Переселенець із Донецька відкрив у Кіровограді екстрим-клуб

Вадим Хрипливий приїхав у Кіровоград із Донецька торік у середині червня. Там він шість років працював у шахті машиністом гірничих виїмкових машин. Але мріяв про зовсім інше – хотів подорожувати і розвивати екстрим-спорт. Його історія успіху почалася разом із початком війни. Каже, війна вплинула на нього по-особливому – захотілося повністю змінити своє життя і здійснити мрії. Зараз Вадиму 27 і він може назвати себе щасливим. У Кіровограді він створив громадську організацію «Екстримал», керує екстрим-клубом «EKVITAS», вчиться у педагогічному університеті на тренера, відростив бороду і знайшов справжніх друзів.

Працював у шахті, але розумів, що це не моє покликання

– Я жив у шахтарському гуртожитку у Київському районі Донецька, – розповідає Вадим. – Ходив щодня на роботу в шахту, працював по шість годин. Коли пішов до армії, мав вагу аж 107 кілограмів. У 2011 році вирішив серйозно зайнятися спортом. Попри важкий робочий день, дотримувався режиму: вставав о п’ятій ранку, цілий день працював, а увечері пробігав по десять кілометрів. Я не знаю, звідки у мене бралися сили. Я так налаштував свої думки, що вони самі додавали мені енергії. Дві зими я бігав за будь-якої погоди,  навіть при мінус 15.

Вадим каже, що у нього була зарплата, житло, певна стабільність, проте він прагнув іншого – хотів пов’язати своє життя зі спортом та екстримом.

– В один момент я зрозумів, що наше життя дуже коротке і треба розкривати свій потенціал, – говорить він. – Я вирішив звільнитися. Можна було б там залишитися, поринути в зону свого комфорту. Але я розумію, якщо все життя пропрацюю у шахті, через 20 років вийду на пенсію, будуть діти, сім’я, але це буде не істинне моє призначення. Я хочу докласти власні зусилля для розвитку людей, повести їх за собою. Мені образливо, коли люди прогинаються під соціальну систему, яка на них тисне. Треба бути сильним і не здаватися. Я маю їм це пояснити.

Війна підштовхнула мене до змін

Два місяці Вадим жив за три кілометри від обстрілів. Тоді в Донецькому аеропорту тільки починалася колотнеча і стрілянина.

– Кожен ранок прокидався і через відкриту кватирку чув «буф-буф!», – пригадує він. – І одразу такі думки: «Хоча б не у моє вікно…». В аеропорту стояв мій третій окремий полк спецпризначення, де я служив із 2009 по 2010 рік старшим розвідником. Як зараз пам’ятаю, як приносив своїм офіцерам оливки, коли вони стояли в старому терміналі. Тоді у мене було таке бажання допомогти. Я  пішов би у свій полк служити знову, якби мене покликали, але там потрібні були бійці лише в Нацгвардію. І зараз готовий піти в українське військо. Хоча у мене загинула однакова кількість друзів що з боку нашої армії, що з іншого боку.

Вадим каже, що події на сході дали йому поштовх розвиватися далі.

– Війна мене підштовхнула до того, що я покинув роботу і почав своє життя заново. Я виріс із системи, в якій жив і працював, і пішов проти неї. Так мене змінила війна, – говорить він.

Я мріяв про свій екстрим-клуб

Спочатку Вадим переїхав у Красноармійськ, де живуть його батьки, а потім покинув усе і поїхав у Кіровоград. Півтора місяця жив у друга, але весь цей час горів мрією створити екстрим-клуб.

– Щоб реалізовувати себе, вирішив переїхати у велике місто. Кіровоград мені рідніший, я тут служив. Батьки спочатку сердилися на мене, а я на них. Казали, щоб я знайшов роботу в рідному місті, щоб нікуди не їхав. Але я не послухав.

Перше, що Вадим зробив для втілення мрії – купив слеклайн і створив сторінку клубу в соціальній мережі.

– Я не покладав надії, що мій клуб стане популярним, – ділиться Вадим. – Я попросив друга, щоб він роздрукував мені рекламні оголошення, ходив вулицями і їх клеїв, роздав тисячу візитівок, просто підходив до людей і розказував про свій клуб. У соціальній мережі ВКонтакті робив розсилку, додавав друзів, залишав пости, це було дуже клопітно, але я не здавався.

Кіровоград важко було розкачати на екстрим

Вадим зізнається, що у нього постійно не вистачало коштів, але він усі сили і фінанси вкладав у розвиток клубу.

– Я був упевнений, що ми розкачаємо це місто екстримом, – говорить хлопець. – Рік тому я був у постійному напруженні, грошей не було, я ходив всюди пішки. Я залазив у борги, але не відступав. Спочатку брат мені позичив тисячу гривень на розвиток клубу. Я не знаю, як я виживав. Отримував мінімальні 900 гривень від центру зайнятості. Організовував невеликі поїздки у Водяники, нічого не виходило. Дуже важко було розкачати Кіровоград на спорт.

Тепер екстрим-клуб набув у Кіровограді великої популярності: про нього знають і говорять, на сторінці в соцмережі більше чотирьох тисяч людей, клуб провів понад півсотні заходів.

