Любовний фронт: своє кохання Дар’я і Віталій знайшли на війні

Дар’я Негода і Віталій Борсук познайомилися у місті Сватовому Луганської області. Він був командиром відділення, водієм у Черкаському 144 окремому автомобільному батальйоні, вона – медичною сестрою роти і караульним у 55 автомобільному батальйоні. Майже півроку вони жили в одному приміщенні, на одному поверсі, за три кімнати, але познайомилися лише за два місяці до демобілізації. Кажуть, якби не війна, то один на одного навіть не звернули б уваги. У вересні вони разом пішли на ротацію і переїхали у Кіровоград. Зараз закохані не можуть звикнути, що їм не треба вже приховувати свої стосунки.

На тій базі у Сватовому дислокувався зведений батальйон «777», до складу якого входили представники різних автобатів.

– Ми були взводом забезпечення, тобто не тільки розвозили боєприпаси, а й продукти, воду, речі, інколи перевозили бійців на першу лінію фронту, – розповідає Віталій.

Хлопець до війни працював водієм у Черкаській області, потім отримав повістку і не замислюючись пішов захищати країну.

Дар’я чотири роки працювала медичною сестрою в міській лікарні Комсомольська на Полтавщині, паралельно підробляла адміністратором в піцерії. В один момент вирішила піти служити добровольцем.

– Батьків поставила перед фактом. Я з дитинства не питала ні в кого, що мені робити, – говорить дівчина. – Дуже важко мене від чогось відмовити. Тому мама з татом навіть не намагалися мене переконувати. Коли я мамі сказала, вона поплакала трохи. Тата не було вдома, він далекобійник. Коли приїхав додому, сказав: «Усі діти рівні. Чим моя дитина відрізняється від інших? Чим чийсь син гірший моєї доньки?». У нього таке було переконання.

– 13 серпня мене призвали, а ­1 вересня вже поїхала в АТО, – продовжує Дар’я. – Під час військових навчань пройшла ще й курс караульного. В мої обов’язки входило розвозити з водієм забезпечення, а якби починалися обстріли, я мала б відстрілюватися.

Про те, як познайомилися, пара довго не могла вирішити, хто розповідатиме.

– Того дня ми їхали колоною на Золоте, – бере слово Даша. – Стали біля однієї точки під мостом, нам дали розпорядку, куди треба їхати. Там ми з Віталієм і зустрілися.­ Раніше я на нього не звертала особливої уваги. Вони мене, зрозуміло що помічали, бо між 112 чоловіків була лише я одна дівчина. Поки стояли, поспілкувалися, він запропонував наступного дня з ним поїхати караульним. Я посміялася, нічого не відповіла. І все, роз’їхалися. Ми поїхали на Золоте, попали під обстріл, а вони поїхали на Орєхове Донецької області. Ввечері на розводі він знову спитав, чи я з ним поїду.

– Наступного дня я таки поїхала з ним на Золоте, – продовжує дівчина. – Було літо, спекотно, вирішили на зворотному шляху заїхати на озеро. Ми ж люди безконтро­льні, у часі нас ніхто не обмежував. На війні часового контролю нема. Поїхали на озеро, відпочили, з цього моменту і почали більше спілкуватися.

Віталій каже, що добивався уваги дівчини, як міг.

– Вона у мене бойова! Всіма силами добивався! – каже Віталій.

– Я розкажу сама! – перебиває коханого дівчина. – Він мені дарував квіти! Сватове – це гарне і нерозбомблене місто, яке ніколи не було окуповане. Але купити квітів у нічний час там ніде. Біля міськради є дуже гарні клумби з шикарними трояндами. Він пішов у магазин (не знаю, правда, чого він туди пішов), а я чекала його у кімнаті з його товаришами. І тут приходить Віталік із трояндами і двома пляшками джин­тоніку, який я не п’ю. Навіщо він взагалі купив його – не зрозуміло. Але всі були вражені.

– Коли я повертався в розташування, мені назустріч ішов комбат, а я з двома пляшками і трояндами. Він розсміявся і зрозумів, до кого я йду, – додає Віталій.

Через суворий армійський режим парі постійно доводилося приховувати свої стосунки. Кажуть, доводилося потайки тікати із розташування, щоб побути разом наодинці. До того ж, постійно переживали один за одного, коли не вдавалося разом їздити у відрядження.

– Бувало, коли їхали в різні точки, то постійно одне одному телефонували, – розповідає Віталій. – Один раз було таке, що ми колоною відвезли необхідне, потім заїхали покупатися, бо було жарко, раптом дзвонить старший колони і каже, щоб я усіх відправляв на базу, а сам їхав на дуже небезпечну точку в Трьохізбенці. Наказав нікого з собою не брати, бо там були обстріли. Даша вчепилася: «Я поїду з тобою і все!».

