закладі. Раніше не доводилося там бувати. Про себе зробила висновок: тут дещо нуднувато. Коли до мене підійшов молодий чоловік і каже: «Ви, певно, у нас вперше? Дозвольте вас пригостити нашим тістечком до кави». Я люб’язно подякувала і посміхнулася. Було зрозуміло, що це або директор, або власник кав’ярні. За декілька хвилин він попросив дозволу сісти поряд і запитав, чи подобається мені в кафе. Я відповіла, що було на думці. Кажу, знаєте, чудове кафе, але не вистачає барв, життя не вистачає у вашому закладі, – згадує Євгенія.

Розповівши про те, як можна було б оформити кав’ярню, дівчина несподівано отримала пропозицію, яку шукала протягом останніх двох годин.

– Він мене запитує: «А чи не погодитеся ви зайнятися моєю кав’ярнею? Мені подобаються ваші ідеї». У ту хвилину я зрозуміла, що Андрієві подобаються не тільки мої ідеї, а й я сама, – з посмішкою зізнається дівчина. – Так я познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком і знайшла роботу.

Чоловік Євгенії Андрій був власником мережі кав’ярень у Донецьку. Згодом пара одружилася. Однак із медового місяця молодята повернулися уже не в мирну країну, а в країну, де спалахнула війна.

– Це був справжній шок. Ми не могли до останнього повірити, що розпочалася війна. Це у столиці її називали «терористичними актами», «заворушеннями», але для нас, жителів сходу, це з самого початку була війна. Ми почали жити у постійному страху. Постріли лунали, люди гинули. Була паніка. До останнього вірили, що ось­ось все минеться. Зрештою, ми з чоловіком вирішили, що більше залишатися там не можна. Згорнули бізнес. Виїхали зі сходу, але… кожен окремо, – говорить дівчина.

Чоловік Євгенії наполягав на переїзді за кордон – його близькі живуть в Італії. Там була можливість оселитися і відкрити власну справу. Однак вона переїжджати з України навідріз відмовилася.

– Для когось така моя позиція виглядає божевільною: як можна від такого відмовитися? Але я не хочу жити на чужині, я хочу жити тут, на своїй Батьківщині, народити тут дітей. В Україні моє місце, а не за кордоном. Я серцем відчувала і відчуваю зараз: життя мені там не буде. Андрій зрозуміти мене не зміг, не захотів. Він поїхав до Італії, а я сіла в автобус, який, як сказав водій, відвезе подалі від війни. Так я опинилася в центральній Україні, а згодом і в Кіровограді, – розповідає Євгенія.

Зізнається, коли приїхала до обласного центру, вийшла з автобуса, сіла на бордюр і заплакала. Окрім двох валіз і банківської картки, у дівчини не було нічого. Ані сім’ї, ані друзів, ані знайомих, ані місця, де переночувати. Попереду – невідомість.

– Я сиділа і ревіла, мабуть, із півгодини, а може, й більше. Поспішати було нікуди і ні до кого – місто абсолютно чуже. Від плачу мене відволік випадковий перехожий. «Дівчино, у вас щось трапилося? У вас вкрали речі, гроші?» А я кажу: «Ні, просто я зовсім одна. Не чіпайте мене, я хочу посидіти і поплакати». Але чоловік не послухався, а сів поряд, – згадує Євгенія.

Вона розповіла незнайомцю свою історію. Каже, чи то в такому розпачі була, чи то перехожий таку довіру одразу викликав, але Євгенія погодилася піти разом із ним. Новий знайомий Дмитро запропонував пожити у нього – разом із дружиною і доньками.

– Це такі світлі люди, коли познайомилася з ними, сум зовсім зник. Дуже добре, хороше подружжя і дівчата у них такі чудові, привітні. Поставилися до мене, наче до рідної сестри. Перші кілька тижнів життя у вашому місті я почувалася дуже невпевнено. Але завдяки цій родині, їхній підтримці все минулося. Ольга і Дмитро показали мені місто, познайомили зі своїми друзями, допомогли влаштуватися на роботу. Не буду розповідати, ким і де працюю, оскільки не працевлаштована офіційно, але я справді задоволена роботою. Через два місяці я почала винаймати собі квартиру. Словом, розпочалося нове життя, – каже Євгенія.

У своє нове життя дівчина нещодавно взяла безпритульну собаку. Говорить, цуценя самотньо сиділо біля її будинку, що нагадало їй саму себе, як приїхавши у Кіровоград сиділа і плакала на бордюрі. Зараз дівчина займається облаштуванням своєї кімнати. Каже, хоче відтворити обстановку, яка була у рідній оселі на сході, як раніше – вдома, куди вона ще сподівається повернутися.