– Ми познайомили кіровоградців із балансбордом, рафтингом, на пейнтбол їздили, на скелелазіння ходимо, – перелічує Вадим. – Збираємося у похід у Карпати. Хочу написати кілька проектів зі слеклайну. (Це натягнута між двома об’єктами вузька стропа, якою треба пройти, схоже на канатохідця). Навесні хочу масштабний фестиваль із цього виду спорту, закупити спорядження, балансборди. Незабаром запустимо сайт. Зараз перспективний напрямок – роупджампінг. Це коли стрибають із висоти на гумових мотузках. Людям це дуже подобається, усі хочуть літати.

Зараз у мене є екстрим-команда

За рік безперервної роботи Вадим зібрав навколо себе однодумців і йому вдалося створити команду.

– Команда працює чисто на спортивному інтересі, на ентузіазмі. Їм подобається компанія, яка зібралася. У нас є фотограф, дизайнер, монтажник відео, журналіст і я, як керівник, займаюся партнерською роботою. До року існування організації говорили тільки про мене і «EKVITAS». Зараз уже говорять про команду, – з гордістю говорить Вадим. – У нас демократія, кожен знає свої обов’язки і робить свій внесок у розвиток. Все, що я можу їм поки запропонувати як оплату, – це нескінченну кількість стрибків із мосту.  

Аби показати людям якомога більше нового, Вадим і сам постійно розвивається й удосконалюється.

– Я намагаюся себе спробувати у різних видах ­екстремального спорту, не зупинятися на одному, – каже спортсмен. – Людський потенціал дуже великий. Мене надихають люди-інваліди, які не мають рук або ніг і які все одно займаються спортом. Вони для мене авторитети і натхненники. Вони творять дива тоді, коли люди з пивним животом сидять на дивані і скаржаться на життя. Зараз я намагаюся надихати інших. Шукаю щось хороше у цьому світі. Інколи я пригадую, як рік тому ледве не плакав, настільки мені було важко. Але якщо за мною стоїть така потужна команда, значить я робив це недаремно.

Уперше поїхав автостопом до мами на день народження

Одне із захоплень, у якому Вадим себе нещодавно знайшов, – це автостоп. Каже, це чудова можливість дістатися пункту призначення без затрат, голов­не – скласти водієві хорошу компанію під час поїздки.

– Уперше спробував поїхати автостопом у вересні – на день народження мами, – пригадує Вадим. – У мене в кишені було всього 80 гривень, треба було вибирати – або приїхати до мами з квітами, або купити квиток. Вирішив поїхати автостопом, щоб подарувати мамі квіти – це були гербери з хризантемами.

– Я тоді вийшов на околицю Кіровограда і подумав: «Що мені робити?», – продов­жує він. – Підняв руку і йду. І водії почали зупинятися. З багатьма людьми, які мене підвозили, я спілкуюся і досі. Якщо мені треба, наприклад, у Дніпропетровськ, я дзвоню і мене забирає вже мій добрий знайомий. Люди підвозять інших, щоб їм веселіше було їхати. Звичайно, були й проблеми. Деякі водії казали, що ми нахлібники, але то таке.

Після подорожі автостопом до Одеси Вадим із знайомою дівчиною вирішив втілити мрію обох – побачити Північне сяйво.

– Аліна мені сказала: «Я мрію побачити Північне сяйво», а я їй: «Я також». Так ми зірвалися у січні до Мурманська. Проїхали  шість із половиною тисяч кілометрів. Уся подорож зайняла рівно три тижні. Мене дуже дорога втомила. Коли до фінішу залишалося останніх 30 кілометрів, мене ніхто не хотів підвести. Тоді я годину простояв, розсердився і викликав таксі, – розказав він.

Я змінився, навіть батько до мене серйозніше ставиться

Вадим їздить додому тричі на рік – на дні народження батьків та на 8 березня. Каже, батьки вже змирилися з його вибором і почали інакше до нього ставитися.

– Вони бачать, як я виріс. Я з ними щодня спілкуюся телефоном, відправляю їм відео зі змагань. Я їх обожнюю! Хоча  раніше на них ображався. Мама підтримує мене, заспокоює, якщо щось не виходить, – із захватом і посмішкою описує своїх рідних Вадим. – Вона мене завжди вислухає і зрозуміє, питає, коли їй чекати онуків, навіть влаштувалася в дитсадочок нянею, щоб бути поближче до дітей. У мого тата характер задерикуватий, він постійно говорить із сарказмом, але  любить город, вирощує близько 20 видів винограду. Коли я був на дні народженні у мами, помітив, що тато до мене вже серйозніше ставиться.­ Я не хотів їм довести, що я можу чогось досягти. Це потрібно було мені.

Я тут знайшов друзів, я тут знайшов себе

Вадим зізнається, що повертатися на схід особливого бажання не має.

– Чи сумую я за домом? У мене там немає тих друзів і таких знайомих, яких я знайшов тут, – після недовгої паузи відповідає хлопець. – Там мене об’єднували люди, з якими мені доводилося спілкуватися на роботі. Тут же ж у мене такі люди, які мене розвивають і підтримують. У мене тут є кросфіт-сім’я. Друзі.

Вадим не шкодує, що поїхав далеко від батьків, провів шість років у шахті, покинув і роботу, і власну двокімнатну квартиру у Красноармійську.

 

– Тут я себе ліпше почуваю, – зізнається він. – У мене немає постійного заробітку, роботи, я не заробляю тих 5-6 тисяч, які я заробляв у шахті, але я такий щасливий, що це не передати словами. Якби я досі працював у шахті, то навіть і не замислювався б, щоб кудись поїхати. Я у захваті від свого життя. Я був багато де. Зараз головне не зупинятися, працювати і розвиватися.