– Я знала, що там інтенсивно стріляють, боялася за нього, – каже Даша. – Він сміється: «Все, мене там застрелять, прощавай…». А я думаю, якщо помирати, то разом. Так страшно там було, приїхали, людей немає…

Військові розповідають, що тоді довго не могли знайти потрібну базу. Питали у місцевих жителів дорогу.

– Усі знали, але мовчали, – продовжує Віталій. – Чому? Бо є такі люди, які сприймають нас нормально, а є дивляться так, наче якби у них була зброя, вони б тебе пристрелили. Так само є і конфлікти між сусідами. Два чоловіки прожили поряд 30 років. Один за Україну, інший – за Росію. Один возить солдатам у поле борщі, а інший каже: «Носи­носи, ось Україна піде, ми тебе першим уб’ємо».

– Ми були на точці біля Високої гори, – каже Даша. – Хлопці стоять на передовій, захищають село. А місцеві такі, що ні води, ні хліба солдатам не дають. Рік хлопці  захищали ту позицію і тих людей. Коли впав снаряд на село, місцеві жителі прибігли до наших бійців і кричали, що то вони по них гатять. Хлопці пояснювали, що якби вони це зробили, то села не було б. Ті й слухати не хотіли, от таке ставлення до наших бійців.

Закохані кажуть, що якби не волонтери, то вижити було б нереально.

– Коли я тільки відправлялася на схід, мені видали сумку 1968 року, а в ній – три бинта 1976 року, пов’язка, іржаві шпильки, старий джгут, олівець і жовті листочки, щоб записувати дані, коли наклали джгут, ще й таблетки з незрозумілим терміном придатності. Все. Навіть упаковки анальгіну й термометра не було. Добре, що коли мене проводжали на схід, підійшли волонтери з мого міста і дали телефони. Потім я їм дзвонила і просила необхідне. А коли отримали першу зарплату, скинулися з хлопцями по сто гривень і купили ліки. Також мені дали форму «дубок», яку через два тижні вже носити не можливо було. Берці дали 40 розміру, тоді як у мене 37. Я їх жодного разу не взула. Присягу приймала в капцях! І це не тільки в мене така проблема. Приїхав тато і каже: «Господи, донцю! Навіщо ти сюди пішла?». Потім він мені вже купив усе необхідне. Волонтери прислали дві форми.

Але жодного сумніву ані в Дар’ї, ані у Віталія, що зробили неправильний вибір, не було.

– Коли я тільки йшла служити, жодної дівчини, навіть на блокпостах, я не бачила. Зараз їх там дуже багато,  – каже Даша. – Абсолютно не шкодуємо, що рік провели там. Після повернення на мирну територію досі важко, незвично. За рік відвикли від цього життя. Ми так чекали цього моменту, коли не треба буде ховатися, не треба буде тікати разом від сторонніх очей. І дочекалися. Тепер нам не треба казати один одному: «Тихо, щоб ніхто не почув».

Обоє кажуть, якщо їх знову призвуть, не замислюючись ­підуть знову захищати країну.

– Якщо усі сидітимуть, то нічого не вийде. Страшно було перших два місяці, бо думаєш, що тебе чекає, і два останніх, бо страшно, що тебе вб’ють, адже вже рік пройшов, а ти досі жива, – зізнається Дар’я.

Зараз вони обоє активно шукають роботу. Віталія звільнили з попередньої роботи одразу після того, як його мобілізували.

– Ніхто офіційно не хоче брати на роботу, бо знають, що через шість місяців мене знову можуть призвати. Ніхто не хоче платити. Я водій зі стажем: в АТО їздив на КАМАЗі. Всюди відмовляють, – каже хлопець.

Дар’ю після демобілізації запросили в батальйон «Кіровоград» на посаду фельдшера.

– Після такої пропозиції я поїхала додому і розрахувалася з колишньої роботи, – говорить дівчина. – Приїхала­ у Кіровоград, пройшла медкомісію, тестування, а мені кажуть: «Київ заборонив набір. Чекайте». А що мені чекати? Тепер ми сидимо у Кіровограді, не знаємо, що нам робити. Квартира дорога. Я обійшла усі місцеві медзаклади, нікуди працівники не потрібні. Залишається­ тільки йти кудись офіціанткою або мити посуд. Усі обіцяють, що передзвонять.

У перший день набору в нову поліцію вони удвох пішли і подали свої анкети.

– Ми у чужому місті вже третій місяць. Ні рідних тут, ні знайомих. На що сподіватися – не знаю. Уся надія на нову поліцію. Якщо не вийде, доведеться їхати жити до батьків, – каже Дар’я.