Батько загиблого солдата: Молимо Бога за хлопців, що в цей час на війні, які стійко тримають кожен клаптик землі

Втративши торік сина Євгена на неоголошеній війні, Володимир Бурко став волонтером. У пам’ять про сина нині він допомагає іншим бійцям. Збирає продукти і везе на схід країни, а ще дає воякам концерти.

День, що перевернув життя, Володимир згадує з невимовним болем.

– Коли загинув син, було дуже тяжко. Буває сиджу на роботі, люди заходять, а я сліз не можу стримати... Я працюю у «Кіровоградгазі», приходять клієнти, а мені якось ніяково стає, намагаюся зосередитися. Я довго від цього відходив, – зізнається чоловік.

Врятувавши іншіжиття, сам загинув

Володимир каже, у родині до останнього вірили, що Євген живий. Однак страшна звістка завдала всім невимовного горя. Пригадує: того дня Женя із бійцями, як розвідники, їхали на двох БТРах попереду колони. Біля посадки потрапили в засідку бойовиків. Взяли бій на себе, врятувавши життія інших хлопців, які знаходилися в колоні.

– За двадцять хвилин до бою сину зателефонувала дружина і сказала: «Женя, я була на УЗД. У нас буде донька». Далі була кулеметна черга. Перша куля потрапила командиру групи у бронежилет. Наступна – моєму сину під бронежилет. Хлопці позлітали з БТРів. Женя ще на адреналіні відстрілювався скільки міг, даючи можливість хлопцям зайняти бойові позиції, поки не знепритомнів. Потім півтори години мого сина і пораненого прапорщика хлопці тягли під шквалом вогню по очерету і болоту до безпечного місця. Але так і не врятували. Він помер… – розповідає Володимир.

Сумну звістку про смерть хлопця родині сповістили спочатку телефоном. Утім вони відмовлялися в це вірити – до останнього сподівалися,­ що Женя живий.

– Ми з дружиною були на городі. Зателефонував мій товариш і каже: «До нас дійшли чутки, що Женя загинув. Це правда чи ні?» Цю розмову почула моя дружина, одразу набрала невістку, а та каже, що нічого не чула. Ми поїхали до неї, а їй тим часом уже повідомили про смерть. Це була неофіційна інформація, тож ми з дружиною багато разів телефонували до сина, але він не відповідав… Тоді трубку підняв адвокат із Запоріжжя, який у морзі оглядав тіло. Він сказав, що у морозильній камері почув звук телефона, дістав його і почав із нами розмовляти. Ми кажемо, що цей телефон належить нашому сину Євгену Бурку, а ми його батьки. Почали запитувати, чи серед загиблих є наш син і попросили, щоб нам допомогли його упізнати. Особливими відмітками на тілі було татуювання на лівому плечі, а також шрами від порізів на руках, які залишилися в нього ще з дитинства. Все співпало... А через три години до нас приїхав воєнком і приніс сумну звістку, – важко переводить подих батько.

22­річний Євген, сержант, заступник командира розвідувальної групи спецпризначення третього окремого полку другого батальйону, загинув 12 червня торік на кордоні між Україною та Росією під селом Степанівка Донецької області.

Володимир говорить, що найболючішим було їхати на зустріч із сином – не живим, а мертвим. Тієї ночі його серце стискалося від невимовного болю, хотілося кричати на весь світ і одночасно стримувати у собі емоції, бо потрібно було підтримувати свою дружину та невістку з дітьми.

– Домовився з воєнкомом, щоб я оглянув сина першим. Тоді о дванадцятій ночі я чекав біля обласної лікарні. Сина везли всю ніч. О п’ятій ранку привезли, відкрили в морзі. Це був Женя. Але в це важко повірити, його донечка і досі чекає татка…, – каже чоловік.

Мріяв бути десантником

Володимир каже, що син хотів бути десантником.

– Женя мріяв бути десантником. Знаєте, як вийшло? Я тоді працював на ринку «Престиж», дружина дуже хворіла, треба були гроші... Женя закінчив десять класів,  я його забрав із собою. Він мені допомагав, навіть не пішов навчатися далі. Якось Женя допомагав завантажувати автомобіль десантникам і запитав в одного з них: «Хлопці, я завжди мріяв бути десантником. Як до вас потрапити?». Ті йому жартома порадили займатися спортом. Пізніше Женю призвали на службу в армію, де він пройшов відбір і потрапив до третього окремого полку спецпризначення. Після строкової служби підписав трирічний контракт, а потім ще на три продовжив. Заочно пішов навчатися в інститут. Він загинув, прослуживши всього рік, – говорить батько солдата.

