Вірити у себе, не здаватися, не зраджувати мрії і йти вперед, не дивлячись ні на що

, Вікторія Семененко

2231Історія кіровоградки Наталії Гончар, яка у травні мала брати участь у конкурсі краси серед дівчат на інвалідних візках, набрала широкого розголосу, особливо в соціальних мережах. Чому особлива дівчина не потрапила на «Красу без обмежень», про це і не тільки вона розповіла «КП».

Конкурс краси серед дівчат із особливими потребами у Кіровограді відбувся вперше. До цього – його організовували в Донецьку. Однак неоголошена війна змусила організаторів змінити місце проведення. Обрали центр України, куди з’їхалося чимало красунь на візках з усієї держави. До їхнього числа мала потрапити і Наталія Гончар, яка представляла б Кіровоград, однак не все було так просто, як здавалося на перший погляд.

– Я не хочу робити наклепів. У мене немає особистих образ на організаторів. Мені запропонували взяти участь за чотири дні до конкурсу. Тоді, 13 травня, ввечері мені зателефонували організатори і запропонували поборотися за корону. Я погодилася, але уточнила, що начебто участь у конкурсі не передбачає пересування на електронному візку. Мені відповіли, що узгодять це, і запросили на репетицію, – ділиться дівчина.

– Я приїхала, познайомилася з усіма дівчатами. Мені сподобалося. Всі були у захваті. До мене підійшов режисер конкурсу. Коли він дізнався, що я пересуваюся сама на електронному візку, здивувався, що йому ніхто про це не сказав. Зрештою я почула: «Вибачте, конкурс такого не передбачає», – ділиться Наталія.

Та попри те, що дівчина не виступила на конкурсі, вона на ньому була присутня як глядачка. Уболівала за дівчат, щиро їм аплодувала, а ті – на знак подяки за підтримку та знайомство засипали кіровоградську красуню-візочницю квітами.

Після конкурсу кожна учасниця поїхала до свого міста. Зараз дівчата листуються, обмінюються думками й новими ідеями.

Наталія Гончар теж повернулася до свого буденного життя. Як і раніше, займається улюбленими справами і щодня намагається досягти професійного росту.

– Люблю насолоджуватися життям. Іноді стільки цікавого відбуваеться поряд. Я завжди кажу: «Так багато цікавих речей у світі, і як мало людей, яких це приваблює». Я люблю читати, зустрічатися з друзями, ходити в кіно, відвідувати цікаві виставки, мандрувати, – розповідає про себе дівчина.

Інвалідність – це не вирок, упевнена Наталія. Тож одне зі своїх захоплень вона перетворила на основ­ну роботу.

– Моя робота – це моє захоплення. Я займаюся комп’ютерною графікою. Окрім цього, виконую на замовлення дизайн логотипів, виготовляю відео з фото, – ділиться дів­чина. – За спеціальністю я вчитель англійської мови. Закінчила педагогічний університет. Але в школі не працювала. Допомагала іноді друзям з англійською. Так сталося, що я творча людина і не можу сидіти на місці, перекладати тексти з купою книг, словників. Мені потрібно щось більш цікаве, насичене. Але знання англійської мови мені допомагає в моїй основній роботі.

Свій вільний час Наталія не витрачає марно, завжди знаходить для себе щось корисне і цікаве.

– Для душі – це фільми, книги. Люблю виготовляти квіти з полімерної глини та листівки ручної роботи, коли є вільний час. Шукаю в інтернеті нові техніки, намагаюся їх освоїти. А потім усе дарую друзям, – говорить вона.

В інвалідному візку дівчина з дитинства. Свій діагноз не називає. Каже: він занадто довгий і зрозумілий буде не кожному.

– Хвороба з народження. З дитинства – у візочку. Я ніколи не ходила, – ділиться співрозмовниця «КП».

І хоча Наталія не звикла скаржитися, все ж не стрималася – каже, у Кіровограді людям-візочникам дуже не просто живеться. Належних умов немає, та й загалом до таких, як вона, ставляться зверхньо.

– У магазини, крім деяких продуктових і кількох аптек, потрапити не можливо. Намагаюся їхати у візку по дорозі дуже швиденько, бо водії сигналять. У центрі міста багато де немає пандусів, щоб з’їхати. А де вони є, то під таким кутом, що там і пуп розв’яжеться, поки виїдеш. Доступність  потребує уваги нашої влади, – наголошує Наталія.

Дівчина порівнює доступність у Кіровограді із одним із турецьких міст, де їй пощастило побувати. Каже: там не лише умови для життя інакші, там і ставлення зовсім інше.

– Я була лише один раз у Туреччині, жила в готелі. Там створені умови так, ніби це не конкретно для візочників. Вони просто для всіх! Там просторі ванні кімнати, куди можна заїхати на візку. Вражає ставлення людей. Вони готові допомагати постійно і ти не вважаєш себе не таким, – констатує вона.

Дівчина переконана: насправді все можна змінити. Головне – було б бажання.

– Усі наші перепони, лише в нашій голові. Нам нав’язують соціальну думку, якщо ти не такий, завжди себе почуваєш не так, як усі, не маєш права на те, що мають інші. Але це далеко не так, і це підтверджують багато прикладів. Є дуже багато хлопців і дівчат, які досягають у житті більшого, ніж фізично здорова людина. Інвалідність – це зовсім не вирок, – упевнено стверджує Наталія Гончар і додає, що у своєму житті вона керується принципом: вірити в собе, не здаватися, не зраджувати мрії і йти вперед, не дивлячись ні на що.
e-max.it: your social media marketing partner