У Кіровограді на маршрутці працює єдина жінка-водій

, Олена Сідорова

2445Щодня 64-­річна Антоніна Суслова (для друзів і онуків – просто Антоха) прокидається о четвертій ранку і їде на роботу своєї мрії. Вона працює по 15, а то й 18 годин на добу. Жінка – водій маршрутки­ №500. Немає жодного пасажира, який би при вході не здивувався, що за кермом сидить жінка. Антоніна каже, до такого напливу уваги вже звикла. Пасажири ж зауважують, що жінка за кермом маршрутки – для Кіровограда, як мінімум, незвично.

Вперше Антоніна сіла за кермо автомобіля в 12 років.

– Пам'ятаю, як старша сестра з зятем приїхали в гості на «Побєді», – пригадує вона. – Мене відправили в магазин, я швиденько збігала, а коли повернулася – дивлюся, в машині є ключі, завела, поїхала. До цього мене ніхто не вчив їздити, я сама придивлялася. Те перше відчуття за кермом я запам’ятала на все життя.

У родині Антоніни водіїв немає зовсім. Дідусь був поваром, батько – заготівельником, мама – швачкою. Хотіла, аби донька вступила до кулінарного технікуму. Але дівчина з дитинства відчувала потяг до техніки.

– Я пішла до кулінарного подавати документи, але так і не подала, – розповідає Антоніна. – Вперлася – не піду, і не пішла. Вступила до технічного інституту у Кіровограді. Після трьох років нав­чання зрозуміла, це щось не те. Тому пішла на заочне до київського транспортного на спеціальність ремонт автомобілів. У групі було 36 хлопців і одна я. Спочатку вони насторожено на мене дивилися, але потім зрозуміли, що я не гірше за них розбираюся в машинах. Я вибрала те, що хотіла. І не шкодую.

Антоніна рано пішла працювати – у 18 років. Каже, що варіантів, крім таксопарку, не було.

– Коли вперше прийшла влаштовуватися на роботу на маршрутку у столиці, начальник дуже здивовано на мене подивився. Перевірив, як я вмію їздити, подивився, оцінив і взяв на роботу, – каже співрозмовниця «КП».

Далі життя Антоніни почало крутитися навколо автобусів, автомобілів і маршруток. У Києві водієм працювала вісім років. У Кіровограді 18 років викладала правила дорожнього руху і керування в школі автолюбителів, трохи була головним інженером у Первомайську Миколаївської області, потім із чоловіком переїхала до Казахстану.

– Я суворий водій. Так мене життя навчило, – говорить жінка. – До пасажирів різна, можу й побурчати. Але я добра. Люблю увімкнути музику і їхати. Я обожнюю свою роботу, із задоволенням біжу на неї, із запалом працюю. Зараз мій робочий день закінчується о сьомій або десятій вечора, якщо потрапляю на чергування. У мене була можливість працювати на кращій роботі, більш оплачуваній, але то все не моє. Мабуть, я знайшла в житті те, чого хотіла. Кожна людина має обирати спеціальність, яка їй до душі, і не важливо, як подивляться на твій вибір люди.

Антоніна каже, що відчуває себе на рівні із чоловіками. Сміється, можливо, їй треба було народитися хлопчиком.

– Я не винна, що такою народилася, – продовжує вона. – Колесо полетить – поміняю, відремонтувати машину – запросто. Коли на узбіччі машина стоїть – зупиняюся і допомагаю. На ремонтні станції не їжджу, все сама ремонтую. У молодості у мене було багато інтересів. Займалася фотографією, вдома досі є старі фотоапарати. Непогано готую, люблю борщ варити. У мене є багато суконь, які я одягаю у вихідні. Нещодавно комп’ютер освоїла. Роблю все, що мені до душі.

Ті пасажири, які вперше бачать на маршруті Антоніну, кажуть, що вона їм здається дуже строгою і навіть злою. Ті ж, які їздять із нею частенько, запевняють, що це зовсім не так.

– Вона неймовірна жінка, – говорить жителька села Соколівського, колишня вчителька Ганна Яківна. – А як кермує! Колись спостерігала за нею, так вона кожну ямку об’їде, акуратно поверне, машину відчуває краще, ніж хлопці. Мій маленький онук із нею якось їхав до школи. Потім прийшов додому і розповідає, що зранку набилося дуже багато людей, він не вміщався. Вона ж попросила людей посунутися, щоб дитина доїхала до школи і не запізнилася на урок. Вона не нахабна, ввічлива, справедлива, ніколи не обурюється, коли їдуть пільговики.

– Це так престижно і приємно, – з посмішкою додає інший пасажир.

Кіровоградські водії теж уже звикли до такої особливої колеги.

– Вони мене бояться, як вогню, бо ганяю їх. Я дуже сувора, – каже Антоніна.

– Вона – льотчик! Їздить гарно! – каже колега Антоніни – Юрій. – Якось довелося з нею проїхатися в маршрутці. І що я вам скажу – багато хто не зможе зрівнятися з нею у кермуванні. І на «Газелях», і на «Рафіках», і на «Богдані» вона працювала. Коли Антоніна поряд на маршруті, краще їхати за графіком, інакше – буде горе.

– Нормально вона їздить. Як усі мужики, – говорить інший колега Ігор.

У жінки більше 40 років водійського стажу, у 70-­х вона навіть брала участь у ралі на «Волзі», посіла друге місце. Зізнається, за час роботи були і штрафи, і правопорушення.

– На поїзді їздила, на літаку літала, на екскаваторі пробувала, коли навчала курсантів у Петровому. Коли ще була маленькою, крутила штурвал пароплава в Каневі. Це було неймовірне задоволення. Мені все одно, на чому їздити, сідаю і одразу їду. Однаково мені кого або що возити. Але маршрутка – це як наркотик. Якщо сядеш, то важко покинути.

Про особисте життя Антоніна говорить неохоче, як тільки починає розповідати – виступають сльози на очах. У цей момент стає зрозуміло, що за суворим поглядом, впертим характером і чоловічою професією криється чутлива жіноча душа.

– У мене чоловік був військовим, служив у Кіровограді. Як тільки ми познайомилися, він не знав, що я водій. Потім розказала йому, він не здивувався, згодом звик. Пішов на війну в Афганістан, там знайшов собі прапорщицю… Зради я нікому не пробачаю... Тому ми розійшлися. Я повернулася у Кіровоград... Навіть згадувати не хочу, – говорить жінка.

Але із захопленням і посмішкою Антоніна розповідає про своїх найближчих – доньку і двох онуків.

– Одному 22 роки, іншому – 23. Доньці – 45. Я чекала, щоб були хлопці, щоб теж стали водіями. Але вони подалися в кухарі. Зараз навчаю їх розбиратися в техніці, щоб хоча б для себе вміли. У мене є своя машина «Газель». Хтозна, які ще часи настануть, нехай уміють.

Зараз Антоніна хоче бути корисною військовим, хоче допомагати їм, возити з волонтерами допомогу на схід.

– Одна мета такого бажання – це долучитися до великої справи. Інша – я б хотіла поїхати ближче до кордону з Росією, аби побачити свого чоловіка. Я б йому нічого не сказала, просто хотіла б подивитися йому в очі. Я ж працюю в чоловічому колективі, то могла б вийти заміж удруге. Але у мене характер однолюба. Мабуть, досі його люблю. Я щаслива. У мене є улюблена робота, у мене є донька і двоє бравих онуків. Чого у мене немає – так це жіночого щастя, – зізнається насамкінець вона.


e-max.it: your social media marketing partner