Женя жив зі своєю сім’єю у батьківському будинку у селі Вільне Кіровоградського району. Нині там живе невістка з дітьми.

Батько загиблого героя допомагає солдатам

Після смерті сина у серці Володимира поселилася порожнеча. Чим її заповнювати чоловік не знав. Каже, якось узяв гітару і до серця почала линути музика, а потім слова на неї. Володимир почав складати пісні, присвячені солдатам, їхній мужності, а також волонтерам, які віддають себе до останку, допомагаючи бійцям.

– Був я в Аджамці, зустрів там двох десантників, які воювали з моїм сином, подивився в їхні очі. Вони по­іншому на все дивляться, сприймають світ інакше, у них інші думки, – розповідає батько загиблого солдата.

Згадує Володимир Бурко ще одну історію. Вона мало схожа на реальну, бо такого практично не трапляється, але певно, щось таки вберег­ло солдата.

– Приїздив до мене товариш і розповідав, як переживав цей важкий період війни. Він говорить: «Почався обстріл. Ми лягли. Потім чую, у спину щось бахнуло, хотів дотягнутися до автомата – в руку попало, кров цибинить. Немає сил підвестися. Тоді бачу сепаратист біжить, націлився на мене. За цей час я згадав дружину, матір. Тоді підняв голову, а він побіг далі, пожалів чи хто його знає», – ділиться чоловік і додає, що після розмови із товаришем написав пісню про солдата.

Гра на гітарі, складання пісень допомагають Володимиру переживати біль втрати сина. Вирішив зі своїми піснями їздити на схід до бійців, виступати перед ними, дякувати за те, що захищають країну від ворога.

– Я почав частіше думати, як хлопці через це проходять, як гинуть. Усе через себе пропускав. Почав частіше писати пісні про війну, солдатів, але як я міг про це писати, не бачачи всього? Тоді я вирішив, що треба поїхати в АТО, подивитися в очі солдатам. Я хотів побути на передовій, відчути, як їм там, щоб написати правду. Тож зібрав машину продуктів і поїхав. Кілька тижнів тому був у Дружківці Донецької області. Частину продуктів передали 57 окремій мотопіхотній бригаді, іншу – десантникам, тому командиру, який потрапив із моїм сином під обстріл. Пиріжки, які ми передали солдатам за мого сина, напекли господині із сіл Вільне та Нова Павлівка Тетяна Дяченко, Надія Цибульська, Катерина Патлаченко, Лариса Бобошко, Любов Шаріпова та Клавдія Самотуга, – розповідає співрозмовник «КП» і додає, що жителі Вільного та Нової Павлівки завжди через нього передають солдатам щось смачненьке.

Володимир Бурко каже, люди відгукуються на допомогу, нічого не шкодують для бійців і молять Бога про закінчення війни.

Співає про солдатів та волонтерів

Володимир Бурко викладає свій біль у піснях, із якими виступає в зоні АТО. У них – слова подяки солдатам за мужність та хоробрість. А також він організовує благодійні концерти у селах Маловисківського та Кіровоградського районів, у самому обласному центрі.

– Нещодавно з благодійним концертом виступали у Малій Висці. На зібрані кошти придбали ліки та передали бійцям, – каже Бурко. – Зараз планую виступити у селах Федорівка, Покровка та Оситняжка.

– Музику придумую сам, коли в душі щось зачепило, тоді слова накидаю. Пісні пишу з п’ятого класу. Спочатку навчився грати на гітарі на одній струні. Хлопчаки грали, я запам’ятовував акорд, біг додому і сам пробував грати. В школі грав, в училищі в ансамблі, в армії два роки. Після армії, у 1990 році одружився, народилося двоє дітей, тоді грав коли з хлопцями збиралися,­ – пригадує Володимир своє захоплення.

І хоча за життя довелося переїхати з рідної Малої Вис­ки до Вільного Кіровоградського району, працювати на різних роботах, у душі завжди жевріла пісня. Каже, коли діти підросли, знову почав братися за гітару і співати.

– Коли  доньці виповнилося дванадцять років, я написав пісню для неї, далі для дружини, сина, невістки. Тоді на роботі запропонували виступати. Щороку їздимо на фестивалі «Блакитний вогник», – розповідає чоловік і додає, що після смерті сина профспілка ВАТ «Кіровоградгаз» придбала йому гітару, з якою він  завжди вирушає в зону АТО.

Після смерті сина Володимир Бурко написав про нього пісню, яка ятрить серце і повертає в спогади, коли його син був ще таким малим і здавалося, що все життя ще попереду. Але його обірвала війна…